Особливості приватизаційного процесу в україні

Особливості приватизаційного процесу в україні

 

Розділ 1

1.1 основні причини  і умови приватизаційного процесу  в україні

1.2 основні джерела  і ознаки приватизаційного процесу

1.3 роль приватизаційного  процесу

Розділ 2

2.1 характеристика сучасного  приватизаційного процесу

2.2 вплив приватизаційного процесу на розвиток різних форм власності

2.3 роль держави у  приватизаційному процесі

Розділ 3 перспективи  процесу приватизації на україні

Висновок

  

 

И нужно назвать разделы

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в  інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об’єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

Проблема ця не нова і  займає розуми людей уже не одне сторіччя. Перші згадки про власність, як одну з основних характеристик  держави, з’явилися ще в глибокій давнині - у Вавилоні, Китаї й інших країнах.

Процес реформування відносин власності в Україні  супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов’язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З’ясування їхньої сутності має  кардинальне значення як при аналізі  пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього. Тому проблеми роздержавлення власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України, у них зосереджені найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

В даний час на Заході починаються спроби математичного  розрахунку оптимального сполучення двох форм власності, оптимальної структури, у котрій будь-які відхилення - відставання  або забігання вперед - загрожують зниженням економічної ефективності. За даними Л.Л. Вегера, максимальна ефективність суспільного виробництва в європейських країнах може бути досягнута при питомій вазі держсектора у ВНП рівному 24,5%.

Приватизація, яка колись, за загальним визнанням, відігравала роль «локомотива українських реформ», зараз зазнає кризи. Приватизація втратила системний характер і стрімко знижує темпи. Державна програма приватизації на 2000-2002 роки, затверджена українським парламентом у травні 2000 р., фактично стала останнім стратегічним документом, який визначав політику держави у цій сфері. Підготовлений Фондом державного майна України спільно з українськими експертами та іноземними консультантами проект Державної програми приватизації на 2003-2008 роки, головною метою якого визначалось завершення приватизації в Україні як надзвичайного соціально-економічного процесу, не був прийнятий до розгляду парламентом.

Це стало кінцевим етапом приватизації як свідомої реформи. Відтоді процес зміни форми власності  перетворився на спонтанні окремі акції. Особливо виразно це проявилося протягом останніх років режиму Президента Л.Кучми, коли відбувалося щось на кшталт неконтрольованого з боку суспільства розподілу державного майна. Ряд найбільш привабливих державних активів у ході приватизаційних конкурсів або ж шляхом повного обходу приватизаційних процедур, перейшли до тісно пов’язаних з владою приватних власників за ціною, значно нижчою від ринкової (через штучне обмеження конкуренції)

Помаранчева революція, яка ставила за мету ліквідацію режиму Президента Л.Кучми, потягла за собою спробу перегляду результатів попередньої приватизації, яка була визнана в цілому нелегітимною. Проте в ході перегляду прав власності, набутих у процесі приватизації, була доведена до логічного завершення хоча й значна, але лише одна-єдина справа Криворіжсталі. В той же час надмірна радикалізація реприватизаційних дій уряду призвела до масованого послаблення прав власності, що, можливо, зашкодило справі відродження приватизації та налякало нових інвесторів. Навіть категорична відмова від ідеї «ревізії результатів приватизації» не дозволила останнім двом урядам поновити приватизаційний процес. Ідея приватизації переживає глибоку кризу, і населення продовжує сприймати її негативно.

Новий уряд, який прийшов  до влади після позачергових виборів до парламенту у вересні 2007 р., має подолати всі ці труднощі для продовження інституційних реформ, які б включали в себе подальший розвиток приватного сектора та укріплювали права власності та, водночас. дозволили б витрачати приватизаційні надходження на важливі соціальні та економічні цілі. За цих умов прозорість та ясність приватизаційної політики, що матеріалізуватиметься у придбаних правах власності, стає визначальною, як ніколи.

Все вищезазначене свідчить про актуальність обраної теми «Особливості приватизаційного процесу в Україні».

Стратегічно важливим напрямом ринкової трансформації національної економіки є здійснення процесів приватизації, які мають на меті як подолання монополії державної власності, так і формування недержавного сектору як найбільш динамічного елементу національної економіки. Саме від того, в якій мірі в процесі приватизації будуть створені сприятливі умови для прояву приватного підприємництва як рушійної сили розвитку економіки, сформується баланс інтересів нових власників та проявляться стимули до розвитку,  залежить ефективність функціонування не тільки недержавного сектору, а й економіки країни в цілому.

Розробці теоретичних та практичних аспектів проблем механізму приватизації присвячені роботи багатьох вітчизняних вчених-економістів, ґрунтовні наукові дослідження яких пов‘язані з оцінкою фактичного стану підприємств, аналізом реальних закономірностей і тенденцій процесів перерозподілу власності, спрямованих на пошук та вдосконалення методів і механізмів державного регулювання приватизації.

В той же час чинний механізм приватизації має суттєві недоліки, що зумовлені перш за все недостатньою орієнтацією на забезпечення ефективності виробництва та залучення інвестицій. Тому зараз особливого значення набувають питання вдосконалення механізму державного регулювання приватизації на її грошовому етапі, коли до неї залучаються підприємства, що мають стратегічно важливе значення для економіки та безпеки країни. Це зумовило вибір теми дослідження, визначення мети,  завдань  та його спрямованості.

Метою курсової роботи є дослідження теоретичних, методичних та практичних питань механізмів приватизаційного процесу. Відповідно до цього, у курсовій поставлено та вирішено такі основні завдання:

• розглянуто основні причини та умови приватизаційного процесу в Україні;
• вивчено основні джерела і ознаки приватизаційного процесу;
• визначено роль і місце приватизації в процесі ринкової трансформації економіки України;
• здійснено оцінку процесів приватизації, її соціально-економічних наслідків, а також ефективності функціонування приватизованих підприємств;
• визначено механізм і концептуальні положення державного регулювання приватизації;
• обгрунтовано напрями та заходи щодо вдосконалення механізму державного регулювання приватизації стосовно її грошового етапу.

Об‘єктом дослідження  є процеси  приватизації в економіці Україні.

Теоретичну і методологічну основу дисертаційної роботи склали наукові праці і методичні розробки спеціалістів у галузі теорії ринкової економіки та державного регулювання. В дослідженні використовувались принципи наукової діалектики, методи системного аналізу та логічного узагальнення, методи економічного і порівняльного аналізу (тенденції приватизації та  її соціально-економічні наслідки);статистичні методи (схеми, графіки, таблиці). Розглядаючи приватизацію в Україні, дотримано принцип системного підходу та цілісності, коли дослідженню підлягали не лише елементи її, а й зв‘язки між ними.

 

 

Розділ 1. Передумови та значення приватизаційного процесу.

1.1. Основні причини і умови приватизаційного процесу в Україні.

Зміна форм власності  в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з  боку держави економікою та майже  усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об’єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Для цього є кілька причин.

1) Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

2) У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв’язані процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов’язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

Роздержавлення, що проходить  в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність  українського роздержавлення від західного  полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність  у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності - один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності - вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність  нашого роздержавлення від західного  полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність  полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а)недостатня ментальна  підготовленість населення до ринкового  типу господарювання;

б)тривалість формування ринкового культурного середовища;

в)низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю  економіки України є те, що в  її господарській структурі переважають  галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство - 21,7%, промисловість - 43,3% (в тому числі металургія - 21,4%), енергетика і паливна промисловість - 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності  свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн  для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по "соціалістичному табору".