Утопічний елемент ідеї громадянського суспільства. Соціологічний аспект

                                             Висновок

   Отже, громадянське суспільство можна визначити як сукупність громадських і соціальних інституцій та організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і в доповнення держави. Це є певний історичний тип; його певна характерна сфера – реалізація потреб та інтересів вільних індивідів, через систему певних відносин (економічних, релігійних, соціальних, політичних, культурних і т.д. ).

   Громадянське  суспільство як таке, має свої інституції, атрибуції, виконує певні функції. Але, розуміння його дослідниками у всі часи різнилося. Спробую підбити зробити підсумки та окреслити своє бодай досить маргінальне розуміння даного феномену.

   На  моє переконання, розглядаючи поняття  громадянського суспільства, найдоречніше застосовувати підхід запропонований Джеффрі Александером, який об’єднує індивідуалістичну та колективістську традицію. За словами цього американського дослідника, парадокс громадянського суспільства полягає у єдності індивідуалізму та солідарності. Індивіди, прагнучи досягти поставленої перед собою мети, добровільно об’єднуються в асоціації, організації, інституції, які є відділені від держави. У людей, об’єднаних у певну спільноту виникає почуття солідарності, з’являється ідентифікація себе із цією спільнотою, відбувається розмежування на «ми – групу» і «вони – групу», тому на моє переконання, громадянське суспільство виконує функцію соціальної інтеграції. Але, навіть таке почуття спільності є дещо індивідуалізованим: Александер наводить у якості прикладу французів, які уявляли Францію у вигляді жінки. Такий індивідуальний колективізм не є чужим і для українців, у якості ілюстрації слід навести сам факт існування постаменту матері-України  на Майдані незалежності, це можна простежити і в національному фольклорі, про це свідчать, бодай слова із народної пісні - «Зажурилась Україна, бо нічим прожити».

   Громадянське  суспільство завдячує своїм існуванням технологічній, або ж динамічній цивілізації, яка постала на противагу  традиційній. В. Н. Стьопін у своїй праці «Теоретичне знання», характеризує технологічну цивілізацію наступним чином: «Технологічна цивілізація визначена як суспільство, яке постійно змінює свої основи. Тому, в її культурі підтримується постійна генерація нових взірців, ідей концепцій(…)В культурі технологічних суспільств система цінностей базується на ідеалах креативної діяльності і творчої активності суверенної особистості. Саме в цій системі цінностей наукова раціональність і наукова діяльність набувають пріоритетного статусу».

   Отже, таким чином, Стьопін головними ознаками технологічної (динамічної) цивілізації вважає: інновації, технології, індивідуалізм та раціоналізм. Із останніми за Селігманом і пов’язане становлення досліджуваного феномену. Саме у динамічних європейських суспільствах відбулися революції та перетворення, які за Габермасом і сприяли утворенню громадянських інституцій. Так, в Англії вперше постала одна з провідних інституцій громадянського суспільства – незалежна преса, яка взяла свій початок від опозиційної, профспілкам передували середньовічні гільдії, на утворення різноманітних асоціацій та клубів за інтересами, за поглядами Габермаса, вплинули англійські кав’ярні, де обговорювали здебільшого літературні твори та політичні події. Отже, як тепер ми можемо побачити появі інститутів громадянського суспільства передував тривалий історичний розвиток. Звісна річ, не можна вести можу про тотожність цього явища у різних країнах і про його світове панування(про це докладніше у наступному розділі).

   Я не поділяю ні крайньої ліберальної традиції, ні радикальної традиції «політичної держави». В першому випадку, державі як такій приписують занадто деструктивний вплив на розвиток громадських інститутів як ось церква, професійні та локальні асоціації, хоча з іншого боку на цю традицію вплинула абсолютизація держави (політики), прагнення її ототожнити із суспільством,що на практиці мало вкрай сумні наслідки. Але, в цій концепції можна простежити і досить раціональний елемент – «держава оберігає незалежність громадянського суспільства з метою його трансформації і трансценденції».

   Так як кожна громадська інституція складається  із різних впливів, держава у разі конфліктів цих груп через суди (які, на моє переконання не є інституціями громадянського суспільства, оскільки вони є третьою вертикаллю влади), має важіль впливу, принаймні юридично раціонально вирішити ці конфлікти. Хоча, кожне громадянське суспільство має власні національні особливості, але все ж таки державна політика України продемонструвала свій згубний вплив на вітчизняні профспілки, бодай варто згадати факт очолення Федерації профспілок України депутатом від провладної партії регіонів. А в результаті – виходить визначення влади за Максом Вебером, де відбувається нав’язування своєї волі більшості громадянам. Не жаль, щоб цьому якось завадити, інші громадянські інституції України належним чином спрацювати не змогли. Важливим елементом громадянського суспільства є громадські організації за даними статті М. Корнишової, в Україні станом на кінець квітня 2010 року згідно Рєстру громадських організацій налічується 3072 громадських організації із всеукраїнським та міжнародним статусом. Їм притаманні такі ознаки, як неурядовий характер,самоуправління, добровільність некомерційність і суспільна користь діяльності[11]. Проте, українському суспільству, щоб по справжньому стати громадянським європейського ґатунку, треба пройти досить тривалий шлях.

   Повертаючись  до питання протистояння громадянських  інституцій та держави, з моєї точки  зору їх відносини зовсім не обов’язково  розглядати виключно у категорії «протистояння». Навпаки, громадянські інституції мають, з одного боку контролювати державу, а з іншого допомагати їй у досягненні загально важливих цілей для нації чи то спільноти. Громадянські інституції утворилися завдяки об’єднанню індивідів у досягненні спільної мети, яка досягається через систему відносин. У разі наявності такої спільної мети між власне суспільством (громадянське суспільство структурно є частиною власне суспільства) та державою – і відбувається координація зусиль останньої із громадянським суспільством. Якщо ж держава порушує права або стоїть на заваді досягнення цілей громадських інституцій – відбувається між ними конфлікт.

   Тому, на моє глибоке переконання ефективний розвиток держави є неможливий без  її співпраці із громадськістю і власне, становлення відкритості як такої. 

  ІІ. Концепція громадянського суспільства як новітня утопія

                                   1. Поняття та сутність утопії

   Загальноприйнятою етимологією слова утопія є : «u-topos» - не місце, місце якого не існує. Своїм народженням даний термін завдячує  «Утопії» Томаса Мора. У своїй книзі «Реконструкція утопії» Аниса Ф. зазначає з приводу історії даного поняття: «Слово «утопічний» з’явилося у 1529р, тобто невдовзі після публікації у 1516р. книги Томаса Мора Досить популярний на ті часи, термін «утопіанський» (utopien) зник протягом ХVІІІ століття. Прикметник «утопістський» (utopiste) був узаконений у 1729 році. У німецькій мові слово «утопія» розділилося на два: одне, utopisch, має об’єктивний сенс, інше - utopistisch,  - руйнівний і є синонімом пошуку неможливого»[3. (с 19)]. Прикметник «утопічний» перетворив утопію в умонастрій, тобто – синонім бунтівної свідомості, яке виступає проти порядку, що склався і прагне зовсім іншого.

   У повсякденній мові, слово «утопія» знецінилося, набуло принизливого забарвлення, стало синонімом пошуків неможливого, порожньої мрії, химерного, в кращому випадку, хай теоретично цінного, але нездійсненного проекту.

   Схоже розуміння «утопії» викладене у  праці Мангейма «Ідеологія та утопія», для нього це те, що не можливе при існуючому суспільному устрої. Визначаючи утопічну свідомість як «свідомість, що не знаходиться у відповідності із оточуючим «буттям». Ця невідповідність виявляється завжди в  тому, що подібна  свідомість у переживанні, мисленні і діяльності орієнтується на фактори, які реально не містяться в цьому «бутті.» [12. (с 164)], вважаючи утопічною орієнтацією лише «трансцендентну по відношенню до дійсності, яка переходить в дію, частково, або повністю, перериваючи існуючий на даний момент порядок речей» [12.(с.164)].

   За  Мангеймом, ступінь пояснювальності  певного поняття ніколи не є абсолютною, він відповідає масштабам інтенсивності  розуміння всієї структури в  цілому. Тому, «кожне «реально існуюче  життєве влаштування обгортається уявленнями, які слід іменувати «трансцендентними буттю», нереальними, тому, що при даному суспільному устрої жити і діяти у відповідності із ними неможливо.

   Одним словом, «трансцендентними буттю», нереальними, є всі ті уявлення, які  не узгоджуються з існуючим життєвим влаштуванням» [12.(с.166)]. Трансцендентними буттю є і утопії, оскільки вони орієнтують поведінку на неіснуючі елементи у дійсному бутті.

   Американський дослідник Джеффрі Александер розуміє  утопію як форму критичного мислення. «Критичну теорію можна визначити як опонуючи соціальну думку, натхненну утопічним ідеалом. Утопія ж передбачає нормативну бажану модель фундаментально іншого соціального устрою, яка вважається регулятором і соціального мислення і соціальної дії. Утопічне мислення регулюється ідеалізованою картиною «неперевершено» функціонуючого світу думки, нравів та дії. Існування такого утопічного орієнтиру, забезпечує стандарт нормативного долженстування, в принципі небаченого в емпіричній наявності»[2].

   Природа кожного утопічного бачення майбутнього, за Александером, яка зумовлений бажанням бездоганності, заради втілення ідеалу, спрямована на вихід інституціональних обмежень, прагнучи подолати земне. «Але, кожний соціолог має розуміти що така бездоганність не можлива» [2].

   Так як під кутом зору цього дослідження є перш за все громадянське суспільство, яке досить часто називають одним із ідеологічних конструктів демократії, слід наголосити на розмежуванні понять ідеології та утопії, яке окреслює в однойменній роботі Мангейм.

   Ідеологією  за Мангеймом є трансцендентні буттю уявлення, які de facto ніколи не досягають реалізації свого змісту. «Хоча окремі люди часто і досить щиро  керуються ними у якості мотивів своєї поведінки, але в ході реалізації їх зміст зазвичай спотворюється» [12]. На підтвердження цих слів можна навести історичний приклад марксизму, В. Леніні, прагнучи  втілити ці ідеї в життя, спотворював деякі «ідейні постулати» К. Маркса.

   Розглядаючи, межу між утопією та ідеологією в концепціях, які перевірені часом, вона за Мангеймом полягає в критерії реалізації. «Ідеї, які, як з’ясувалося згодом,  використовувалися лише в якості надуманих уявлень, над тим суспільним порядком, що зникає, або приходить були ідеологіями; ті ідеї, які отримали в наступному суспільному порядку свою адекватну реалізацію, були відносно утопіями»[12.  (с. 174 -175)].

   Утопічними, за Мангеймом є «ті уявлення, які  реалізувати в принципі не можливо». Межа між утопією та ідеологією пролягає  за масштабністю реальності де планується здійснити перетворення; «досить  очевидно, що соціальні прошарки, які представляють існуючий соціальний і духовний порядок будуть вважати дійсними ті структурні зв’язки,  носіями яких вони є, тоді як опозиційні сили даного співтовариства будуть орієнтуватися на ті парості й тенденції нового соціального порядку, який є метою їх прагнень і становлення якого відбудеться завдяки їм. Утопією, представники даної стадії буття називають всі ті уявлення, здійснення яких з їхньої точки зору принципово неможливе» [12.( с.168)].

   Утопії  не є ідеологіями, оскільки, якщо другі здатні «перетворити існуючу історичну діяльність», наблизивши її до своїх уявлень. Так як прихильники певного соціального порядку називають неможливим все те, що не спроможне здійснитися за часів цього порядку, але такі «утопії» можуть здійснитися при іншому соціальному порядку. «Саме тому – зазначає Мангейм, - конкретне визначення утопічного завжди пов’язане з певною стадією у розвитку буття, утопії сьогодення, можуть стати дійсністю завтрашнього дня». Утопіями зазвичай називають певні ідеї представники попередніх стадій розвитку. І навпаки, ідеології, омана яких підтвердилася практично по відношенню до буття [12.(с.173)].

   Провідна  ознака утопії для Мангейма – це вплив на історико-соціальне буття. Кожна наступна форма утопії  у своїй початковій  стадії  пов’язана із певною стадією людського розвитку із певним соціальним прошарком. Досить часто буває, що утопія спочатку виступає як мрія окремої особистості, і лише потім стає політичним настроєм більш широких прошарків [12. (с.176)].

      Про зв’язок можливість утопії із майбутнім зазначає у своїй праці «Реконструкція утопії» і Ф. Аниса: «Будучи ідеальною проекцією «потрібного», утопічна думка більше зайнята вигадкою, а не реалізацією конкретних цілей. Утопічна думка виникає разом із умоглядним у явленням про можливе майбутнє» [3.(с.66)].

     Утопії, на думку Ф. Аниси опонують  загальноприйнятим суспільним нормам: «Не слід особливо лякатися «здорового глузду», який є нічим іншим, як втілення панівних цінностей та ідеології» [3.(с.66)].  Все, що у певний історичний час та соціальний порядок вважалося неймовірним, із зміною соціального устрою може стати реальним. «Проблема полягає в тому, що саме розуміти під неможливим. Мова йде про абсолютно, чи відносно неможливе? Історичні концепти змінюються; раніше, здавалося б стійкі основи руйнуються, і те що віднині визнано законним, те що раніше було категорично неприйнятним. Скільки звичних понять та ідей, які складають невід’ємну частину свідомості сучасної людини, здавалися утопічною мрією, коли вони вперше були сформовані?! Історія більшості соціальних завоювань – від восьмигодинного робочого дня до права на оплачену відпустку, включаючи страхування на випадок безробіття і після – при звільнення – свідчать про перетворення відносно неможливого у безспірну реальність» [3.(с. 67)].