Лекции по "Экономики"

  Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації  є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії — колісних тракторів середньої, а ФРН — малої потужностей.

  Більш тісні зв’язки між виробниками  різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо — і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.

  Міжнародна  виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

  Міжнародна  кооперація. Міжнародна виробнича кооперація — це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції. В останні 10—15 років міжнародна кооперація значно вплинула на підвищення темпів НТП, диверсифікацію виробництва, розвиток компаній-конгломератів.

  Міжнародна  виробнича кооперація об’єднує ресурси  виробництва в єдиному організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу у міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

  Основні способи налагодження коопераційних  зв’язків у літературі зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація.

  Останнім  часом у світі, а особливо у  постсоціалістичних країнах, досить бурхливо розвивається інтегративне кооперування, що здійснюється у формі об’єднання капіталів декількох суб’єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей. Найпоширенішим видом інтегративної кооперації стало створення спільних підприємств. У той же час не менш важливим видом інтегративної кооперації є розвиток мультинаціональних корпорацій, які, щоправда, мають набагато ширшу гаму особливостей порівняно зі спільними підприємствами.

  Глибокі зміни у розвитку міжнародного поділу праці, які стались у 1980—90 рр., зумовлені новим етапом науково-технічної революції, подальшим процесом глобалізації економічної системи виробництва. Цьому активно сприяють такі чинники: формування постіндустріальних систем транспорту і телезв’язку, посилення міграції промислового капіталу, робочої сили, розвиток вертикальної інтеграції тощо. Принципово нові аспекти у розвитку міжнародного поділу праці з’явились у зв’язку з процесом включення у світову економіку господарств колишніх соціалістичних країн.

25.3. Інтернаціоналізація  господарських відносин   
і продуктивних сил

Сутність  інтернаціоналізації  господарських відносин. Транснаціоналізація у світовому господарстві.

  Сутність  інтернаціоналізації  господарських відносин. Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».

  Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.

  Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних  відносин. Значний вплив на неї  справляє інтернаціоналізація капіталу.

  Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об’єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв’язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. ХХ ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об’єднань.

  Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

  Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ — кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.

  На  другому етапі (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).

  На  третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини ХХ ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутрішніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробництва — компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.

  Вирізняють  два рівні інтернаціоналізації: мікро- та макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

  Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивності праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об’єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв’язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.

  Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».

  Ефект взаємозалежності суб’єктів світового господарства можна визначити як співвідношення між прирістом ВВП в одній країні та економічним зростанням в іншій. Так, розрахунки на основі економічної моделі міжнародного зв’язку Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) показали, що, наприклад, збільшення витрат у США на 1 % ведуть до зростання внутрішнього прибутку на 1,47 %, в Німеччині — на 0,23, Японії — 0,25, Канаді — 0,68, у країнах ОЕСР в цілому — на 0,74 %

  Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.

  Слід  відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високорозвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.

  Новий сучасний етап інтернаціоналізації  породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнародні зусилля, тому що:

• сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки масштабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;
• стає необхідним і економічно виправданим розгортати виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на потенційних споживачів у всьому світі;
• стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і технологія швидко поширюються в усьому світі.

  Термін  «інтернаціоналізація господарського життя» означає участь країн у  світовому господарстві, а отже, для визначення її рівня використовується ряд показників. Основними з них  є: експортна квота, імпортна квота, зовнішньоторговельна квота, вартісний обсяг експорту на душу населення, обсяг нагромаджених зарубіжних капіталовкладень у країні щодо її ВВП, частка іноземного капіталу в щорічних інвестиціях країн та ін. Так, за даними Світового банку, у другій половині 1990-х рр. зовнішньоторговельна квота (відношення суми експорту та імпорту країни до її ВВП) становила у США 24 %, Франції — 45 %, Південній Кореї — 67 %, Канаді — 76 %, Бельгії — 137 %, тобто вона корелюється з розмірами внутрішнього ринку. Серед абсолютних показників інтернаціоналізації можна виділити, наприклад, вартісний обсяг експорту на душу населення. У США він становить понад 3200 дол., Китаї — близько 150 дол., Росії — близько 700 дол.