Особливості приватизаційного процесу в україні

Основними законодавчими  актами, що регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. Щорічно Верховна Рада України затверджувала Державну програму приватизації, яку подавала на розгляд у Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, які необхідно створити для виконання Програми, і потрібні для цього організаційні заходи.

1.2. Основні джерела і ознаки приватизаційного процесу.

Приватизацію можна  розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної  власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва.

Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу  суспільного майна, з іншого. Під  приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах - від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності  полягає в відчуженні державної  власності на користь юридичних  осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Ознаки приватизаційного процесу багато в чому залежать від поставлених цілей  приватизації. Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей.

1) Шляхом продажу державної  власності полегшити тягар державного  бюджету, ліквідувавши дотації  підприємствам і збільшивши надходження в бюджет.

2) Створити конкурентні  умови в тих галузях, де всі  підприємства, будучи державними, управлялися  з єдиного адміністративного  центру.

3) Скористатися зміною  форми власності і провести  попередню раціоналізацію структури  крупних державних корпорацій до їхнього перетворення в приватні.

4) Здійснити приватизацію  й акціонування так, щоб контроль  над крупними корпораціями потрапив  у руки тих приватних осіб  або інститутів, що зацікавлені  в розвитку виробництва, а не  в спекулятивному перепродажі власності.

5) Скористатися приватизацією  для максимального "розпорошення" акцій серед робітників і дрібних  службовців. Цей захід розглядається  як складовий елемент загальної  соціальної політики, яка стимулює  участь трудящих у капіталі  або управлінні підприємства.

Загальний процес приватизації включає: безпосереднє перетворення державної  власностів недержавну; становлення  і розвиток приватної власності  за рахуноккапіталізації особистого майна  і доходів громадян та їх об’єднань; утвореннянедержавної (колективної) власності організацій орендарів державного майна надоходи від використання державного майна, взятого в оренду; залучення векономіку України іноземного приватного капіталу, що не пов’язане з інвестиціямиу процесі приватизації майна державної власності; формування і розвитокприватного бізнесу [1,2].

1.3. Роль приватизаційного процесу.

Особливе значення в  процесі приватизації має забезпечення її зв’язку та взаємоузгодженості з іншими аспектами економічної  політики, зокрема з структурно-галузевою, антимонопольно-конкурентною,бюджетною, інвестиційною, соціальною тощо. При цьому на національну модель приватизації впливають чинники, що, з одного боку, сприяють її проведенню, а з іншого – ускладнюють цей процес.

Серед сприятливих чинників приватизації, перш за все, слід виділити наявність інвестиційно привабливих об’єктів, вигідне географічне розташування України та сприятливі природні умови; наявність кваліфікованої робочої сили при відносно низькому рівні оплати праці; значний внутрішній ринок; відносна недооцінка об’єктів приватизації. Ускладнюють процеси приватизації відсутність коштів у населення, а також вітчизняних інвесторів; неврегульованість питань власності на землю та відсутність належного захисту прав власників; недостатньо привабливий інвестиційний клімат та нерозвиненість об‘єктів виробничої та ринкової інфраструктури (перш за все фондового ринку).

Приватизація сформувала нову соціально-економічну реальність, забезпечивши панування недержавного сектора в економіці України. Приватний сектор почав відігравати головну роль у розвитку української економіки (Таблиця 1). Це наочно демонструють останні офіційні статистичні дані за 2005 р.[ 29]

Приватизація стала  важливим джерелом формування великого українського капіталу. Звичайно, це було далеко не єдине джерело. В основі первісного нагромадження капіталу лежали різноманітні форми нееквівалентного обміну. Однак саме через приватизацію українські бізнес-групи одержали основні виробничі активи.

До 2000 р. сформувалося декілька великих бізнес-груп, які почали відігравати помітну роль у розвитку економіки країни.

 

Таблиця 1

Частка  об'єктів приватної власності  в загальних економічних показниках України за 2005 р., %

 

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11.	Показник	Відсоток
		Кількість об'єктів, усього	78,3
		Кількість промислових  об'єктів	95,2
		Середньорічна чисельність найманих працівників - суб'єктів підприємницької діяльності	73,8
		Фінансовий  результат від звичайної діяльності до оподатковування	90,2
		Інвестиції в основний капітал	74,8
		Обсяг реалізованої промислової продукції	84,6
		Обсяг виробництва в  добувній промисловості	76,2
		Обсяг виробництва в  обробній промисловості	95,7
		Обсяг реалізованої продукції  будівництва	92,4
		Оптовий товарообіг	98,9
		Експорт товарів	91,9

 

Серед них значне місце в історії української приватизації посідають бізнес-групи, що виникли під безпосереднім патронатом вищої влади країни:

Компанія "System Capital Management" (чорна металургія),

Корпорація "Індустріальний союз Донбасу" (чорна металургія),

Група "Приват" (банківська діяльність),

Корпорація "Інтерпайп" (трубне і феросплавне виробництво),

Маріупольський металургійний  комбінат ім. Ілліча (чорна металургія).

Приватні  компанії демонструють більш високу ефективність господарської діяльності [32]. Вони стали найважливішим чинником виведення української економіки з глибокої економічної кризи, яка стрімко охопила українську економіку. За період кризи (1991-1998 рр.) фізичний обсяг ВВП швидко скорочувався і склав 40% до рівня 1990 р. Вихід українських бізнес-груп на світові ринки з 1998 р. спочатку загальмував темпи падіння виробництва ВВП, а з 2000 р. забезпечив високі темпи прискорення економічного зростання. Темпи росту ВВП порівняно з попереднім роком становили: у 2000 р. - 105,9%, 2001 р. - 105,3%, 2002 р. - 105,2%, 2003 р. - 109,6%, 2004 р. - 112,1%, 2005 р. -102,9%[30], 2006 р. - 107,1%.

Однак довівши свою значимість як фактора ринкової трансформації  та економічного зростання, приватизація програла як соціальний процес. З розширенням  масштабів приватизації та знайомства населення з цим процесом негативні оцінки неухильно посилюються, причому в найбільшому ступені стосовно великих підприємств (Таблиця 2)[19].

Таблиця 2.

Частка  населення, що негативно ставиться  до приватизації (у % до загального числа опитаних на початок року)

 

Роки Підприємства	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Малі	18,3	19,0	19,3	22,0	20,9	22,9	18,7	18,7	21,4	22,7	25,2	23,3
Великі	38,4	45,8	45,5	49,0	54,0	52,4	51,4	51,8	55,1	51,8	56,1	60,9

 

Порівняно з 1994 р. на початок 2005 р. частка населення, що негативно  ставиться до приватизації малих  підприємств, зросла з 18,3% до 23,3%, великих  – з 38,4% до 60,9%.

Сама практика приватизації надає численні приклади, які розчарували населення і  створили уявлення про її нелегітимність. Причому ці уявлення формувалися протягом тривалого часу і набули стійкого характеру. Відновлення справедливості у приватизації стало розглядатися населенням країни як невідкладне завдання руйнування базових основ політичного режиму, який сформувався до 2004 р.

В основі невдоволення з  боку населення приватизацією лежить разюча невідповідність очікувань  і реальності. Позитивні очікування людей, не знайомих з реаліями ринкової економіки, тим паче в її перехідному  пострадянському варіанті, в першій половині 1990-х років значною мірою були утопічними.

Приватизація в її реальному прояві, особливо в умовах глибокої економічної кризи та слабкої  державності, об’єктивно не могла задовольнити великі очікування населення. Крім цього, радянська партійно-господарська еліта, яка зберегла свої позиції у керівництві держави та адміністрації державних підприємств, зразу почала скеровувати результати приватизації у своїх інтересах.

У населення появилися  великі надії від наданої йому можливості за допомогою сертифікатів взяти участь у приватизації державного майна. Сама ідеологія законодавства про масову приватизацію підтримувала уявлення населення про рівні можливості для всіх у цьому історичному процесі переділу власності.

Реальність жорстоко розчарувала середнього українця:

• ціна українського сертифікату (або частки громадянина при приватизації державного майна) на чорному ринку (легальний продаж не допускався) ніколи не перевищувала $10 і досить швидко упала до $2;
• фінансові посередники, яким більшість громадян країни довірило право розпоряджатися своїми сертифікатами, масово і безконтрольно не виконували своїх зобов’язань;
• більшість населення не змогли ні продати, ні отримати доходи на свої акції.

При викупі великих і  середніх підприємств трудовими колективами, працівників очікували ті ж розчарування, що й при викупі малих об’єктів. За формами "робочої" приватизації було розподілено понад 34% (в тому числі безоплатно – 15%) вартості державного майна. Процеси захоплення влади та фактичне відчуження від прав власності рядових працівників були на середніх і великих підприємствах менш очевидними, ніж на малих, але не менш жорстокими.

Продаж пакетів акцій  середніх і великих підприємств  на конкурсах супроводжувались постійними скандалами місцевого і національного значення. Звучали обвинувачення в корупції, нечесній конкуренції, занижених цінах тощо. Ці в більшості достовірні, але не доведені судом обвинувачення довершили формування стійкого негативного образу приватизації в уявленнях основної маси населення.

Отже, процеси приватизації є найбільш активним та динамічним напрямом ринкової трансформації економіки Україні, хоча все ж він здійснювався  дещо повільніше, ніж це передбачалося державними програмами. Це зумовлене тим, що протягом усього процесу приватизації в суспільстві немає єдиної позиції стосовно темпів та методів її здійснення, а наявність протилежних підходів вимагає досягнення компромісу  між впливовими політичними силами.

Впровадження інвестиційних зобов'язань при конкурсному продажу приватизованих об'єктів позитивно проявило себе як важливий засіб забезпечення інвестиційної діяльності  приватизованих підприємств,   що  необхідно достатньо широко застосовувати протягом останнього етапу здійснення грошової приватизації. Разом з тим, необхідно передбачити більш активне спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інноваційне інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки.

Останнім часом має місце гальмування приватизаційних процесів, що зумовлене як недоліками у механізмі її здійснення (зокрема, відсутності належної прозорості, а також занадта  орієнтація на так званого стратегічного інвестора), лобіюванням продажу окремих підприємств та орієнтацією на обмежене коло учасників конкурсу, а також небажанням приватизації об’єктів та навмисним затягуванням цього процесу. Крім того, спостерігається небажання чи затягування   органами, що уповноважені управляти державним майном, внесення пропозицій щодо приватизації підпорядкованих їм    підприємств,   недотримання ними   затверджених   термінів корпоратизації підприємств, а також їх передприватизаційної підготовки.