Лекции по "Экономики"

  Перші акціонерні товариства з’явилися ще в XVI ст. в період первісного нагромадження капіталу. Але їх масове створення почалося в останню третину ХІХ ст. у галузях, де вимагались особливо великі розміри капіталу (металургія, машинобудування, нафтопереробка, автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). Жоден капіталіст навіть за допомогою банківських кредитів не міг організувати в цих галузях велике підприємство. Воно могло бути створене тільки на акціонерних засадах. Акціонерні товариства, таким чином, стали важливою формою централізації капіталів.

  Трести  і синдикати, які з’явились ще на початку останньої третини  ХІХ ст., являли собою великі акціонерні підприємства монополістичного чи олігополістичного типу. Австрійський учений Р. Гільфердинг у книзі «Фінансовий капітал» наводить таблицю, з якої видно, що уже на початку ХХ ст. (1907) у Німеччині не тільки великі, а й середні капіталістичні підприємства були акціонерними товариствами з 5-процентною нормою рентабельності, які виплачували дивіденди на акцію в розмірі від 7,5 до 22 % (див.: Гильфердинг Р. Финансовый капитал. — С. 159). У цій країні наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. було 460 акціонерних товариств, а на початку ХХ ст. — понад 5000.

  Названі три основні історичні умови — якісні зміни в техніці, технології і структурі виробництва, ефект масштабу, акціонування — привели до того, що на рубежі ХІХ—ХХ ст. епоха капіталізму вільної конкуренції у розвинутих країнах капіталізму була замінена монополістичним капіталізмом, в економіці якого головна роль належала монополіям і олігополіям.

  Монополія — це ринок, на якому кількість продавців (підприємств) така незначна, що кожен продавець може впливати на загальне пропонування (через виробництво) і ціну товару.

  Олігополія на відміну від монополії характеризує таку ситуацію в умовах недосконалої конкуренції, коли виробництво в галузі контролюється невеликою кількістю виробників.

  У поєднанні ці дві економічні сили утворюють капіталістичну формацію монополістичного типу, яка, на наш погляд, проіснувала до середини 30-х рр. ХХ ст.

  На  базі акціонерних товариств створюються  такі основні форми монополій і олігополій, як трести і концерни.

  Трест — це таке акціонерне товариство, в якому підприємства, що вступають до нього, втрачають не тільки комерційну, але й виробничу самостійність: вони перетворюються в акціонерів тресту. Зустрічаються різновиди трестів. Здебільшого трест являє собою повне злиття підприємств даної галузі. Є трести, учасники яких зберігають формальну самостійність за фактичного підпорядкування холдинг-компанії.

  Концерн — це найбільш складна сучасна  форма організації акціонерного товариства великих розмірів. Звичайно концерн охоплює багато підприємств різних галузей виробництва, а базовою для концерну є одна галузь — автомобільна, хімічна, електронна тощо. Учасники концерну зберігають формальну самостійність. Теперішні найбільші у світі корпорації — це концерни. Саме концерни є зараз провідною формою функціонування монополій і олігополій. Отже, концерн — це велика багатогалузева корпорація.

  На  рубежі ХІХ—ХХ ст. капіталізм вільної конкуренції поступився капіталізму недосконалої конкуренції. В економіці панівне місце посіли олігополії і монополії. За цих умов конкуренція не може бути ні вільною, ні досконалою. Вона стала недосконалою.

  Недосконала конкуренція — це ринкова ситуація, коли підприємство, чи об’єднання підприємств, виробляє і поставляє таку частку продукту, що може вирішальним чином впливати на формування ціни. Сьогодні до недосконалої конкуренції відносять чисту монополію, олігополію і монополістичну конкуренцію.

  Це  визначення недосконалої конкуренції  ми можемо узагальнити так: на рубежі ХІХ—ХХ ст. у розвинутих країнах сформувався монополістичний капіталізм.

  За  монополістичного капіталізму основними  регуляторами економіки виступають ринки недосконалої конкуренції.

  Проблеми  максимізації прибутку монополіста. Розглянемо рівновагу для максимального прибутку монополіста, який контролює галузь. Якщо монополіст стикається з деяким попитом на продукцію галузі і бажає максимізувати валовий прибуток, що він повинен зробити? За визначенням валовий прибуток дорівнює валовому доходу мінус валові витрати (у символах — ВП = ВД – ВВ = (Р ´ q) – ВВ).

  Монополія максимізує свої прибутки, установлюючи обсяг виробництва на такому рівні, де ГВ = ГД. Часто це означає, що ціна Р > ГД. Через те що ціна більша від граничних витрат, монополіст, який максимізує прибуток монополій, зменшує обсяг виробництва порівняно з тим, що був у галузі за умов досконалої конкуренції.

  Цю  рівновагу, яка максимізує прибуток, показано на рис. 21.3.

  Лінія попиту на продукцію монополіста  DD відповідає галузевій кривій. Якою буде рівновага максимального прибутку для монополіста? Це видно на рисунку в точці Е — на перетині кривої ГВ та кривої ГД. Оптимальною ціною для монополіста буде точка G на лінії DD, що лежить вище від точки Е. Ця ціна відповідатиме монопольній, тобто вона набагато вища від граничних витрат та конкурентної ціни і дає змогу монополісту привласнювати значний монопольний прибуток. Водночас монополіст зменшує обсяги виробництва порівняно з тим, що були б за умов досконалої конкуренції. 

Рис. 21.3. Рівновага монополії і максимізація прибутку

  Графік  на рис. 21.3 показує, яким чином ринки недосконалої конкуренції регулюють рівновагу між попитом і пропонуванням та обсяги виробництва в кожній монополізованій галузі.

  Хоча  багато монополій і олігополій зацікавлені  в отриманні такого прибутку, проте  є чимало перешкод: контроль державних  органів, можливість і бажання проникнення  інших великих корпорацій у дану галузь, щоб скористатися можливістю отримати високий монопольний прибуток. Однією з перешкод монопольної максимізації прибутку є той факт, що поряд з монополіями і олігополіями існує велика кількість немонополістичних підприємств.

  У зв’язку з тим, що монополізація  виробництва призводить до штучного зниження обсягів виробництва і його ефективності, а монополії завдяки цьому одержують надвисокі прибутки, тому практично в усіх країнах діє антимонопольне законодавство.

21.4. Фінансово-монополістичний  капітал.  
Фінансово-монополістична олігархія

Сутність  фінансово-монополістичного капіталу. Фінансові групи. Фінансова олігархія.

  Сутність  фінансово-монополістичного капіталу. Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері. Великим корпораціям потрібні були великі кредитори. Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ—ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізованим банкам прийшли великі банківські корпорації.

  Концентрація  грошового капіталу в банках докорінно змінила їх становище і вплив. Банки одержали можливість у значній, а часто й у вирішальній мірі впливати на спрямованість господарського розвитку промислових та інших корпорацій; вони перетворились у розрахунково-кредитні центри національної економіки. Банківський кредит почав відігравати важливу роль у фінансуванні відтворення і нарощуванні грошового капіталу, необхідного будь-якому капіталістичному підприємству для безперервного відновлення і розширення виробництва.

  Водночас  із підвищенням ролі банків у економіці виникають нові форми зв’язків між банками і промисловими корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв’язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т. д. Форми і характер зв’язків банків із промисловістю та іншими галузями розкривають суть фінансового капіталу.

  Вирішальне  значення має система участі в капіталі — взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Створюється багатоступенева система володіння великими пакетами акцій, яка дозволяє обплутати сіткою фінансової залежності цілі сфери економіки.

  Розвиток  системи участі веде до прямого зрощування банківських і нефінансових корпорацій — промислових, транспортних, торговельних, будівельних тощо. Іноді відбувається пряме злиття великих промислових корпорацій із кредитними установами.

  Система участі в капіталі доповнюється особистою унією банкірів і промисловців, що вже на початку монополістичного капіталізму одержало широке розповсюдження. Її найбільш важливою формою є так звані «перехресні директорати», коли представники однієї корпорації входять у директорати інших, а ті, у свою чергу мають представників у першій.

  Між нефінансовими корпораціями і кредитними організаціями існують стійкі й  тривалі ділові зв’язки. Банки та інші кредитні установи надають своїм клієнтам різні позики на пільгових умовах, допомагають корпораціям розпродувати нові випуски цінних паперів.

  Яким  же чином визначити сутність фінансово-монополістичного капіталу? Р. Гільфердинг, який першим в економічній літературі розробив теорію фінансового капіталу, дав у книзі «Фінансовий капітал» (1910) таке визначення його сутності: «Банківський капітал, тобто капітал у грошовій формі, який таким способом у дійсності перетворений у промисловий капітал, я називаю фінансовим капіталом» (див.: Гильфердинг Р. Финансовый капитал: Исследование новейшей фазы в развитии капитализма: Пер. с нем. — М.: Соцекгиз, 1959. — С. 301).

  У радянській літературі було популярним визначення сутності фінансово-монополістичного капіталу, дане В. І. Леніним у праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму»: «Фінансовий капітал є банківський капітал монополістично-небагатьох найбільших банків, що злилися з капіталом монополістичних союзів промисловців» (див.: Ленин В. И. Соч. — Т. 22. — С. 253). Щодо цитат, то можна сперичатися, проте, суть проблеми зрозуміла.

  Отже, фінансово-монополістичний капітал — це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

  Фінансові групи. Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об’єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв’язків.

  Фінансові групи в сучасній літературі частіше називають фінансово-промисловими групами (ФПГ). У рамах фінансової групи досягається певна координація економічної діяльності підприємств, що входять до неї, перерозподіл банківського капіталу, уточнення зв’язків тощо. Ця координація досягається, головним чином, через систему особистої унії. У Німеччині перед Першою світовою війною 6 великих берлінських банків мали своїх ставленців на посадах директорів у 344 промислових підприємствах і на посадах членів правління — ще 407, а всього — в 751 товаристві. У 1932 р. до керівних органів трьох основних берлінських банків уходило 70 провідних представників промисловості. Це активний спосіб узгодження і координація економічної діяльності фінансової групи.

  Зараз, за різними даними, у США існує  близько 20, в Японії і ФРН — по 6, в Італії — 4, у Франції — 9 фінансових груп.

  Фінансова олігархія. Панування фінансово-монополістичного капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це — капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбільших корпорацій.

  Представники  фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій. Це забезпечує представникам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Зростає роль у структурі фінансової олігархії провідних менеджерів великих корпорацій, оскільки неухильно зростає їх роль у корпораціях.

 
              Термінологічний словник

  Вільна (досконала) конкуренція  — такий вид змагання економічних суб’єктів, за якого кожен виробник, яких багато, не може впливати на ринкову ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці, є ринковою ціною.

  Економічна  рента — різниця між конкурентною заробітною платою, еквівалентною альтернативній вартості робочої сили, і заробітною платою, яка формується на монопсоністичному ринку праці.

  Ефект масштабу — економія витрат виробництва, зумовлена зростанням масштабів виробництва на підприємстві, яке розширюється.