Правовий статус некомерційних суб’єктів господарювання

1) Історія виникнення некомерційних організацій

              Перші організації, які можна було б віднести до некомерційних (тобто таких суспільно корисних організацій, основною метою діяльності яких не є одержання прибутку та розподілення його між засновниками), зародились ще  в античний період. У подальшому ідеї створення зазначених організацій тісно увійшли в християнську релігію, а потім і в християнську філософію.

       Для античного періоду характерними рисами організацій, які у порівнянні із сьогоденням, можна було б класифікувати як некомерційні, були: добровільність, безкорисливість негласність, виборчий характер учинюваних діянь.Пізніше вчення про такі організації розробляється представниками християнської філософії (Юстианом Мучеником -100–165 р.р.н.е., Афінагором – 2 ст., Климентом Олександрійським – 150–215 р.р.н.е), а ізніше-Аврелієм Августіном та Сіверином Беєцьієм–480–524 р.р) [66,c.78,79,81].

       Однією із перших форм некомерційної діяльності, яка виникла у Давньому Римі, стало створення перших благодійних закладів (так званих „аліментарних установ”[58,c.119]. Ці аліментарні установи створювались за рішенням римських імператорів у формі благодійних кас ( фісків) для дітей – сиріт з бідних родин. Проте римські юристи не вважали фіски суб’єктами права, тому що ці аліментарні установи  були позбавлені ознак організації як юридичної особи. Саме тому вести мову про неприбуткову діяльність, здійснювану на альтруїстичних засадах за допомогою створення спеціальних установ, що діють постійно й організовано в цей період, ще не можна.

              Після розпаду Римської імперії і поширення ідей християнства активну роль у здійсненні некомерційної діяльності у формі благодійництва починають відігравати церкви, монастирі, першохристиянські громади, що пізніше стали найактивнішими засновниками неприбуткових організацій [63,c.55-67] Для цілей нашого дослідження важливою є відповідь на питання, коли ж саме виникли перші некомерційні організації, чи визнавалися вони суб’єктами права (тобто, який правовий статус вони мали від свого зародження). Відомо, що в давньому Римі поряд із правосуб’єктними громадянами існували різного роду  організації й колективні утворення  - колегії ( Collegium), муніципії ( municipium)  і лише  пізніше з’явилися установи ( piae causae). Усі названі організації поєднувалися загальною назвою universitas [14,c.13]

              Самі римляни конструкції юридичної особи не знали: римські юристи обмежувалися тим, що визнавали за такими організаціями певні права. Звідси можна зробити висновок , що piae causae ( установи), які виникли  в Римі в 1 ст. н.е. і мали чітко виражені цілі; володіли своїм майном; мали органи управління і були широко спеціалізованими, можна вважати особливими суб’єктами права, які відрізнялися від природних суб’єктів у римському праві – фізичних осіб. Згодом ці суб’єкти одержали назву «юридичні особи». Ми поділяємо точку зору тих правознавців, які вважають що саме римляни й заклали підвалини поняттю «юридична особа»[34, c.61].

              Рiae causae, pia corpora (що в перекладі означає «благочестиві цілі», «установи» [4,c.246] по праву можна віднести до некомерційних  юридичних осіб, тому що вони  володіли для цього низкою необхідних ознак : мали свої органи управління, - oeconomus – фізичних осіб, які обиралися спеціально на підставі статуті [34,c.61], для ведіння справ установи. Крім того, вони наділялися майном, необхідним [39,c.146] для ведіння некомерційної діяльності. До piae causae належали:  госпіталі, притулки для немовлят, сиріт і старих, бідних, мандрівників і навіть для вдів. Отже, уже на той час зазначені установи мали широку  спеціалізацію.

              Якщо спочатку некомерційні організації мають чітко визначений благодійний характер, то згодом такі організації набувають більш широку спеціалізацію. Так, у період середньовіччя поряд із благодійними організаціями стали створюватися освітні й культурно-просвітні установи ( школи, музеї, бібліотеки), термін piae causa втратив свій вичерпний характер[3, c.70-85] і набув більш широкого значення.

              У масовому порядку неприбуткові організації починають  з’являтися в Англії [62,с.115] . Прикладом тому як держава формувала матеріальну базу для заняття неприбутковою діяльністю, служить акт Єлізавети 1601 р., який уперше  встановив податок на користь бідних. Цей податок виріс із добровільних милостинь, принесених у церковні парафії жертвователями, з тією відмінністю, що сплата податку стала не правом парафіян, а їх обов’язком при відвідуванні церкви.

       Прийнято вважати, ща саме акт 1601 р. створив в Англії систему неприбуткових організацій, закріпивши його засади: а) наявність організацій, що займаються неприбутковою діяльністю; б)  одержання коштів у виді податку, що йде на покриття втрат по піклуванню; в) наявність органів, що  контролюють неприбуткову діяльність.

              З огляду на специфіку розвитку некомерційних організацій у країнах Західної Європи, проте, можна вирізнити загальні риси, характерні для організацій цієї спрямованості. Це, безумовно: 1) існування законодавства, що регулює створення й діяльність благодійних організацій, з урахуванням виконуваних ними функцій; 2) активна роль органів місцевого  самоврядування в управлінні цими організаціями за умови контролю з боку центрального управління, 3) існування особливих коштів на покриття витрат від ведіння некомерційної діяльності ( податків, бюджетних асигнувань тощо).

              За сучасних умов існуюча в зарубіжних країнах система неприбуткових організацій, а також законодавча база регулювання їх діяльності не втратили своєї специфічності. Так, у багатьох державах правові норми, що регулюють діяльність таких організацій, закріплені виключно на рівні конституцій і цивільних кодексів (наприклад, в Іспанії, Німеччині, Японії); в інших - неприбуткова діяльність регулюється не цивільним, а податковим законодавством (у США й Канаді ці норми зосереджені в податкових кодексах). Існує досить обмежений перелік держав, у яких створення й діяльність неприбуткових організацій регулюється спеціальним законодавством (Англія, Фінляндія, Швеція). Зустрічаються також країни, де норми, що регулюють діяльність розглядуваних організацій, включені в нормативно-правові акти про громадські організації ( Бельгія, Франція).

              Поява в сучасному суспільстві нових соціальних проблем викликала до життя створення нових неприбуткових організацій, що займаються наданням допомоги хворим на СНІД (AIDS Сoncern), іммігрантам і та ін [72,c.102,103]  Разом з тим, як і раніше,  функціонує Армія Порятунку, яка виникла приблизно 100-150 років тому, Національне товариство захисту дітей від жорстокого поводження, Оксфорд-Хауз та інші.

              Найбільш розповсюдженою організаційно-правовою формою здійснення некомерційної діяльності в західно-європейських странах  є створення неприбуткових фондів. Доктрина зарубіжного права розрізняє два вида фондів – приватні ( корпоративні ) і громадські. Приватні (їх іноді називають сімейними) створюються і наділяються матеріальними коштами, як правило, вузьким колом осіб, пов’язаних родинними зв’язками, або однією особою для фінансування діяльності інших некомерційних структур (наприклад, фонд Рокфеллера, Карнегі [6,с.102] .Громадські фонди створюються і фінансуюються комерційною фірмою, а не приватними особами, що має місце у приватних фондах. Діяльність таких фондів зводиться до здійснення неприбуткової діяльності за рахунок коштів і відповідно до цілей, установлених комерційною фірмою, яка його створила.

              Зарубіжне законодавство класифікує неприбуткові організації й за строком діяльності : а) організації, створені на певний строк, і б) організації, створювані на невизначений період (на наш погляд така класифікація не дуже вдала,  оскільки цілі, заради яких створюються неприбуткові організації, невичерпні).

        Необхідною умовою для заняття неприбутковою діяльністю є наявність у неприбуткової організації достатніх для цього матеріальних ресурсів, які можна одержувати з різних джерел: із внесків засновників ( членів), від уряду у вигляді грантів, шляхом збору пожертвувань від організацій і приватних осіб (фандрайзинг), від проведення благодійних заходів ( виставок, концертів), а також доходів від виробничої діяльності. 

              У зв’язку з дослідженням правового статусу некомерційних організацій в країнах Західної Європи,  інтерес становлять прийняті 5 липня 2002 р. учасниками багатосторонньої зустрічі, організованої Радою Європи у Стразбурзі, «Фундаментальні принципи статусу неурядових організацій в Європі»[67,с.20,23]. Цей документ вводить поняття «неурядова організація», трактуючи її як добровольну самокеровану організацію, що може створювалися окремими фізичними і юридичними особами і групами таких осіб. За своїм  складом і сферою діяльності вони  можуть бути як національними, так і міжнародними. Як правило, вони створюються у формі членської організації. Такі організації не мають на меті  одержання прибутку і не розподіляють його між своїми членами й засновниками, а використовують для досягнення суспільно корисних цілей. Іншими словами, можна вести мову про появу нового виду некомерційних організацій - неурядові організації, діяльність яких на даному етапі врегульована нормами міжнародного права.

       Історико – правовий огляд виникнення перших некомерційних організацій буде незавершеним без вивчення досліджуваного питання в Україні, історія розвитку якої, безумовно наклала свої відбитки на зародження неприбуткових організацій і їх форми.

              Слід відзначити, що перші некомерційні організації у нашому регіоні виникли ще за часів Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, у 80-х роках XV ст. з’являються і поширюються організації православного міщанства - братства [27,с.118]. Їх поява була викликана прагненням українського міщанства об’єднати свої зусилля для захисту своїх національніх, політичних та соціально – економічних інтересів. Одним із завдань цих організацій було надання благодійної допомоги ( братства видавали грошові позички своїм членам; для збіднілих братчиків і старців улаштовували притулки і т.і.). Найвпливовішим було Львівське братство при церкві Успенія.

       Швидше за все братства варто розглядати як об’єднання громадян, що створювалися і функціонували у формі громадських організацій.

              Короткий огляд розвитку неприбуткових організацій в Росії ( а починаючи з 2-ї половини XVII ст. історія України й Росії тісно переплітаються) свідчить про наступне: єдності думок щодо часу появи перших неприбуткових організацій в Росії і Україні, на сьогоднішній день немає. Існує думка, що масову появу системи некомерційних організацій слід віднести до XVI- XVIІ ст. Досить вагомий внесок у створення зазначених організацій (перш за все благодійних) зробили російські царі Петро Великий та Катерина II.

              Після Жовтневої революції 1917 р. з’являються такі неприбуткові організації, як: Літературний фонд, що допомагав починаючим або нужденним літераторам, творчі союзи; Всеросійське товариство глухонімих (1926 р.); Всеросійське товариство сліпих (1923 р.); Російське товариство Червоного Хреста ( 1925 р.).

              У 30-х роках у СРСР з’являються добровільні товариства, нормативно-правовою базою створення й діяльності яких були: Постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 січня 1930 р. «Про порядок заснування і ліквідації Всесоюзних товариств і спілок, які не переслідують на меті одержання прибутку»[53,ст 76], «Положення про  добровільні товариства і союзи», затверджене  постановою РНК РРФСР 10 липня 1932 р.[57,ст.33], а також Постанови ЦВК ы РНК СРСР від 27 вересня 1933 р. «Про виробничу і комерційну діяльність і лотерейну роботу добровільних  товариств»[54,ст.362]. Добровільні товариства являли собою засновані на індивідуальному чи колективному членстві некомерційні організації, що включали в себе об’єднання (товариства, союзи, асоціації), створювані з метою задоволення різноманітних особистих і громадських інтересів, розвитку політичної активності й самодіяльності трудящих, залучення їх до оборони країни, зміцнення співробітництва і дружби с народами зарубіжних країн і т.і. За своїми  статутними цілями і задачами вони поділялися на: наукові, науково-технічні, культурно-просвітні,  спортивні і оборонні, соціальної допомоги, аматорів природи, дружби з народами зарубіжних країн тощо. Крім зазначених актів, правовим підгрунтям для розробки статутів конкретних неприбуткових товариств служили й інші правові документи, зокрема: затверджувані державними органами типові статути для того чи іншого виду некомерційної організації, положення, що визначають правовий статус конкретних некомерційних товариств (наприклад, Положення про Всеросійське товариство сліпих і Положення про Всеросійське товариство глухих, затверджені постановами Ради Міністрів РРФСР від 2 січня і 20 квітня 1956 р. [65,ст. 48-58]

    Прийняття в 1978 р. Конституції СРСР ще більше оживило процес створення таких видів некомерційних організацій, як громадські об’єднання, бо вона  закріпила основні положення, що стосуються діяльності громадських організацій і прав громадян на об’єднання. Разом із тим існуюче Положення від 10 липня 1932 р. про добровільні товариства і союзи містило занадто суворі вимоги до реєстрації неурядових організацій, а саме – складний дозвільний порядок і необхідність проходження ідеологічного тесту, що ніяк не відповідало тим положенням, які містила конституція. У зв’язку з цим товариства, що не переслідують мети отримання прибутку і виникають на території СРСР, зустрілися з проблемою браку спеціального законодавства про неприбуткові організації і нестачі фінансування, яке на той період здійснювалося за рахунок державних коштів.  Ось чому такі товариства діяли, не маючи статусу юридичної особи, при інших організаціях. Однак, були і винятки. Наприклад, Радянський фонд милосердя і здоров’я  ( 1987 р.), Радянський Фонд Культури (1986 р.), діяли від імені і за дорученням держави. Вони виникли на підставі постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, і були засновані великими громадськими організаціями, які фінансувалися державою.

      Згодом, у 09.10.1990 р. був прийнятий закон СРСР «Про громадські об’єднання» [12, ст.839]

              На сьогоднішній день діяльність некомерційних організацій в Україні регулюється такими нормативно- правовими актами , як :

Цивільний кодекс України (вiд 16.01.2003)

Господарський кодекс України (вiд 16.01.2003)

ЗУ «Про благодійництво та благодійні організації» (вiд 16.09.1997)

ЗУ«Про кооперацію» (від10.07.2003)

ЗУ«Про кредитні спілки (від 20.12.2001)

ЗУ«Про обьеднання громадян (від 16.07.1992)

ЗУ«Про політичні партії в Україні (від 5.04.2001)

ЗУ«Про професійні спілки   (від 15.09.1999)

ЗУ«Про товарну біржу ( від 10 грудня 1991)

ЗУ«Про торгово-промислові палати в Україні  (від 2.12.1997)

ЗУ«Про об’єднання співвласників мешканців багатоквартирних будинків»   ( від 29.11.2001 року)

ЗУ «Про недержавне пенсійне забезпечення» (від  09.07.2003р.)    

        Більшість цих актів ( наприклад ,як ЗУ «Про обьеднання громадян» ) були прийняті незадовго після здобуття Україною незалежності. З цього можно зробити висновок, що основні інститути та положення щодо некомерційних суб’єктів господарювання було розроблено ще у радянські часи.  Але деякі важливі норативні акти було розроблено та прийнято недавно ( як ,наприклад Закон України ««Про недержавне пенсійне забезпечення»). Цей факт свідчить про те що вітчизняні законодавці вчасно реагують на зміни в суспільному житті. А також це вказує і на те, що повний перелік некомерційних суб’єктів господарювання – це лише необхідна на даний час ( але водночас і відносна) кількість нормативної бази.