Лекции по "Экономики"

  Нерівномірність ще більшою мірою властива географічній структурі торгівлі послугами. Лідерами тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70 % світового експорту послуг і понад 50 % їх імпорту. Майже абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за винятком ряду «нових індустріальних країн».

  Основні види міжнародної  торгівлі. Основними видами міжнародної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

  Традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).

  Торгівля  продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

  Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

  Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

  Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні та нетарифні. Тарифні заходи пов’язані з митними зборами (адвалерні, специфічні, змішані мита), а нетарифні — з ліцензуванням і квотуванням експортно-імпортної діяльності.

  Свобода торгівлі — це зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. За її проведення держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю і дозволяє їй розвиватися під впливом попиту та пропонування.

  Традиційно  вважалося, що найбільшою мірою інтересам  країни відповідає політика вільної  торгівлі, яка, ґрунтуючись на принципі порівняльних переваг, сприяє економічному розвитку і світовій економіці в цілому, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, що пропонуються споживачам.

  Проте в економічній дійсності абсолютно  вільної торгівлі не існувало ніколи. Уряди всіх країн тією чи іншою мірою використовують певні обмеження на шляху руху міжнародних потоків товарів і послуг. Конкретні форми протекціонізму різноманітні, вони реалізуються на національному рівні, шляхом дво- та багатосторонніх угод, охоплюють режим експорту й імпорту та ін. Позиції протекціонізму більш сильні в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою і менш помітні у діях урядів промислово розвинутих країн.

  Основною  ж тенденцією розвитку світової торгівлі на сучасному етапі є її лібералізація. Значно зменшено рівень митних тарифів, скасовано чимало обмежень, квот тощо. Одночасно зростають протекціоністські тенденції на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків.

26.3. Сутність і форми міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу і  його форми. Риси міжнародної міграції капіталів.

  Міжнародний рух капіталу і  його форми. Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання. Відповідно міжнародні фінансово-кредитні відносини являють собою відносини, що виникають між суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.

  Теорії  міжнародного руху капіталу розглядають  його як фактор виробництва. Згідно з ними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормах прибутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характеру між суб’єктами ринку капіталів, розвиток технології інноваційного процесу, прагнення домінування на ринку та досягнення ринкової влади тощо.

  Основними постачальниками капіталу на міжнародному ринку є транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.

  З другої половини ХХ ст. вивіз капіталу безперервно зростає. Експорт капіталу випереджає за темпами зростання  як товарний експорт, так і обсяг  ВВП промислово розвинутих країн.

  Міжнародний рух капіталу, посідаючи провідне місце в міжнародних економічних відносинах, справляє значний вплив на міжнародну економіку:

• сприяє зростанню динаміки світової економіки;
• поглиблює міжнародний поділ праці і міжнародне співробітництво;
• збільшує обсяги взаємного товарообороту між країнами.

  Вивіз капіталу вигідний не лише його експортеру, а й приймаючій країні. Іноземні інвестиції сприяють розширенню виробництва, збільшенню кількості робочих місць, розвитку сфери послуг, отриманню нових технологій, зростанню продуктивності та технічному оновленню підприємств. Стимулюючий вплив справляє вивіз капіталу і на розвиток міжнародної торгівлі.

  Вивіз капіталу здійснюється у трьох основних формах: експорт підприємницького капіталу, експорт позичкового капіталу, міжнародна економічна допомога.

  Експорт підприємницького капіталу означає його вкладення (інвестування) в промислові, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств, придбання частини їх акцій. Підприємницький капітал вивозиться у двох формах: прямі та портфельні інвестиції. У першому випадку експортер капіталу є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій, у другому — придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ним.

  Портфельні  інвестиції переважного розвитку набули ще до Першої світової війни. Головним інвестором на той час виступала Англія. Після війни портфельні інвестиції занепали і відновились лише в 1960-ті рр.

  Значно  більше поширені в наш час прямі  інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, фонди і використовуються, як правило, у разі створення нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються ТНК, є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

  Прямі інвестиції справляють безпосередній  і вагомий вплив на всю світову економіку і мають тенденцію до інтенсивного зростання. Так, на початку 1980-х рр. їх загальний обсяг становив 450 млрд дол., а вже наприкінці 1990-х рр. — понад 
3 трлн дол.

  Позичковий  капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном.

  Міжнародна  економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій тощо для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном тощо.

  Світовий  ринок позичкових капіталів можна визначити як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту позичкового капіталу та його пропонування з боку позичальників і кредиторів з різних країн. Умовно його поділяють на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Головними посередниками на світовому ринку позичкових капіталів є ТНБ, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.

  На  початкових етапах розвитку світового господарства вивіз капіталу був властивий для невеликої кількості промислово розвинутих країн, що здійснювали його експорт на периферію. Подальша еволюція світової економіки істотно розширила межі цього процесу: вивіз капіталу стає функцією будь-якої успішної економіки. Нині капітал вивозять і провідні промислово розвинуті країни, і середньорозвинуті, і навіть країни, що розвиваються, перш за все «нові індустріальні країни». Серед найбільших експортерів капіталу — США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія, Гонконг. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше ніж 90 % припадає на розвинуті країни світу, які одночасно є й основними його імпортерами. Про це свідчить той факт, що майже 70 % загального обсягу міжнародного інвестування припадає на тріаду США — Європейський Союз — Японія.

  Серед країн, що розвиваються, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південна і Північно-Східна Азія, а також Китай.

  У 1990-ті рр. намітились високі показники  активності іноземних інвесторів у країнах Східної та Центральної Європи.

  Риси  міжнародної міграції капіталів. Основними рисами сучасної міжнародної міграції капіталів можна вважати:

• підвищення ролі держави у вивозі капіталу;
• посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами;
• збільшення частки прямих зарубіжних інвестицій, що забезпечують контроль інвестора над закордонними підприємствами.

  Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів  між країнами, групами країн, регіонами світу через міжнародні фінансові центри. У них зосереджуються численні кредитно-фінансові установи, що обслуговують світову торгівлю і міграцію капіталів.

  Для ефективного функціонування фінансового  центру необхідна реалізація таких умов:

• високий рівень економічного розвитку країни, де розміщується фінансовий центр;
• активна участь даної країни у світовій торгівлі;
• наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської системи;
• лібералізація валютного і податкового законодавства;
• вигідне географічне положення та політична стабільність у країні.

  Провідні  міжнародні фінансові центри можна  поділити на традиційні та нові, що набирають  силу. До традиційних, зокрема, належать: Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Токіо. Помітно утверджуються на фінансовому ринку нові центри, такі як Сингапур, Гонконг, Бахрейн, Панама, Кайманові та Антильські острови.

26.4. Міжнародні валютно-фінансові  відносини

Сутність  міжнародних валютних відносин. Міжнародна валютна система та етапи її розвитку. Платіжний баланс.

  Сутність  міжнародних валютних відносин. Міжнародні валютні відносини як форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин, пов’язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об’єктів даних відносин. Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і приватні грошові перекази.

  Валютні відносини здійснюються на національному  та міжнародному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи. Будучи частиною грошової системи країни, національна валютна система є формою організації валютних відносин країни, що визначається її валютним законодавством.

  Національні валютні системи виникли історично першими, а їх особливості визначаються рівнем розвитку і специфіки економіки зовнішньоекономічних зв’язків конкретної країни.

  З’єднуючою  ланкою між національними валютними  системами виступають валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом. В умовах «золотого стандарту» валютні паритети визначались шляхом співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, нині — на основі спеціальних прав запозичень (СПЗ).