Вдосконалення управління комунальною власністю обласної територіальної громади в сучасній Україні

     З цією ж метою сільським,  селищним, міським радам надається право на переважне придбання у комунальну власність приміщень, споруд, об'єктів державної власності інших суб'єктів, розташованих у межах територіальної громади і оголошених у встановленому порядку такими, що підлягають безоплатній передачі чи відчуженню в іншій формі.

     Вирішуючи питання про відчуження комунального майна, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальної громади вправі укладати у встановленому порядку договори купівлі-продажу, міни, дарування з додержанням і встановлених правил про укладання таких угод. Зокрема, договір купівлі-продажу, дарування нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений [7].

     Відчуження  комунального (спільного) майна має  за мету упорядкувати склад матеріальної бази місцевого самоврядування з урахуванням її технічного стану та доцільності   перебування.   Доцільність,    порядок,    форми   та   умови   відчуження комунального майна відповідно до п. 30 ст. 26 Закону вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської, районної у місті, районної та обласної ради за пропозицією їх виконавчих органів та рай-, облдержадміністрацій.

      Одержані  в ході відчуження комунального (спільного) майна кошти є власністю територіальних   громад   та   зараховуються  до   відповідних   місцевих   бюджетів і використовуються за їх власним розсудом на фінансування передбачених бюджетами відповідних територіальних громад заходів.

     Відчуження  на власний розсуд комунального та спільного майна у власність  інших юридичних чи фізичних осіб не включає примусового його відчуження у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника на підставі рішення суду.

     Як  і інші угоди майнового характеру, договори по відчуженню комунального та спільного майна можуть бути у  судовому порядку розірвані або визнані недійсними з передбаченими у таких випадках наслідками.

     Із  загального правила про відчуження майна з метою одержання прибутку випливає обов'язок органів місцевого самоврядування при здійсненні будь-яких майнових операцій як з комунальним майном, так і з спільним майном (відчуження чи придбання) враховувати не лише доцільність таких заходів, а й інтереси економічних основ місцевого самоврядування, з огляду на те, що законом не допускається настання невигідних наслідків вчинення таких угод щодо рухомого чи нерухомого майна. Не допускається також створення невигідних умов для населення територіальної громади, якщо внаслідок відчуження або придбання майна можуть зменшуватися умови надання послуг населенню.

     В управлінні спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст також виникає багато непорозумінь. Одним з таких питань є визначення часток майна територіальних громад сіл, селищ, міст в об'єктах спільної власності територіальних громад  області  чи  району  та делегування   повноважень щодо  управління   ними обласним чи районним радам.                           

     Справа    в    тому,    що    посадові    особи    відповідних    органів    місцевого самоврядування в даному випадку плутають дві  різних форми власності: колективну і  комунальну. Якщо розглядати колективну власність, то вищезазначені частки майна є носіями форми капіталу, тобто вони можуть бути акціями, паями, долями в майні, наприклад, господарського товариства. В свою чергу товариство має право змінювати (підвищувати або зменшувати) розмір статутного фонду. Акції можуть бути передані, придбані та продані в установленому законодавством порядку.

      У випадку з частками у майні  спільної власності територіальних громад області операції  щодо   здачі їх в оренду, продажу та інші не можливі тому, що зазначені частки майже умовні і не є носіями форми капіталу. Тобто мова йде про сумісну спільну власність (ст. 113 Цивільного Кодексу) [33]. Крім того вони (частки) включені в кожну майнову одиницю окремого об'єкта спільної власності територіальних громад області. Цей факт і породжує багато спорів і колізій між сільськими, селищними, міськими радами та обласною радою.

     Спочатку  визначається  повний перелік об'єктів,  що  є  спільною власністю територіальних громад області. Наступним кроком є сумування балансових вартостей всіх цих об'єктів. Отримана сумарна вартість ділиться на кількість населення всієї області і далі отриманий результат помножується на кількість жителів відповідної територіальної громади. Отриманий коефіцієнт   і   є долею   участі   відповідної територіальної громади у майні спільної власності територіальних громад області. Аналогічну    роботу    потім    проводять    районні    ради    із    спільною    власністю  територіальних громад сіл, селищ, міст відповідного району.

     Крім  того, згідно існуючого законодавства, складається і пропонується відповідним  радам перелік повноважень щодо управління цими частками у складі об'єктів їх спільної власності територіальних громад, які вони за рішеннями своїх  сесій повинні передати обласній чи районній раді. Тобто, інакше кажучи, надати дозвіл на управління об'єктами спільної власності територіальних громад області чи району (які і складаються з визначених долей) обласній чи районній раді.

     Суть  цієї роботи - забезпечення законної діяльності обласної чи районної ради щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад області чи району.

     Отже, на сьогоднішній день далеко не всі  структурні підрозділи обласних рад, що займаються питаннями управління спільною власністю територіальних громад, провели вищезгадану роботу із визначенням часток у майні спільної власності кожної територіальної громади області та не отримали їх сесійні рішення стосовно передачі повноважень щодо управління цими частками. Тому питання щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад, що складаються з вищезазначених часток, обласними радами на законній підставі підпадає під сумнів.

ВИСНОВКИ

     Досвід     демократичних     країн     засвідчує,     там,     де     розвинуте     місцеве самоврядування, там панує і демократичне врядування, там держава і влада підконтрольні громадянам, а не навпаки. Загально відомо, шлях до самоврядування був водночас шляхом до демократії і свободи, адже люди вільні саме настільки, наскільки самоорганізовують своє життя, а не підкоряються зовнішній волі, хоч би що було її джерелом: окрема людина, партія, держава чи міжнародні організації. Іншими словами, самоврядування є фундаментальною засадою цивілізованого демократичного облаштування спільного життя, засадою незалежності не тільки декларованою і формально визнаною іншими, а незалежності практичної, підкріпленої ефективним розв'язанням соціальних економічних завдань.

     Виходячи  з проведеного в роботі аналізу  сучасного стану організаційно-правової та   матеріально-фінансової   діяльності   місцевого   самоврядування   можна   зробити декілька висновків з цих питань та запропонувати заходи щодо вирішення деяких проблем.

     Щодо  принципів, на яких має будуватись система  місцевого самоврядування, на жаль, не можна говорити про те, що існуюча зараз в Україні модель місцевого самоврядування є реально і ефективно діючою, для чого є об'єктивні причини. Принципи, на яких має будуватися система місцевого самоврядування, розкриті в змісті окремих норм законодавства, але внаслідок відсутності в правових нормах конкретизації повноважень відповідних громад і органів, деталізації шляхів та способів  їх  використання,   механізму   реалізації   власних (самоврядних) та делегованих повноважень місцевого самоврядування, а також відповідної практики з боку названих суб`єктів, не можна сьогодні говорити про місцеве самоврядування як повноправний елемент суспільно-політичного та соціально-економічного життя держави.

     Зараз органи місцевого самоврядування на обласному рівні фактично позбавлені можливості розпоряджатися належною їм власністю через невизначений статус останньої.

     Відповідний закон про комунальну власність  досі не прийнятий. Тому, на жаль, багато питань щодо комунальної та спільної власності залишається неврегульованими, що заважає радам бути повноправними органами влади, як це передбачено Конституцією України, призводить навіть до конфліктних ситуацій.

       Тобто, недостатньо врегульованим  залишається найголовніше питання,  яким визначається діяльність  місцевого самоврядування - питання власності. А без його вирішення не можна буде вести мову про подальші кроки на шляху муніципальної  реформи.

       Щодо розподілу повноважень між  органами державної влади та  місцевого самоврядування слід  зазначити, що на сьогоднішній  день ця проблема ще остаточно не вирішена. Конституція України і закони «Про місцеві державні адміністрації» і «Про місцеве самоврядування в Україні» не дають повної можливості виробити ефективний правовий механізм розмежування функцій і повноважень цих органів. Відомо, що відповідно до чинного законодавства, функції і повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування базуються на принципах галузевої компетенції. Накладки і дублювання, а значить і втручання одних органів у справи інших все ж, на жаль, залишились.

     Критерієм, що може бути покладений в основу розмежування питань місцевого і державного значення, можна визначити спільну власність  територіальних громад. Місцеве    самоврядування,    як    вже    зазначалося,    виглядає,    зокрема,    функцією територіальної громади через обрані нею органи місцевого самоврядування самостійно управляти своєю корпоративною власністю для якнайповнішого задоволення спільних для всіх членів громади потреб. З цього й пропонується виходити при розмежуванні повноважень в   управлінні   територією   між   виконавчими   органами   місцевого самоврядування та місцевими органами державної влади.

     Тобто розподіл повноважень можна здійснити  за принципом власності. Кожен керує  тим, чим володіє. Звичайно ж, у межах чинного законодавства та місцевих норм. Аналіз законодавчого забезпечення  місцевого самоврядування  показав,   що основний законодавчий акт після Конституції України,   Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зазначу, що з 1300 законів, діючих в Україні, тільки один про місцеве самоврядування), в цілому ряді положень є недосконалим і передусім в частині визначення компетенції органів місцевого самоврядування.

     Прийняття ж Бюджетного, Податкового, Земельного, Цивільного кодексів та інших документів в тому вигляді, в якому вони знаходяться у Верховній Раді, багато в чому може несприятливим чином змінити правовий простір діяльності органів місцевого самоврядування. Щоб переконатися в цьому, досить проаналізувати статті вказаних кодексів і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Для того, щоб уникнути цих та інших недоліків, сьогодні утворена робоча група, яка розробляє проект внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

     У формуванні правового поля діяльності органів місцевого самоврядування також дуже важливою є проблема комунальної власності. Відсутність потрібної законодавчої бази призвела останнім часом навіть до конфліктних ситуацій. Особливо це стосується управління майном спільної власності територіальних громад області (району), яке відповідно до закону, повинні забезпечувати обласні і районні ради.

     Нещодавно Верховна Рада розглянула та повернула  на доробку проекти закону про  комунальну власність. Доопрацювання  їх є чи не найголовнішим завданням даного часу з метою забезпечення належного функціонування    органів    місцевого самоврядування в Україні.

     Як  уже було зазначено, правовий режим  комунальної власності, в тому числі  спільної власності територіальних громад, має визначатися окремим законом про комунальну власність. Аналізуючи один з проектів закону про комунальну власність можна зазначити, що він не в повній мірі дає відповідь на застосування практичного механізму реалізації повноважень районних і обласних рад з управління об'єктами спільної власності територіальних громад.

     Перш  за все, слід більш чітко і повно  дати тлумачення таким важливим поняттям, як «комунальна власність», «спільна власність», «майно», «об'єкт власності», «управління майном», «управління  об'єктом», «майнові операції», «відчуження», «уповноважена особа». Це обумовлено тим, що у чинному законодавстві України не визначено, наприклад, поняття «управління», співвідношення управління з реалізацією повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню, не розкриті повноваження по управлінню. При цьому слід виходити з того, що повноваження управління повторно стосовно власника, але повинні бути достатніми для належного їх здійснення по ефективному використанню власності та контролю за нею.

     При визначенні понять «майно» і «об'єкт» треба виходити з положень законів України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» (ст. 2) і «Про оренду державного та комунального майна» (ст. 4) або дати новий їм зміст: під об'єктом вважати саме підприємство, організацію, установу, як правило, юридичні особи,   а  майно  -  це  матеріальні   цінності,   які  знаходяться   на  їх  балансі   або використовуються на умовах найму (оренда, концесія тощо). У цьому випадку поняття «управління майном» може включати правила, умови використання, встановлені власником або суб'єктом права власності на це майно, передачі його у найм, відчуження тощо, тобто суто майнові права. Поняття «управління об'єктом» управління поточними процесами функціонування об'єкта (виробничими, господарськими, технологічними, інформаційними тощо), тобто оперативне управління.