Лекции по "Экономики"

  Вкладення додаткової праці та ресурсів дає змогу вести господарство інтенсивніше, виробляти більше продукції на кожному гектарі землі, домагатися вищої продуктивності. Природна родючість все більше доповнюється і замінюється економічною родючістю ґрунту.

  Якщо  правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробітку ґрунтів, то вони забезпечують такий приріст продукції, який не тільки окупає ці витрати, але й дає надлишковий додатковий дохід, який перетворюється на диференціальну ренту ІІ.

  Диференціальна  рента ІІ є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку  землі.

  Абсолютна земельна рента. При розгляді суті і механізму утворення ренти передбачалось, що на гірших за якістю і розташуванням землях рента не виникає. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об’єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.

  Але яким чином і за рахунок чого орендар  може сплачувати абсолютну ренту землевласнику, якщо останній не дає можли- 
вості орендарю вести безоплатно господарство навіть на гірших землях, не одержуючи за це ренту? Таке становище є однією з причин обмеження виробництва сільськогосподарської продукції. Воно може бути усунуте тоді, коли попит на ту чи іншу продукцію перевищуватиме її пропонування, а отже, вищі ринкові ціни забезпечать отримання економічного прибутку, який і набере форми абсолютної ренти.

  Нехай економічні витрати на 1 т пшениці на гіршій землі становлять 750 грн., з яких 600 — бухгалтерські витрати на виробництво продукції (собівартість), а 150 — бухгалтерський прибуток, який забезпечує необхідний рівень розширеного відтворення в галузі. Поки ціна пшениці на ринку становитиме 600 грн. за 1 т, орендарі не братимуть в оренду такі ділянки землі і виробництво продукції знизиться, що призведе до перевищення попиту над пропонуванням і, як наслідок, ціна підвищиться. Якщо ціна рівноваги буде 770 грн. за 1 т, то орендарі вестимуть виробництво і на гірших землях, оскільки забезпечуватиметься і одержання нормального прибутку — 150 грн., і виплата землевласнику 20 грн., які й становитимуть абсолютну земельну ренту.

  Джерелом  абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

  У процесі переходу України до ринкової системи економіки, коли створюються  умови для функціонування різних типів господарств, що ґрунтуються на різних формах власності, реально з’являється основа і для абсолютної ренти як економічної форми реалізації власності на землю. Та частина орендної плати, яка виключає плату за кредит, процент на капітал, амортизацію та певною мірою податок, є не чим іншим, як абсолютною рентою. Остання, виходячи із загальнотеоретичних положень, повинна надходити в розпорядження держави як власника землі (Див.: К. Т. Кривенко. До питання про абсолютну земельну ренту // Проблеми формування ринкової економіки. Вип. 9. — К.: КНЕУ, 2001).

  Монопольна  земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови (землі провінції Шампань у Франції чи біля Коктебеля в Криму). Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну). Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.

  Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

  Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.

  Як  правило, це доходи, створені в інших  галузях виробництва, що надходять  землевласнику на основі перерозподілу. Це не означає, що власник землі обов’язково  фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента привласнюється і тоді, коли і власник, і землекористувач об’єднані в одній юридичній особі.

  Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.

  Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру орендної плати сюди може бути віднесена частина підприємницького доходу орендаря.

  Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

  Ціна  землі. Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді 
ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

  Теоретично  ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

14.3. Розвиток підприємництва   
в сільському господарстві

Різноманітні  форми господарювання. Формування агропромислового комплексу.

  Різноманітні  форми господарювання. Здійснювана нині в Україні економічна реформа передбачає формування в сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно повністю завершити складний і тривалий процес реформування колгоспів і радгоспів. Селяни повинні стати реальними господарями землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.

  У сільськогосподарських підприємствах  необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва. Їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.

  В Україні створене правове забезпечення для функціонування інших форм організації  сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв. У Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умови для їх розвитку та захисту.

  Сільськогосподарським підприємствам сьогодні потрібне реальне економічне і правове розкріпачення (захист від адміністративного свавілля, матеріально-технічна і фінансова підтримка, визнання їх повноцінними суб’єктами ринкових відносин), як і фермерам, і селянським господарствам.

  Будь-який суб’єкт підприємництва в сільському господарстві повинен мати право  самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу і економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб’єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем.

  Формування  багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвитку кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний плюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями.

  В Україні ухвалено низку законів, які покликані створювати умови  для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає економічні, соціальні і правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, їх само- 
стійність, рівність з іншими формами господарювання. Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні й організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств. Цей закон гарантує неприпустимість втручання держави в здійснення господарських функцій підприємства, обмеження його прав та інтересів з боку державної влади та управління, забезпечує рівні умови колективним сільськогосподарським підприємствам з державними, селянськими (фермерськими) господарствами. Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

  Перспективною є така структура організації  аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує  різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійснюватися поступово, у міру створення матеріально-технічної бази, виробничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний господарський механізм розв’язання суперечностей і узгодження економічних інтересів фермерських господарств, орендних колективів, кооперативів, переробних промислових підприємств.

  Перехід до багатоукладної системи передбачає розширення приватного сектору, але  формування цієї якісно нової системи займе тривалий час.

  Таким чином, Україна переходить до створення  на основі реформованих сільськогосподарських підприємств нових організаційно-правових форм господарювання на засадах приватної власності на земельні паї. Ідеться про створення нових за своїм змістом колективних і приватних господарств.

  Аграрна реформа передбачає реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, тобто всієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.

  Формування  агропромислового комплексу. Важливим напрямом аграрної реформи є створення ефективного агропромислового комплексу (АПК).

  Агропромисловий комплекс — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

  До  складу АПК входять такі основні  сфери:

  1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;

  2) власне сільське господарство;

  3) зберігання, заготівля, переробка, транспортування сільськогосподарської продукції.

  АПК — важлива складова частина народного  господарства. Його завдання — забезпечити  населення продуктами харчування, а  промисловість — сировиною. Це можливо  за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до АПК.

  В умовах переходу до ринкових відносин важливим і необхідним є державне регулювання. Щодо сільського господарства, то воно повинно охоплювати:

• постійне спостереження за рухом ринкових цін на продукцію АПК, за дохідністю галузей і формуванням витрат виробництва;
• відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і кредитування;
• погодження цінової і фінансово-кредитної політики на продовольчому та ресурсному ринках з іншими країнами;
• сприяння розвитку міжнародних зв’язків, насамперед у галузі техніки й технології виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, організації агропромислових формувань;
• максимально можливе стимулювання з боку держави збільшення виробництва та підвищення якості продукції харчування і сировини з урахуванням досвіду інших країн та цін на світовому ринку.