Утопічний елемент ідеї громадянського суспільства. Соціологічний аспект

     Етап «Громадянського суспільства ІІІ» ознаменував відродження самої ідеї громадянського суспільства, її оновлення та спробу впровадження в соціально-політичне життя деяких країн. Провісником цього етапу став італійський марксист Антоніо Ґрамші, оскільки після II Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили містком, який з’єднав майже розірвану традицію теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах. Відштовхуючись від марксистського дуалізму, Ґрамші визначив громадянське суспільство як сферу політичного, культурного, публічного та правового життя, яке займає проміжне місце між економічними відносинами та політичною владою. Виходячи з цієї антиредукційної ідеї  він кинув серйозний виклик ортодоксальному марксистському мисленню, стверджуючи що соціалістична революція не могла початися лише в наслідок економічної кризи.

    На думку Джеффрі Александера  підхід Ґрамші, всупереч його  індивідуалізму та лояльності до марксизму зробив набагато і більше для відтворення концепції, ніж будь-який інший підхід нашого часу[1].

     Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації – різноманітними. Ми спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже – кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарлз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами[10].

     Саме і цей період, як зазначає американська дослідниця Джин Коген зазначає, формуються три найважливіші доповнення до класичних уявлень про даний феномен:

  1. вивчення громадянського суспільства  в культурологічному та символічному  аспектах, аналіз його ролі у  формуванні цінностей та ідентифікацій; 

  2.  наголос на рухах як найбільш  динамічних, неформальних елементах громадянського суспільства;

  3. теорію громадської (публічної)  сфери і громадської відкритості (публічності) як явищ, притаманних епосі модерну.

  Причому останнє доповнення, на її думку, складає  «нормативне ядро концепції громадянського суспільства в сучасному розумінні[16].

  «Попри усі дискусії навколо інтерпретації Юрґеном Габермасом виникнення громадянського суспільства у зв’язку з формуванням сфери громадської відкритості, сьогодні неможливо уявити собі теорію громадянського суспільства без того внеску, що його зробив Габермас» - так оцінює спадщину цього видатного німецького філософа український дослідник Олена Щурко. «Він показує, за яких умов, коли та як раціонально-критичні дебати громадян щодо суспільних проблем, а також арґументи, що народжувались у цих дебатах, почали складати авторитетну основу для прийняття політичних рішень; яким чином громадськість (публіка) та притаманна їй «громадська думка» перетворилися на чинник політики» [16].

  Юрґен Габермас у своїй праці «Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство» описує етапи його становлення. Він виділяє період античності, де основною прикметою, – зазначає Габермас, – є концентрація панування (владних відносин у сім’ї) лише в приватній сфері, а публічна сфера – це діяльність вільних громадян у політичному волевиявленні; період середньовіччя, який характеризується наявністю «репрезентативної відкритості», що мала придворний характер. З настанням нового часу ця аристократична «репрезентативна відкритість» поступово замінюється новим типом відкритості громадянської, яка формується внаслідок об’єднання приватних осіб, що намагаються протидіяти тиску на громадську думку з боку новітніх капіталістичних товарно-грошових відносин. Наступний період – це становлення відкритості, громадянського суспільства в європейських країнах (Англії, Франції, Німеччині) у  ХVII – ХІХ столітті, тут Габермас враховує національні особливості кожної із вищезазначених країн. Спочатку громадянська відкритість формується в Англії, як зазначалося раніше цьому посприяли кав’ярні, де відбувалися дискусії спочатку на літературні, потім на політичні теми[6]. Саме в Англії першою  постає незалежна журналістика, яка критикує урядові рішення і стає на захист опозиції, в цей час значно посилюється роль англійського парламенту, а завдяки цьому – посилюються позиції і громадянської відкритості[6].

  Формуванню  громадянських інституцій у Франції сприяла Велика французька революція. «Революція у Франції протягом ночі (звісно, що відповідно із слабшою стабільністю) створила те, на що пішла в Англії сотня років стабільного розвитку: інституції, яких доти бракувало політично резонерській публіці. З’являються політичні клуби. З яких формуються парламентські фракції, формується щоденна політична преса» [6. (с.115)].

  Німеччина, на відміну від Франції та Англії  не мала центру («міста»), який б міг своїми інституціями громадянської відкритості протистояти впливові «дворів» – осередків спілкування аристократії. Цей простір заповнювали учені товариства, які не були дієвими через свою таємність та статичність кадрів. Виникнення інституцій громадського суспільства в Німеччині сприяла поява читацької публіки, яка цікавилася та слідкувала за політикою і суспільним життям загалом. Наприкінці ХVIII століття нараховувалось 270 тис. таких читацьких товариств, що сприяло доступності часописів та газет громадській публіці[6].

  Для Габермаса публіка є незамкненою: «Хай яка публіка виняткова в  кожному окремому випадку, вона в  жодному разі не може відгородити себе й відмуруватися як кліка, бо вже постійно спілкується і перебуває в середині широкої публіки всіх приватних осіб, котрі, як читачі, слухачі і глядачі, виходячи з маєтності та освіченості могли б заволодіти ринком предметів дискусії. Підвладні дискусії питання ставали «загальними» не лише в сенсі їхньої значущості, але й доступності: усі мусили мати можливість бути причепними. Де публіка формується інституційно як стабільна група співрозмовників, там  проступає рівнозначна саме цій публіці, але з претензіями на роль речника, а може і взагалі її вихователя, виступаючи  від її імені і замість неї, - нова подоба громадянської репрезентативності».[6. (с. 80-81)].

    У своїй книзі «Як примусити демократію працювати?» Роберта Д. Патнем успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства, де проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських регіонів з точки зору розвиненості цивільних громад та функціонування демократичних інститутів. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення «соціального капіталу»[10].

  Джеффрі Александер розуміє громадянське суспільство як «фундамент, який робить можливим визначення соціальної солідарності за допомогою універсалістських термінів. Ця МИ-єдність національної спільноти в самому глибокому сенсі означає почуття єдності із «кожним членом» цієї спільноти, що виходить за межі особистих обов’язків, відданості груповим та сектантським інтересам». Ця концепція, як зазначає її автор походить від постгоббсіанства, ліберальної традиції  в політичній думці[1].

  За  Александером, громадянське суспільство  – це стара, але дуже актуальна  теоретична концепція, котра усе  ще «володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом». Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в «арсеналі» демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства[1].

  Отже, на основі викладених теорій деяких дослідників  та мислителів можна дійти до висновку, що «громадянське суспільство І» характеризувалося ототожненням даного поняття із політичною сферою із владою (Гоббс, Локк) воно – не є лише суто політичною сферою життя, такі філософи як Геґель та Фергюсон пов’язували його із етичною сферою, із впливом на мораль. Я б назвала «мораль» та «політичну сферу» поняттями, на яких ґрунтувалося «громадянське суспільство І». Період «громадянського суспільства ІІ» ознаменувався класовим протистоянням, це – час панування напевно найвпливовішої в історії людства утопії – марксизму-комунізму. Такі впливові дослідники як Арендт та Ліппман вважали причиною зникнення громадянського життя, «згубний вплив ринку». Але, чи так це було насправді? Кожен історичний час має свої особливості, якісь характерні лише йому соціальні явища, не винятком стала і перша половина ХХ століття. Відродженням цієї концепції як ідеї побудови демократії особливо у посттоталітарних країнах та перехідних суспільствах,  слід назвати «громадянське суспільство ІІІ». Таким чином, кожний історичний етап розвитку даного поняття має свої особливості. Попит на концепцію громадянського суспільства красномовно доводить її актуальність і потрібність, особливо – в наш час. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Інституції, функції, атрибути громадянського суспільства

Інституціями  громадянського суспільства  є:

• добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;
• незалежні засоби масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку;
• громадська думка як соціальний інститут;
• вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;
• елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);
• розподільчо-реґулятивні інститути сучасної держави загального добробуту[5, 10].

У досить популярній в наш час світовій електронній енциклопедії Вікіпедії за приклади інституцій громадянського суспільства наводяться: «недержавна організація,приватна добровільна організація, народна організація, громада, посередницька організація волонтерів та позабюджетні, клуби місцевих громад, профспілка,  об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками, харитативна організація, соціальні або спортивні клуби, кооператив, природоохоронна організація, професійна асоціація, академія, приватний бізнес, правничі інституції,організації споживачів, засоби масової інформації, добровільна дружина,релігійні організації ,клуби за інтересами»[5].

Алла  Колодій виділяє наступні функції громадянського суспільства:

   «По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування.

   По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» – ті невід’ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

   По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

   По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди [10].

   Атрибутами  громадянського суспільства  є:

• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
• організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
• незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
• зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва[10, 5].