Утопічний елемент ідеї громадянського суспільства. Соціологічний аспект

   За  Селігманом, значний вплив на становлення громадянського суспільства у США здійснили протестантські секти: «Кінець-кінцем, інституціоналізм протестантства, а отже, і його універсалізм закінчилися втратою його трансцендентального «референта». Цей процес, по суті, відокремлення церкви від держави був властивий логіці протестантства, якщо співтовариство праведників повинно було поширитися поза тими вузькими межами, які визначені досвідом доброзичливості. У цій універсалізації або інституціоналізації (…), терміни «універсальне» і «окреме» були змінені, оскільки розум замінював Божество як головне місцезнаходження універсальних цінностей та приписів і в етичній, і в соціальній (інтерперсональній) сфері»[14].  Ідея Гегеля, про те, що людина вважається доброчесною тільки завдяки її власним якостям, а не тому, що вона єврей, католик, протестант, німець, італієць набула найбільшої поширеності саме у США.

   Дещо  іншої думки дотримується вже  згадуваний дослідник американець  Джеффрі Александер. Він бачить у  громадянському суспільстві єдність  індивідуалістичної та колективістської традицій, роблячи акцент на соціальній солідарності, яка дозволяє індивідам відстоювати свої права, але це не суперечить можливості бути наявним компоненту «індивідуального волюнтаризму»[1]. Універсалізм у громадянському суспільстві за Александером виявлений здебільшого конкретно ніж абстрактно, оскільки він проявляється у національних та цивілізаційних культурах у зверненні до загальних образів, міфів та метафор(образ Франції у вигляді жінки , богині свободи).

На думку Ч. Тейлора, дане поняття вживається щонайменше у трьох значеннях

1)Існування незалежних від держави громадських організації;

2)Це уся соціальна  структура, яка координує свої  дії через низку добровільних  асоціацій .

3)Як фактор  впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску  та інших суб’єктів впливу  на політичний процес у суспільстві.

   Існує і четвертий підхід, де ототожнюють  громадянське суспільство із позаполітичною сферою суспільного життя[10].

   Отже, громадянське суспільство – поняття, яке широко застосовується як в соціології так і в політології, має дві  лінії розвитку – лінію політичної держави та ліберальну, містить собі як компоненти індивідуалізму так і колективізму. Але, за для кращого розуміння вищезазначеного поняття слід ознайомитися із його історичним розвитком та запропонованими дослідниками концепціями. 

2. Історія становлення поняття  «громадянське суспільство»

  За  тривалий час вживання, поняття «громадянське  суспільство» набуло полісемантичності. Тому не дивно, що в залежності від  історичної специфіки епохи і  національних особливостей країни, воно отримувало різні значення [10]. Для того, щоб краще розібратися із періодизацією розвитку ідеї громадянського суспільства і вистежити її утопічний компонент, слід скористатися періодизацією запропонованою вищезгаданим професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером, який в залежності від часових меж та історичних особливостей виділяє три етапи розвитку даної ідеї, називаючи їх доволі характерно: «громадянськими суспільствами» І, ІІ, і ІІІ.

  «Громадянське суспільство І» охоплює період від кінця XVII до 1-ої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як  Томас Гоббс, Джон Локк, А. Ферґюсон, Ш.Л. Монтеск’є, І.Кант, Ф.Г.Геґель, А. де Токвіль [10]. Хоча звісна річ, ідеї громадянського суспільства можна простежити і в античних філософів, скажімо Аристотеля та Платона та в ідеях мислителів Середньовіччя , але сучасна ідея громадянського суспільства лежить саме на підґрунті історичного періоду визначеного Александером як «Громадянське суспільство І»

  Про «Громадянське суспільство І» у своїй праці «Ідея громадянського суспільства» Адам Селігман зазначає: «Як і в наш час, поява ідеї громадянського суспільства у пізню добу сімнадцятого й вісімнадцятому столітті була результатом кризи суспільного устрою й зламу існуючих парадигм ідеї порядку. Загальна криза сімнадцятого сторіччя: комерціалізація землі, робітничої сили й капіталу; зростання ринкової економіки; ера відкриттів; англійська, а пізніше північноамериканська та французька революції — все це викликало сумніви по відношенню до існуючої моделі соціального порядку й влади. Якщо раніше традиційно основа або матриця соціального порядку вбачалася у певному суб’єкті права, зовнішньому по відношенню до світу соціального: бог, король або, навіть, сама «даність» традиційних норм, — то в кінці сімнадцятого сторіччя принципи суспільного упорядкування стали все більше викликати сумнів. У вісімнадцятому сторіччі люди почали звертатися до внутрішньої діяльності суспільства й намагалися пояснити принципи соціального порядку»[14].

  Представник Франкфуртської школи Юрґен Габермас у своїй роботі «Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство», розуміючи під відкритістю «згуртованих у публіку приватних осіб» [6.(с.71)], описуючи становлення (використовуючи періодизацію Александера) «громадянського суспільства І» він наголошує на відокремленості приватного життя від публічного, а публічна сфера, в свою чергу поділилась на дві: політичну та громадську. Німецький дослідник пов’язує становлення громадськості як такого із наступними «інституціями»: «Перевага «міста» закріплювалась ще тими новими інституціями, котрі при всіх їхніх відмінностях у Англії та Франції беруть на себе однакові суспільні функції: кав’ярні у час повного розквіту між 1680 і 1730 роками, салони в часи між регентством і революцією. Вони, як там так і тут стають центрами спочатку літературної, а відтак і політичної критики, в якій починає визрівати паритет між освіченими аристократичного світу та бюргерськими інтелектуалами» [6.(с.76)]. У салонах Франції зокрема, панував дух рівності: «…дворянство й велика банкова буржуазія та бюрократи, що асимілювалися під дворянство зустрічалися в цих анклавах з інтелігенцією, так би мовити на рівній нозі. (…) у салонах світських дам як аристократичних так і буржуазних , спілкувалися сини принців і графів, годинникарів і крамарів» [6.(с.78)].

  «Громадянське суспільство І» акцентуючи увагу  на його історико-соціальному аспекті  дослідниця Алла Колодій бачить таким: «Отож, громадянське суспільство I, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів самореґуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній реґламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності»[10].

     Як вже було зазначено вище, концепції «громадянського суспільства І» були розкриті у працях Томаса Гоббса, Адама Ферґюссона, Ф. Г. Гегеля, Алексіса де Токвіля та інших мислителів.

  Томас Гоббс, всупереч сучасного розмежування громадянського суспільства і держави, таки ототожнював ці два поняття «Жодний закон не може бути несправедливим. Закон створює Суверенна Влада, а все що робить така Влада – виправдано». Таким чином, Томас Гоббс виправдовував антидемократичну форму політичних повноважень [1].

  З точки зору Адама Селігмана,  розуміння  сучасної концепції громадянського суспільства слід починати саме із Джона Локка.  «Для Локка в «Другому трактаті про уряд» громадянське суспільство, зрозуміло, все ще збігається з політичною сферою «in toto», і у нього ще немає того подальшого відокремлення громадянського суспільства від держави, яке ми знаходимо у Еммануїла Канта, а також в пізніших роботах дев’ятнадцятого сторіччя. Громадянське суспільство є сферою політичної асоціації, встановленої серед людей після того, як вони залишають «природний стан» і вступають до співдружності. Політичне або громадянське суспільство для Джона Локка — це арена, де «незручності» й недоліки природного стану виправлені завдяки взаємному договору і згоді. Громадянське суспільство, в цьому розумінні, досягає «досконалої свободи» та «прав і привілеїв, якими користуються люди при природному законі». Це просто більш досконала форма, за допомогою якої можуть бути досягнуті свобода, рівність і незалежність від природи»[14].

  Локк  розвивав поняття незалежної сфери  суспільства, «співтовариства», або соціальної солідарності, яка виникає в природній державі і через суспільний договір розповсюджується на державний закон, який регулює соціальне життя. Така солідарність заснована на індивідуалізації [1]. 

  Адам  Ферґюсон у своєму «Есе про історію громадянського суспільства стверджує, що зусилля самоконтролю та «витонченості», обмеження грубих імпульсів стали необхідними передумовами створення громадянського суспільства. Ферґюсон описує це я к соціальний зв'язок, який є визначальний для нації і обумовлює дружні почуття серед членів співтовариства, який слугує гарантом поваги до закону, захисту власності і регулювання повноважень. [1].Цей дослідник протиставляв громадянське (цивільне суспільство) суспільствам варварським, а головну ознаку цивілізованості вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми [10].

  Ф. Г. Геґель для позначення терміну громадянське суспільство вживає термін buergerliche Gesselshaft – “бюрґерське” (горожанське, міщанське) суспільство [1].

  Особливого  значення Геґель надавав корпораціям (або громадським спілкам), які об’єднують індивідів за родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами уодностайнюються, а зв’язки між ними синтезуються в державі – «самоусвідомлюючий субстанції, розвиненій до органічної діяльності». Елементами громадянського суспільства, за Геґелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації [10].

  Александер  зазначає, «Маркс звинувачував Геґеля у цій зосередженій на приватній сфері концепції громадянського суспільства, ототожненні його виключно із «системою потреб», яка стала світом політичної економії в працях самого Маркса. Досить несподівано виявилося, що Геґель цього ніколи не робив. Навпаки, його роботи можна частково розглядати як розвиток ліберальної традиції в більш колективістському солідаристському дусі. Щоправда лінгвістичні особливості і обставини німецької історії призвели до того, що Геґель як і Кант перекладав англійський термін «civil society» як «Burgerlich Gesselschaft», що означає буржуазне суспільство, або суспільство середнього класу»[1].

  Геґель вбачав у громадянському суспільстві не лише економічні потреби але й область етики. «Це моральна область, яка відокремлена як від сімейного життя, яке Геґель описував як дещо конкретне та специфічне, так і від держави, інституту, який на ідеологічних і філософських основах Геґель вважає абсолютно універсальною сферою»[1]. Важливо, що на ряду із світом потреб він виділяє й інші проміжні утворення та форми, на приклад закон або, те що ми могли б назвати суспільними організаціями. 

  Французький дослідник Алексіс де Токвіль у своїй книзі «Демократія в Америці» (1832 р.) продемонстрував тісний зв’язок і в тотожність громадянського суспільства та демократії. Таким чином, започаткувавши соцілкультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних «малих» справ. Саме ці організації формують «місцеві і особисті свободи», створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності «пильного громадського ока», яке повсякчас слідкує за владою. На думку Антоніни Колодій, така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як «стратегії переходу» до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити засобом проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище) [10]. 

  Період  «Громадянського суспільства ІІ» триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст.  В цей час теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле, оскільки загострюються так звані класові протистояння, а у розв’язанні конфліктів панують насильницькі методи. А як наслідок – стають популярні різноманітні соціалістичні концепції суспільного розвитку, найрадикальнішою з них є марксизм. З цього приводу досить вдало зазначає А. Колодій: «К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним . А в 1-ій пол. ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на певний час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій «легітимного насильства» (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною» [10].

  Маркс запропонував своє вирішення проблеми, знявши різницю між громадянським  суспільством і державою шляхом так званого ототожнення держави і політики. Це призвело до того, що держава «дорівнювала» суспільству і, перетворившись на єдиного захисника суспільства «проковтнула» його. Для Маркса громадянське суспільство – це суспільство, засноване на приватній власності, в якому соціальні відносини приймають форму класових антагонізмів, які передбачають виникнення держави. На практиці, коли почали будувати соціалізм, це призвело до моделі етатичного суспільства [9].

     Як зазначає А. Колодій: «Визначні  українські вчені цього періоду М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, Б.Кістяківський, М.Шаповал присвячують свої твори теорії громад, громадського життя і правової держави. Деякі з їхніх праць не втратили свого значення до сьогодні. Проте, в цілому їхні інтелектуальні здобутки кардинально не вплинули на дискурс громадянського суспільства, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витіснив на узбіччя дискурс соціалізму, який заволодів умами європейців більш як на ціле століття. Соціалістами певного напрямку (хоч і не марксистами) були і названі українські вчені, окрім Б. Кістяківського. Соціалістична орієнтація зумовила деякі їхні ілюзії у сприйнятті тогочасної дійсності, що призвели до політичних помилок у період національної революції 1917-20 рр. Вона «романтизувала» їхнє уявлення про роль громад і громадського самоврядування в майбутньому»[10].

  Досить  вдало характеризує період «громадянського  суспільства ІІ» Александер: «Для багатьох мислителів – від Уолтера  Ліппмана та Джона Дьюї та Ч. Райта  Міллса, Ханни Арендт та Юргена Габармаса  - зникнення громадського життя стало аксіомою при розгляді життєвого світу ХХ століття. Під владою цього історичного зрушення інтелектуальних основ, ці впливові мислителі виявилися нездатними осмислити його рефлексію. Вони були переконані, що саме капіталізм зруйнував громадське життя, коли всемогутній ринок розірвав соціальні зв’язки, перетворивши громадян на егоїстів і передавши всю повноту влади олігархам та бюрократії. (…) Що це все не так, важко було розгледіти навіть найбільш прозірливим соціальним спостерігачам. Ідея громадянського суспільства виявилася вичерпаною, а соціальні умови, що наблизили його кінець все ще не вичерпали своєї діяльності»[1].