Лекции по "Экономики"

  Транснаціоналізація у світовому господарстві. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію — лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.

  Слід  зазначити, що транснаціоналізація  має дві сторони прояву — якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно — у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. Транснаціональні компанії є, з одного боку, наслідком, а з іншого — причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації.

  Транснаціональна  корпорація — це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні.

  Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворились на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з’єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва і ринків у будь-якій частині світу.

  ТНК — це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. На початку ХХ ст. вже існувало немало ТНК. Проте масовим явищем, що визначає економічний розвиток, вони стають у другій половині ХХ ст.

  На  початку 1980-х рр. у світі налічувалось близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х уже близько 53 тис. і 450 тис. відповідно. За оцінками, ТНК контролюють від ¹/₅ до ¹/₄ частини світового ВВП, а на торгівлю між материнськими компаніями та їх зарубіжними філіями припадає ¹/₃ світової торгівлі. Глобальний нагромаджений обсяг інвестицій ТНК (материнських компаній та філій) досяг у 1997 р. 3,5 трлн дол., а загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій — 9,5 трлн дол.

  У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація виробництва та збуту товарів і послуг безпосередньо на зарубіжних ринках. Обсяг організованого таким чином продажу (тобто продажу зарубіжних філій) перевищує обсяг світового експорту товарів і послуг (відповідно 9,5 і 6,4 трлн дол.). Сам по собі світовий експорт стає вже більш внутрішньофірмовою торгівлею між різними підрозділами ТНК.

  Характерними  рисами сучасного етапу транснаціоналізації  є:

  1) стрімке зростання масштабів операцій ТНК. Загальні активи їх зарубіжних філій досягли наприкінці 1990-х рр. 13 трлн дол., а загальна вартість, що створена ними, — 2 трлн дол. Приблизно 70 % світових платежів за технологію є результатом внутрішньофірмових трансакцій ТНК;

  2) розширення географії діяльності ТНК. Більшість з них (90 %) базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки до процесу транснаціоналізації все більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46 % усіх філій ТНК, у країнах, що розвиваються, — 42 %;

  3) підвищення ступеня «міжнародності» операцій ТНК більшості країн, який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпораційних показниках. На початку 1990-х рр. у найбільших ТНК США, ФРН, Японії було зосереджено ¹/₃ —¹/₄ активів;

  4) збільшення трансграничного злиття і поглинання. Наприкінці 1990-х рр. ці процеси досягли ³/₅ світового припливу іноземних інвестицій і поширилися у банківській сфері, страхуванні, хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудування;

  5) розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

  Діяльність  ТНК все більше перетворює світове  господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і  знань, визначає загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв’язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку. ТНК виступають основною рушійною силою цього процесу. У 1990-х рр. практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої їх виробничо-інвестиційними операціями.

25.4. Міжнародна економічна  інтеграція  
як вищий рівень інтернаціоналізації

Міжнародна  економічна інтеграція та її форми. Міжнародні міжрегіональні економічні об’єднання.

  Міжнародна  економічна інтеграція та її форми. Сьогодні якісно новим, найвищим етапом інтернаціоналізації світової економіки є економічна інтеграція, яка набула розвитку через різні об’єднання країн. Такі регіональні об’єднання являють собою більш глибокі, взаємопроникливі економічні зв’язки національних економік різних країн.

  Економічна  інтеграція («інтер» з латині —  цілий) — це широке міждержавне об’єднання, яке діє відповідно до спеціальних угод і має певну організаційну структуру (включаючи спільні керівні та інші установи). У межах такого об’єднання на території країн-учасниць розгортаються різні види господарської діяльності на особливих пільгових, порівняно з рештою країн, умовах. Йому притаманні глибший міжнародний поділ праці, посилений обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, прискорення усуспільнення виробництва.

  Розвиток  процесів міжнародної економічної  інтеграції зумовлений такими факторами:

• економічним розвитком країн, груп і регіонів світу в умовах нерівномірності розподілу ресурсів;
• закономірностями НТП;
• тенденціями демографічної ситуації;
• наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем;
• швидким розвитком транспортно-комунікаційних мереж;
• ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

  Економічна  інтеграція розвивається від простих  до більш складних форм (див. рис. 25.2). Найпростішою формою об’єднання є зона преференційної торгівлі, яка передбачає пільговий торговельний режим. Це означає, що дві або більше країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, одночасно зберігаючи їх відносно до інших країн. Найбільш показовим прикладом такої форми є Преференційна система Британської Співдружності (1932), яка об’єднувала 48 держав.

  У зонах вільної торгівлі діє особливий  пільговий режим для країн-учасниць, який передбачає відміну торговельних обмежень, насамперед митних зборів. Типовими прикладами є Європейська асоціація  вільної торгівлі (1960), зона вільної торгівлі США — Канада (1988), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

  Митний  союз вимагає проведення загальної  зовнішньоторговельної політики, впровадження єдиного митного тарифу до країн, що не беруть участі в угрупованні. Такі угоди діяли у Бенілюксі (1948), Європейському Союзі (1968).

  Найбільш  складною формою економічної інтеграції, на думку її ідеологів, є економічний (і валютний) союз, який об’єднує всі  названі вище форми з проведенням  спільної економічної і валютно-фінансової політики. Перетворення ЕЄС в Європейський Союз (ЄС) — крок у цьому напрямі. Економічна інтеграція повинна завершуватися політичною, що означає створення політичного союзу. Останній передбачає ліквідацію політичних кордонів між державами, тобто фактично їх об’єднання у федеративну державу.

  Міжнародні  міжрегіональні економічні об’єднання. У різних регіонах земної кулі в середині 1990-х рр. склались, за даними ГАТТ/ВТО, близько 30 інтеграційних угруповань різного типу. Вони суттєво відрізняються одне від одного як за характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами діяльності. 

Рис. 25.2. Рівні, форми і типи міжнародної  економічної інтеграції

  Провідними  міжнародними регіональними економічними об’єднаннями є: Європейський Союз, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня торговельна організація — ВТО (колишня ГАТТ), Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.

  Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у межах Європейського Союзу. Його створення було обумовлене перш за все тим, що саме у Західній Європі після другої світової війни з найбільшою силою проявилась суперечність між інтернаціональним характером сучасного виробництва та вузькими національно-державними кордонами його функціонування. Окрім того, до початку 1990-х рр. західноєвропейська інтеграція підштовхувалась уперед безпосередньо конфронтацією на континенті двох протилежних соціально-економічних систем. Важлива причина полягла і у прагненні західноєвропейських країн подолати негативний досвід двох світових війн, виключити можливість їх виникнення в майбутньому. Але найголовнішим фактором є прагнення країн цього регіону створити широку економічну площину для розвитку продуктивних сил, зміцнити свої позиції відносно двох інших світових центрів — США та Японії.

  У своїй еволюції ЄС пройшов усі  основні форми інтеграції: зону вільної  торгівлі, митний союз, економічний  союз, політичний союз (становлення ще не завершено). При цьому неодноразово змінювалась назва даного інтеграційного угруповання, що відображує його еволюцію.

  Сьогодні  членами ЄС є 15 країн з населенням близько 370 млн чоловік, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Згідно з підписаним між ними Договором (1992 р.) в їх межах не повинно бути національних кордонів і перепон на шляху переміщень робочої сили, капіталів, товарів і послуг. З цією метою мають бути введені єдині: громадянський паспорт, система комунікацій і транспорту, спільна митна система, податки.

  Основними наслідками розвитку західноєвропейської  інтеграції є економія на масштабах виробництва, зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції, розширення її асортименту. Інтеграція допомогла західноєвропейському капіталу на рівні протистояти своїм основним конкурентам, перш за все США і Японії.

  Другим  угрупованням промислово розвинутих країн  стає Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), яка об’єднала США, Канаду і Мексику і набула чинності з 1 січня 1994 р. Утворення даного союзу було ініційовано, значною мірою, адміністрацією США під натиском американських корпорацій. До нього також підштовхували радикальні зміни у політичній та економічній ситуації у світі на початку 1990-х рр.: ЄС різко прискорив розширення і поглиблення інтеграційних процесів; Японія, Китай і країни Південно-Східної Азії стрімко нарощували економічний потенціал; посилилось азіатське економічне співробітництво.

  Тенденція до економічної інтеграції отримала поширення і серед країн, що розвиваються. У Латинській Америці, Африці, Азії виникло близько 20 економічних угруповань. Причини інтеграції розвинутих країн та країн, що розвиваються, різні. У випадку з розвинутими країнами інтеграція породжується високим рівнем розвитку продуктивних сил, що переросли національні межі, і прагненням підприємств розширити сферу свого панування. Щодо країн, що розвиваються, то економічна інтеграція породжується скоріше низьким рівнем розвитку економіки, прагненням завдяки об’єднанню створити кращі умови для індустріалізації і становлення національної економіки, послабити свою економічну залежність від західних держав.

  У Латинській Америці ще на початку 1960-х  рр. були створені два економічних угруповання — Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яку пізніше перетворили в Латиноамериканську асоціацію інтеграції, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Крім того, в цьому регіоні виникли Андський пакт розвитку (МЕРКОСУР), Карибське співтовариство (КАРИКОМ).