Шпаргалка "Система національних рахунків"

Національний дохід — важливий показник результативності суспільного відтворення. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш реально визначає рівень його добробуту. До останнього часу у вітчизняній економічній літературі вважалося, що НД — це новостворена вартість, яка має місце тільки у сфері матеріального виробництва, а також частково на транспорті, у торгівлі, громадському харчуванні та сфері зв’язку. Але такий підхід до розуміння змісту національного доходу досить обмежений, оскільки не враховує внеску працівників сфери нематеріального виробництва*3.

*3: {Ряд вітчизняних економістів, спираючись на марксистську політекономію, заперечують проти «економічно недоцільного», на їх думку, включення до НД доходів від діяльності юриста, працівника масової інформації, спортсмена, державного чиновника тощо, оскільки представники таких професій надають специфічні послуги, які не мають відношення до процесу суспільного виробництва і збільшують показник НД приблизно на 1/5.}

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах понад половини працівників зайнята у сфері послуг, тобто велика частина доходів надходить саме від їх надання. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національного доходу залишається за матеріальним виробництвом, головним напрямом розвитку якого є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння суті національного доходу велике значення має знання процесів його формування, розподілу, перерозподілу, кінцевого споживання.

Створення національного доходу відбувається у галузях матеріального виробництва і в сфері послуг. Його розміри зростають за рахунок збільшення чисельності зайнятих і підвищення продуктивності праці. Фактори зростання національного доходу поділяють на два види: екстенсивні (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивні (за рахунок якісного використання існуючих факторів).

Розподіл національного доходу полягає у визначенні частки всіх учасників його виробництва, тобто заробітної плати, прибутку, процента, ренти, дивідендів та ін.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім’ям тощо. Перерозподіл національного доходу здійснюється за офіційними та неофіційними каналами. Легітимний, або офіційний, перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці. Масштабний неофіційний перерозподіл НД спричинений існуванням тіньової економіки.

Використання національного доходу відбувається з подвійною метою: споживання і нагромадження. Нагромадження є необхідним для розшир ення масштабів національного виробництва в майбутньому. В господарській практиці розрізняють створений і використаний НД. Національний дохід, що йде на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину саль-до зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід перевищуватиме створений, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів та послуг, ніж вивозити.

Велике значення для збільшення величини національного доходу та розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням. Дане співвідношення залежить від конкретних умов і завдань економічного розвитку країни.

На основі НД формуються особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податки на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств) і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу й виплати по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо, то отримаємо суму так званого особистого доходу. Правомірно зауважити, що особистий дохід — це одержаний дохід, а національний дохід — це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств — кінцевий показник системи національного рахівництва. Він використовується на споживання та заощадження в домашніх господарствах.

Слід зазначити, що для конкретнішої об’єктивної оцінки соціальної та економічної ситуації в країні, визначення добробуту її населення необхідно розраховувати розглянуті показники СНР не лише в сукупності, але й на душу населення. Ці показники реально характеризують ступінь розвитку країни, рівень добробуту її громадян.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

58. Фонд споживання.

Суть споживання як стадії процесу відтворення полягає в індивідуальному і спільному використанні населенням споживчих благ в цілях задоволення матеріальних і духовних потреб людей.

При розгляді споживання як елементу сукупного попиту йдеться про витрати домашніх господарств на купівлю товарів і послуг. При макроекономічному аналізі проблема формування споживчих витрат в поточному періоді трактується як завдання міжтимчасового вибору споживачів.

Домогосподарства роблять вибір між споживанням сьогодні і збільшенням споживання в майбутньому. Але можливість збільшення споживання в майбутньому залежить від заощаджень в справжньому періоді.

В той же час заощадження, зроблені в справжньому періоді, є не що інше як вирахування з поточного споживання, оскільки заощадження - це частина доходу, що розташовується, не використана на споживання. Іншими словами, справедлива тотожність: Y = C + S де Y - доход(національний доход за вирахуванням чистих податків), що розташовується.

Завдяки двоякій ролі заощаджень(як джерела додаткового майбутнього споживання і вирахування з поточного споживання) проблема споживчого вибору на макрорівні представляється як завдання розподілу доходу, що розташовується, на споживання і заощадження. У макроекономічному плані особливе значення має питання про те, які чинники чинять вирішальну дію на вибір споживачів, т. е. визначають функції споживання і заощаджень.

Основних об'єктивних чинників споживання належать рівень цін, майно споживачів, реальна ставка відсотка, рівень споживчої заборгованості, рівень оподаткування споживачів.

У число суб'єктивних чинників включають граничну схильність до споживання і очікування споживачів відносно майбутньої зміни рівня цін, грошових доходів, податків, наявності товарів і т. д.

Серед усіх перерахованих чинників найважливіше значення має гранична схильність до споживання, яка виступає параметром, що встановлює кількісний зв'язок між споживанням і доходом, що розташовується.

Гранична схильність до споживання(С) показує, яку частину від кожної одиниці свого додаткового доходу домогосподарства, що розташовується, направляють на приріст споживання. Кількісно вона вимірюється як співвідношення між зміною споживання і зміною доходу, що розташовується, що викликала його.

Аналогічно граничній схильності до споживання може бути визначена гранична схильність до збереження. Під граничною схильністю до збереження розуміється та частина кожної додаткової одиниці доходу, що розташовується, яка йде на збільшення заощаджень.

Кількісно вона розраховується як відношення зміни заощаджень до зміни доходу, що розташовується, що визначила його.

Разом з поняттями «Гранична схильність до споживання» і «гранична схильність до збереження» економічна теорія оперує поняттями «Середня схильність до споживання» і «середня схильність до збереження».

Середня схильність до споживання - це відношення загального об'єму споживання до доходу, що розташовується.

Середня схильність до збереження(норма заощаджень) є відношенням загального об'єму заощаджень до доходу, що розташовується.

59. Фонд накопичення.

В результаті розподілу і перерозподілу національного доходу створюються кінцеві доходи, які використовуються для споживання і накопичення. Накопичення є необхідною умовою розширеного відтворення усіх елементів економічної системи : технологічного способу виробництва, стосунків власності і господарського механізму.

Матеріальна основа такого відтворення - виробництво зростаючого об'єму матеріальних благ і послуг.

Національний доход, який йде на споживання і накопичення, не співпадає з величиной створеного національного доходу. Останній зменшується на суму втрат.

Крім того, використаний національний доход може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, чим експортує, то використаний національний доход буде більше, ніж створений, і навпаки.

Велике значення для збільшення національного доходу, прискорення соціально-економічного прогресу і розширеного відтворення економічної системи має оптимальне співвідношення між споживанням і накопиченням національного доходу.

Між ними постійно існує протиріччя. З одного боку, надмірно великий фонд споживання не дає можливості будувати нові заводи, фабрики, впроваджувати нову техніку і технологію, розвивати науку, освіту, з іншої - надмірне накопичення частини створеного національного доходу стримує споживання населення, зростання його особистих доходів, що підриває стимули до праці, формує тип економіки, не орієнтованої на задоволення потреб і інтересів населення, тобто витратну економіку.

Співвідношення між споживанням і накопиченням вважається оптимальним в пропорції 75:25.

Основне джерело накопичення - додатковий продукт. Він використовується для розширеного виробництва, будівництва об'єктів соціального і культурного призначення, а також для створення страхових запасів і громадських резервів.

Для розширеного виробництва вимагається виготовити не лише таку кількість засобів виробництва, яке піде на оновлення зношених протягом року засобів і предметів праці(фонд заміщення), але і їх певний надлишок для будівництва нових фабрик, заводів і т. д.

Оскільки на побудовані нові фабрики і заводи необхідно притягати додаткову кількість працівників, то з фонду накопичення частину коштів слід направити на виробництво додаткових предметів споживання.

За рахунок фонду накопичення здійснюється виробниче і невиробниче накопичення.

Перше використовується для будівництва нових заводів, виробничої інфраструктури, оснащення діючих підприємств технікою та ін. Друге здійснюється з метою будівництва житлових будинків, установ освіти, охорони здоров'я, культури. Воно передбачає також виробництво додаткових предметів споживання для працівників, які працюватимуть в цій сфері, а також витрати на їх підготовку і перекваліфікацію.

Основним елементом фонду накопичення є виробниче накопичення, тому його норма - найважливіша частина сукупного накопичення. У структурі виробничого накопичення провідна роль належить амортизаційному фонду.

 

 

60. Рівень економічного розвитку України та її участь у світовому господарстві.

Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося в 60—80-х роках. Регулювалися структура та рівні економічного розвитку союзних республік та економічних регіонів. Планування і управління економікою були централізовані, лімітувався розподіл між союзними республіками, економічними регіонами і галузями фінансових, трудових, матеріально-технічних та інших ресурсів. Економічний потенціал України у складі народногосподарського комплексу СРСР характеризують дані таблиці, % до загальносоюзних показників.

За галузевою структурою господарство України спеціалізувалося на природо-, фондо-, енерго-, матеріалоємних і трудомістких галузях промисловості. Воно було розбалансованим, а всі його галузі економічно і технологічно не були пов'язані між собою. Економіка України створювалась і функціонувала як невід'ємна складова частина народногосподарського комплексу колишнього СРСР, в інтересах усіх його союзних республік на основі єдиного плану. Частина підприємств працювала, використовуючи привізні паливно-енергетичні ресурси, сировину, матеріали, комплектуючі, деталі., Так, Тернопільський бавовняний комбінат переробляв бавовну, яка надходила з Киргизії та Узбекистану. За оцінками економістів, 70—80 % загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств колишнього СРСР, які до того ж були основними споживачами виробленої продукції. Понад 70 % усіх сільськогосподарських машин, створених свого часу спеціалізованими проектними організаціями Запоріжжя, випускалися в Росії, Білорусії, Казахстані та республіках Прибалтики. Привізними товарами забезпечувався і споживчий ринок України.

В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп'ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження.

Територіальна структура виробничих комплексів (Донбас, Придніпров'я, Прикарпаття, Поділля, Полісся) не забезпечувала їхньої інтегрованості до загальнореспубліканського поділу праці, спеціалізацію на певних видах продукції, ефективне використання наявного виробничого потенціалу.