Сирітство як соціально-психологічне явище

   Важливим  елементом корекційно-педагогічної роботи у закладах для сиріт є  формування в дітей навичок спілкування. Спілкування в усіх аспектах необхідне  для взаєморозуміння, попередження та розв'язання конфліктних ситуацій, різних асоціальних явищ. Особливого значення набуває розвиток у розумово відсталих дітей-сиріт емоційно-мотиваційних установок щодо себе, оточення, однолітків і дорослих людей.

   Головним  завданням дефектолога стає формування в розумово відсталої дитини-сироти потреби у спілкуванні. Необхідно не лише навчити дитину йти на контакт, а й навчити її ввічливості, доброзичливості, емоційної підтримки, вміння погоджуватись, обмінюватись досвідом, знаннями з метою встановлення нормальних взаємин у колективі. Власне через спілкування розумово відсталі діти-сироти набувають першого соціального досвіду комунікативної діяльності.

   Соціальна адаптація у суспільстві неможлива  без оволодіння людиною загальноприйнятими комунікативними навичками. Не вміючи спілкуватися з оточенням й однолітками, не маючи постійного зразка для спілкування різних людей між собою (крім педагогів й обслуговуючого персоналу), діти не можуть повноцінно розгортати сюжетну гру, відчувають труднощі при вирішенні спеціально створених ситуацій. Обмеження в соціальному досвіді зумовлюють необхідність проведення спеціальної роботи з формування мовленнєвих і немовленнєвих засобів спілкування, починаючи з перших місяців перебування дітей у закладі.

   Психолого-педагогічне  обстеження вихованців, які щойно прибули до спеціальних дитячих будинків, доводить, що вони вирізняються цілою низкою психічних й особистісних особливостей, своєрідністю поведінки.

   Настороженість, недовіра до дорослого, намагання захиститися  від нього характеризують поведінку  дітей-новачків. Порівнюючи поведінку дітей-новачків у дитячому будинку і дитячому садку, можна дійти висновку, що першим значно важче адаптуватись до нового життя, вони виявляють цілковиту неготовність до встановлення психосоціальних контактів із новими людьми. Досить тривалий час (протягом року) педагоги дитячих будинків налагоджують з дітьми дружнє спілкування, формують у них позитивне ставлення до дорослих. Діти не тільки відстають у вмінні поводитись на заняттях, вони тривожні, почасту плачуть, вимагають до себе підвищеної уваги. Вони майже не вміють грати, малювати, не володіють елементарними математичними уявленнями, погано орієнтуються у просторі кімнати. Спостерігається значне відставання в сенсорному розвитку: діти погано розрізняють кольори, форму, розміри предметів, мають значні труднощі у мовленнєвому розвитку.

   Проведені Н.Д. Соколовою (1991) спостереження засвідчуюь, що діти, котрі потрапили до спеціального дитячого будинку, перебували раніше в  умовах дериваційної життєвої ситуації, тобто значною мірою були позбавлені необхідних для їх психосоціального розвитку педагогічних умінь. Виходячи з цього, головним завданням педагогічного колективу дитячого будинку повинно стати створення умов, спрямованих, насамперед, на подолання численних проявів деривації. Цим визначається провідний напрям корекційно-виховної та реабілітаційної роботи - створення всебічних умов з метою збагачення психофізичного розвитку дітей, формування різноманітного досвіду як у сфері діяльності, так і в практиці соціальних відносин.

   Таким чином, діти, перш за все вихованці спеціального дитячого будинку, потребують середовища, яке стимулювало б їх психосоціальний розвиток і створювало б сприятливі умови для становлення їхньої особистості.

   Аналіз  літератури свідчить, що хоча загалом  розвиток дитини-сироти відбувається за загальними для дітей законами, для неї, однак, характерними є значні відхилення у стані здоров'я та цілий ряд психосоціальних особливостей. Це, в свою чергу, потребує спеціальних умов догляду, інтелектуального розвитку, медичного обслуговування, соціальної взаємодії. Тим часом сучасна структура всіх видів закладів для дітей із відхиленнями в розвитку єдина і не враховує специфіки контингенту дітей-сиріт.

   Отже для вирішення корекційно-виховних завдань необхідна докорінна організаційна перебудова роботи з дітьми-сиротами, які мають проблеми у розвитку. Потрібно також створювати спеціальні педагогічні умови, які сприятимуть всебічному розвитку розумово відсталих дітей сиріт. В основі таких умов має лежати багатопланове за формою спілкування дорослих і дітей, визначними елементами якого є емоційна насиченість, доброзичливість, належний рівень культури та витримки дорослого, активність.

   Сучасне сирітство, як соціальна проблема, має  розглядатись на медико-психолого-педагогічному  рівні, тобто певною мірою стати об'єктом міждисциплінарного дослідження та впливу, що, в свою чергу, висуває завдання корекції, компенсації відхилень у розвитку та соціальної адаптації дітей, які мають у цьому потребу.

   За  сучасних умов проблеми сирітства можуть бути вирішені лише шляхом об'єднання зусиль різних соціальних, корекційно-реабілітаційних служб і громадських організацій. Велика відповідальність лежить на педагогічному колективі дитячого закладу для сиріт. Психологи, педагоги-дефектологи, вихователі, медичні працівники стають першими і, можливо, єдиними особистостями, які створюють і підтримують позитивне ставлення розумово відсталої дитини-сироти до навколишнього світу і людей, формують уявлення про сім'ю, родинні стосунки, розвиваючи і збагачуючи внутрішній духовний світ дитини.

   Діяльність  фахівців повинна бути спрямованою  на формування належного рівня життєвої компетентності розумово відсталої  дитини-сироти, який забезпечив би їй адекватні  взаємини з оточуючими людьми та загальноприйняті форми поведінки.

   Нині  відбувається реформування системи  виховання і навчання дітей-сиріт, створюються нові типи закладів, центри реабілітації, соціальні притулки, йде активний пошук нових підходів до роботи з даною категорією дітей, значною мірою почали враховуватись конкретні інтереси, потреби і бажання дітей, виникає розуміння, що перебудова життя інтернатних закладів повинна йти шляхом створення сімейних дитячих будинків, що необхідно давати дітям сімейне виховання; збільшуються витрати на утримання вихованців, створюються громадські об'єднання, які допомагають сиротам, працює державна програма допомоги для цієї категорії дітей.

   З огляду на те, що проблема раннього сирітства  вивчена недостатньо, увагу нашого подальшого дослідження буде спрямовано на вивчення соціальних, медико-педагогічних й психологічних аспектів розвитку та адаптації розумово відсталих дітей-сиріт раннього віку. 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВКИ

     Отже, сирітство як соціальне явище  існує стільки ж, скільки й  людське суспільство. Війни, епідемії, стихійні лиха призводили до того, що діти ставали сиротами. У класовому суспільстві з'явилося соціальне сирітство, яке зумовлено небажанням і неможливістю виконувати батьками свої обов'язки. Відомості про батьків, які відмовилися від своїх дітей, знаходимо в Біблії.

     Причинами соціального сирітства є зростання числа батьків, які позбавлені батьківських прав, зубожіння населення, зростання наркоманії та алкоголізму, збільшення кількості сімей, в яких відсутні умови для нормального виховання дітей та ін. Держава змушена брати на себе піклування про дітей, які залишилися без опіки. Головною проблемою в таких випадках є соціалізація дітей, оскільки як поза сім'єю, так і в прийомній сім'ї, відсутній генетичний зв'язок між дітьми й батьками, тому змістом діяльності соціального працівника є захист прав дітей та контроль за умовами їхнього утримання, соціальній адаптації.

     Мiжнароднi органiзацiї, зокрема ЮНIСЕФ, вважають, що до дiтей вулицi належать дiти, якi: – живуть "на вулицi"; їх найпершi потреби – виживання i житло; –  не спiлкуються з власними родинам i живуть у тимчасових сховищах (покинутих будiвлях тощо), або взагалi його не мають i ночують будь-де; – пiдтримують контакт з сім'єю, але через бiднiсть, перенаселенiсть, рiзнi види експлуатацiї та зловживань щодо них проводять бiльшу частину дня, а iнколи i ночi на вулицi; – вихованцi iнтернатiв та притулкiв, якi з рiзних причин втекли з них i перебувають на вулицi.

     Державні  заклади опіки вже давно ототожнюють  із будинками для сиріт, хоч насправді  у цих інституціях перебуває  дуже мало справжніх сиріт. Різні дослідники намагалися вирахувати реальну кількість дітей-сиріт у інституційних закладах опіки, і хоч цифри відрізняються, похибка становить 2-3 відсотки та 4-5 відсотків, за винятком, коли війни чи природні катаклізми забирали життя обох батьків. За нормальних умов, у закладах опіки в регіоні перебувають діти, більшість із яких має бодай одного з батьків.

     Міністерство  України у справах сім'ї, молоді та спорту спільно з Інститутом розвитку сім'ї та громадськими організаціями  розробили стратегію розв'язання проблем сирітства на державному рівні. Йдеться про діяльність щодо забезпечення права дитини на виховання та розвиток у сімейному оточенні. Цей стратегічний план дій для всіх соціальних служб, які опікуються дітьми, днями було представлено на засіданні колегії міністерства. Українська держава довгий час надавала перевагу інтернатному (інституціональному) влаштуванню й вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Але, мережа установ, через яку проходять діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, сприймає їх як об'єкт, а не як суб'єкт виховання. Відірваність вихованців інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеженість простору спілкування, регламентація дій формують у них такі якості, що ускладнюють їхню адаптацію до дорослого життя в соціумі ("розвинуте почуття утриманця – патерналізм; принцип життя – "нам повинні", "неготові брати на себе відповідальність", "відсутність досвіду сімейного життя, розуміння сім'ї", "невпевнені в собі"). Діюча в Україні система інтернатних закладів потребує кардинальних змін у своїй діяльності, переорієнтації на індивідуальні потреби кожної дитини, позбавленої родинного середовища, створення оптимальних умов для її виховання, розвитку, формування особистості. 
 
 
 
 
 
 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арямов І.А. "Соціальний захист сиріт" // Довіра і надія. - 1996. - №8.- С.8-11 [1, с.8-10] 
2. Пархомов Л.І. "Причини виникнення сирітства” // Соціальний захист.-1997. -№7. - С.47-51 [2, с.47], [З, с.49-51] 
3. Брутман В.Н. "Причини соціального сирітства” // Соціальна робота.-1994. - №5. - С.11-12 [4, с.11-12] 
4. Прокопенко Н.С. "Дітям - батьківське піклування” // Урядовий кур'єр. - 27.01.01. - №16. - С.7-8 [5, с.7], [6, с.8] 
5. Герасмчук Д.А. "Вивчення дитини в дитячому будинку” // Соціальний захист. - 1998. - №1. - С.19-22 [7, с.19-20], [8, с.21-22] 
6. Мухіна В.С. "Психологічна допомога дятям, які виховуються в закладах інтернатного типу” // Питання психології. - 1998. - №1. - С.32-39 [9, с.32-33] 
7. Вельбовець Н.І. "Наші діти” // Соціальна політика і соціальна робота.- 1998. - №4. - С.35-38 [10, с.35-37] 
8. Лисіна М.І. "Проблеми онтогенеза спілкування” // Питання психології. - 1986. - №5. - С.11-12 [11, с.11-12] 
9. Мухина В.С. Лишенные родительского попечительства. - М., 1991.- 156 [12, с.31-32] 
10. Дубровина М.В. Психическое развитие воспитанников детского дома. - М., 1990. - С.212 [13, с.15-16] 
11. Дубровіна І.В. "Проблеми психологічної підготовки молоді до сімейного життя” // Питання психології. - 1981. - №4. - С. 22-30 [14, с.22], [15, с.23-25] 
12. Понятовська О.М. "Дітям потрібна сім'я” // Соціальний захист.- 1999. - №4. - С.22-26 [16, с.25-26] 
13. Коряков Г.А. "Психолого-педагогічна корекція професійних намірів у вихованців дитячого будинку” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- 1999. - №4. - С.34-41 [17, с.35] 
14. Толстих Н.М. "Життєві плани підлітків, що виховуються в школі-інтернат” // Питання психології. - 1984. - №3. - С.37-41 [18, с.38-40] 
15. Стрюк К.І. "Особливості піклування дітей-сиріт в умовах дитбудинку” // Педагогіка і психологія. - 1999. - №3. - С.72-76 [19, с.72], [20, с.75-76] 
16. Прихожан А.М., Толстих Н.Н. Діти без сім'ї. - М., 1990.- С.160 [21, с.74] 
17. Ворожилова Т.А. Виховання дітей в школі-інтернаті. - М., 1980.- С.74 [22, с.31] 
18. Куган Б.А. Соціальна адаптація дітей групи соціального ризику. - М., 1995. - С.94 [23, с.63] 
19. Козубовська І.В., Сагарда В.В. Соціально-правові основи діяльності психологічної служби в системі освіти. - У., 2000.- С.390 [24, с.37] 
20. Дубровіна І.В. Індивідуальні особливості школярів.- М., 1990. - С.84 [25, с.54-56] 
21. Ганегузова Л.Н. "Формування потреби в спілкуванні з ровесниками у дітей” // Питання психології. - 1985. - №3. - С.21-25 [26, с.21-22] 
22. Гриценко 0.І. "Психологічні умови організації контактів дітей в школах-інтернатах” // Питання психології. - 1987. - №6. - С.47-51 [27, с.47-45-6] 
23. Щелованов Н.М., Аксаріна Н.М. Виховання дітей в школах-інтернатах. - М., 1994. - С.104 [28, с.21-24] 
24. Лисіна Н.М., Царегородцева Л.М. "Розвиток спілкування з розвесниками” // Дошкільне виховання. - 1991. - №3. - С.31-34 [29, с.31-32] 
25. Новосьолова С.А., Зворигіна Є.В. 'Тра і питання всесторонньго виховання дітей, що виховуються в дитячих будинках” // Дошкільне виховання. - 1984. - №10. - С.15-17 [30, с.16-17] 
26. Годовікова Д.Б. "Вплив спілкування з дорослими на спілкування з ровесниками” // Питання психології. - 1990. - №7. - С.17-21 [31, с.17-19]