Утопічний елемент ідеї громадянського суспільства. Соціологічний аспект

   Утопія  передбачає віру у можливо потенційну реальність. Маючи певний когнітивний  потенціал, «вона прагне довести, що завжди корисно вивчати конкретні можливості перетворення дійсності, претендуючи на негайне вирішення всіх проблем.(…) Утопічний проект виходить за межі  безпосередньо можливого і дозволяє дати логічний аналіз переваг і недоліків передбачених змін»[3.(с.68)].

   Характерними  рисами класичної утопії за Ф. Анисою є:

• Просторова ізольованість. Географічно, утопічний простір завжди ізольований. Оскільки острів, а також інші місця острівного типу – гори, пустелі і т. д. – «ці архетипічні локуси завдяки своїй обособленості  створюють можливість для побудови ідеального простору утопії» [3.(с.23)].
• Позачасовість  (відсутність історичного часу). «Позаісторична сутність системи, яка встановлена «раз і назавжди», яка не може бути зміненою надає утопії характеру кінцевого визначеного характеру, застиглого теперішнього, позбавленого минулого. В класичній утопії немає ні минулого ні майбутнього, оскільки в ній неможливий розвиток» [3.(с.23)].
• Автократія. «В класичній утопії зовнішньоекономічні зв’язки  зведені до самого мінімуму. Більшість утопічних проектів ратують за самодостатнє господарство і не схвалює торгівельних зв’язків і взаємозалежності, яка начебто породжує суспільні лиха [3.(с.23)].
• Урбанізм. « Ідеальне місто – один із найстійкіших топосів утопічної думки»[3.(с.23)]. Реальне місто із всіма його пороками та недоліками протистоїть ідеальному місту, яке існує в уяві.
• Регламентація. Ця риса всіх класичних утопій  виявляється у колективізмі, який надає «одноманітність життю, сумісній роботі і організації спільного доступу мешканців ідеального міста поділеного на квартали [3.(с. 23)].

   Виходячи  із протиставлення уяви та розуму, суспільного самоврядування та диктатури, природного розвитку і планування, Аниса виділяє дві груп утопій: утопії порядку та утопії свободи, маючи за теоретичні джерела «Місто Сонця» Томаззо  Кампанели та «Утопію» Томаса Мора. Книга першого автора представляє утопію порядку, а другого – утопію свободи. [3.(с.28)].

   В першому варіанті – існуюча суспільна  система має регламентований  характер, «вона має функціонувати  як годинниковий механізм, в ній  немає місця фантазії, а все  незвичайне виключається або пригнічується. Чітка організація та регламентація ставлять за мету не допустити нічого випадкового».

   Утопія  свободи ставить за мету «скасування  всіх правил та законів, аби людина змогла набути цілісність своєї істинної природи. Свободолюбива та революційна  за своєю суттю, така утопія тяжіє до «дивовижного», що підриває всі загальноприйняті уявлення» [3.(с.29)].

   Структурно, в утопії, на думку Аниси Ф. можна  виділити 2 моменти: критику існуючої реальності та проект перетворення цієї реальності [3.(с.60)]. Утопія виконує пропедевтичну функцію, маючи за мету виявлення незадоволеністю існуючою реальністю, таким чином надаючи етичну мотивацію можливого іншого майбутнього. «Світ - не лише даність, він мінливий і змінюваний, тобто наділений ще не завершеною «здатністю до становлення», яка складає незримий корелят утопічної функції» [3.(с.76)].

   Отже, утопія як така, протистоїть існуючій реальності, вона викриваючи всі її вади та недоліки будує проект нового суспільного устрою, який є неможливим для виконання в межах пануючого в даний історичний період соціального ладу. Але, в майбутньому в такі, здавалося б нереальні ідеї, можуть отримати шанси стати основними підвалинами нового соціального устрою.

   Александер  вважає реалізацію деяких утопічних  ідеалів можливою, якщо б різноманітні концепції утопії несли б життя у всі куточки певного соціального устрою. Реальність утопії не повинна залежати нормативно і не може залежати теоретично і не залежить емпірично від її повного втілення у життя, оскільки це б «спричинило заміну диференційованих порядків на саму утопію»[2]. Самі ж концепції утопії доповнюють та формують види плюралістичних суспільств в яких ми живемо, то ж не дивно що такі утопії вплинули і на концепцію громадянського суспільства.

   Позитивною  рисою існуючих плюралістичних утопій є їхнє суперництво, що робить їх сааообмежуваними і неможливим будь-яку тоталізацію,чи навіть тоталітаризм. Цю тезу Александер намагається довести на основі прикладів західних та незахідних Вісьових цивілізацій: «форми у Платона утопічні, надаючи моделі вдосконалення конкретних сфер, знати які ніколи не можуть прості смертні, а лише правителі-філософи. Так саму і в Аристотеля етика сформувала нереалістичні, хоча й більш обґрунтовані уявлення про республіканські доброчинності. Кожна форма республіканської думки та дії після греків була спробою інституціоналізувати утопію (…)»[2]. Такі наслідки утопії можна знайти як у Римському праві, американських та французьких демократичних революціях так і різноманітних жіночих та расових рухах.

   У своїх цілях використовувало утопію навіть християнство та іудаїзм, прагнучи забезпечити засіб «плюралістичного аскетизму» Певну утопічність Александер вбачає і в концепціях видатних філософів та соціологів: категоричному імператив Канта, ідею виникнення іманентної норми консенсусу та кооперації із «прозорого акту мови» Габермаса, ідеї про суспільство та соціетальне суспільства Парсонса та Дюркгайма та ін.[2].

   Як  вже зазначалося раніше, утопія –  це ідея повного соціального перебудування, але у зв’язку із невдалими  спробами суспільних перетворень на засадах марксизму, її позиції істотно перервалися. Про це зазначає Аниса: «Все наближається до розв’язки, стверджують скрізь: попереду не вимальовується нічого нового, навіть ностальгія за минулим – і його міфологія поступово розчиняються у всезагальній зневірі. Ми втратили орієнтири, розчаровані, обдурилися у своїх надіях, піддалися міленаристському, а то й  апокаліптичному баченню історії – до нього підштовхнула нас епоха, адже навколо себе ми бачимо все нові ознаки «порожнечі»[12.(с. 186)].

   Представник Франкфуртської школи Рассел Джекобі  співчуває у зв’язку із «кінцем критичного мислення», задаючись питанням, чого інтелектуали відкидають можливість повного соціального переустрою та звинувачуючи постмодерний світ у повному відкиданні універсалізму, який «зайнятий фемінізмом, навколишнім середовищем, мультикультиралізмом. Джекобі стверджує «утопія зникла, залишивши лише «реалізм та практицизм», «цинізм квітне», а «утопія відсутня»[2].

   Вихід із «кризи утопії», Аниса вбачає у  реконструкції утопії. Враховуючи в тому числі й принципи плюралізму та свободи. Обидва ці принципи від початку будучи пов’язаними з утопією, сьогодні повинні бути основаними на справедливості» [3.(с. 191)].  Утопії потрібний новий погляд на саму себе – багатоманітний, поліфонічний, плюралістичний . Утопічну думку слід вивести на обширне поле альтернативних ідей, «де вона змогла б (…) стати плідною «уявою трансформації», не ризикуючи при цьому стати на шлях запрограмованості. Подібна перспектива може здаватися віддаленою, але ми, зі свого боку не сумніваємося в її реалізації» [3.(с. 205)]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                 2. Утопія свободи як різновид сучасної утопії

   Міркуючи  над утопічною функцією сучасності, Аниса задається питанням: «чи  можна об’єднати утопію із плюралізмом»?

   Перш  за все для утопіє не завжди є  характерним абсолютність або тенденція  до всеохоплюваності. Правдива сутність свободи, на думку Аниси полягає у її можливості «представити собою проект, альтернативну пропозиції. Утопічна функція є пропедевтичною, вона допомагає створити моральну напругу між суб’єктом та історичним часом, в який він занурений» ця напруга повинна не лише породжувати «незадоволеність», але й слугувати етичною мотивацією роздумів про інші можливі варіанти майбутнього, давати багато, а не єдине бачення свободи». Враховуючи цю перспективу, Аниса вважає, що «утопія – традиційно схильна до авторитаризму та одноманітності – може (і повинна) примиритися зі свободою» [3.(с.188)].

   З чим же ж може бути пов'язаний попит на якісну утопію в наш час, враховуючи певний негативний відбиток на значенні цього терміну, оскільки, зазвичай у буденній мові утопію вживають в контексті чогось неможливого? Мангейм розглядав утопію як сподівання, знак можливої діалектичної зміни, тоді як ідеологія на його думку, використовує політичні ідеї, які підтримує панівна система. Якщо утопія критикує владу і протистоїть їй, то ідеологія завжди статична і консервативна.  (Хоча, у статичності можна звинуватити і утопію в її класичному розумінні, варто бодай згадати її п’ять ознак виділених в І розділі вже неодноразово цитованої праці Аниси). Ще у 1905 році, пропонуючи зразок «сучасної утопії», Герберт Уеллс зазначав: «Сучасна утопія більше не може бути статичною, вона має стати динамічною. Із застиглої формули вона має перетворитися у перехідну фазу, за якої неодмінно будуть слідувати інші». Аниса зазначає, що саме відкритість і динамічність можуть «пробудити інтерес до утопічної функції і стимулювати творчу енергію після (…) глибокого розчарування, викликаного крахом запропонованих в останні десятиліття моделей» [3.(с. 84)].

   Ідея  такої собі «утопії свободи» під назвою «ліберально-гуманістична ідея» є наявною і в праці Мангейма «Ідеологія та утопія» у якості однієї із форм утопічної свідомості. Виникнувши у боротьбі з існуючим порядком, вона протиставляє несправедливій дійсності «вірний» раціональний образ, яким вона користується щоб мати масштаб для оцінки, що відбувається навколо. «Для внутрішньої установки ліберала,- зазначає Мангейм, - характерно прийняття культури та етичне відношення до людського буття.(…) Він не спалює за собою мости до того, що становиться тут і зараз, над кожним становленням він розрізняє царство духовних цілей та одухотворених ідей. (…)для гуманістичного лібералізму – «інше царство», яке будучи сприйнятим нашою духовною спрямованістю, одухотворює нас» [12.(с.186)].

   Але, Мангейм досить критично налаштований стосовно змісту ідеалів ліберально-гуманістичної  ідеї: «Відсутності яскравих барв відповідає порожнеча всіх тодішніх ідеалів; освіта, свобода, особистість – лише рамки для змісту, неначе умисно залишеного без точного визначення. Вже у «Листах у заохоченні гуманності», Гердера (…) залишається нез’ясованим, в чому ж саме таки полягає цей ідеал: в одному випадку Гердер бачить цю мету в ідеї «розуму та справедливості», в іншому – він закликає прагнути до «блага людей»[12.(с.188)].

     Утопія свободи  виникла із  «осколків» зруйнованих утопій, яка включає різноманітні «етики»,  запропоновані сучасним світом. «Догляд за «полем надій» - зазначає Аниса – вимагає волі та творчості, «перспективного мислення»(…) «Воля до змін» включає елемент динаміки, але для прориву лише надії недостатньо. [3.(с.86)].

   Джеффрі Александер альтернативу дискредитованого соціалізму вбачає у  самообмежених  диференційованих утопіях. Плюралістичних утопій багато, вони схожі між собою й інколи доповнюють одне одну, але це не слід ототожнювати із ознакою тоталізуючих утопій – фундаменталізмом (передбачається одна модель соціального устрою, яка вважається як регулятором соціального мислення, так і дії), до того ж, для їх «спільного ідеалу властиві якості відкритості цілей, динамізм та несубстанціоналізм»[2].

   Аниса Ф., вважаючи головною ознакою громадянського суспільства участь всіх громадян у  суспільних справах, але навіть в  країнах із найрозвинутішою демократією, вона є недостатньою, тому «така участь вимагає нового визначення фундаментальних понять суспільного життя. Щоб побудувати нове суспільство, яке було б основане на участі всіх у всьому і на солідарній етиці, необхідно осмислити структури, що склалися й розмислити над методом дії»[3.(с.86)].

   Тому, щоб вийти із цієї ситуації слід створити «часткові», або «фрагментарні  утопії», що є «задачею демократичних  суспільств, і вирішити її повинні  соціальні колективи, а не мрійники-одинаки. Зараз традиційна суперечка між боротьбою за повне оновлення суспільства та існуючою системою поступово замінюється багатьма такими взаємоузгодженими (само обмеженим утопіям Александера також характерне взаємоузгодження) «частковими» утопіями, які проявляються у сфері освіти, праці і в розвитку окремих «сегментів» сучасного міста» [3.(с.86)].

   Отже, тотальні утопії ґатунку марксизму  втратили свою актуальність. Суспільство  потребує нової утопії, яка б враховувала  плюралізм, демократію, ліберальні цінності загалом. Тому, існують різноманітні плюралістичні утопії, або утопії свободи (за Александером це утопічні рухи рас, етносів, гендеру та сексу, які утворюють так званий мультикультуралізм) які змагаються між собою, але й доповнюють одна одну, тому жодна з них не може стати тоталізуючою.  У якості новітньої утопії-альтернативи марксизму, Александер вбачає концепцію громадянського суспільства.