Сирітство як соціально-психологічне явище

     Внутрішні причини виникнення соціального сирітства, на відміну від зовнішніх, утворюються безпосередньо в середовищі сім’ї. Для них є характерними такі основні ознаки, як суб’єктивність виникнення і існування та залежність від зовнішніх негативних факторів. Їх поява здебільшого обумовлена внутрішніми сімейними проблемами. Проте і зовнішні фактори (несприятлива соціально-економічна ситуація в державі, безробіття тощо) часто стають каталізаторами негативних процесів в середині сім’ї. До таких причин відносять позашлюбне народження дитини, відмову від новонароджених немовлят, погані матеріальні та житлові умови, помилки у вихованні, жорстокість і знущання з боку батьків, поширення алкоголізму, наркоманії, ув’язнення батьків, а також неповну сім’ю, стан морально-психологічного клімату тощо.

     Відомим є той факт, що у статус соціальної сироти діти можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). В більшості випадків такі факти можна пояснити соціальною незрілістю матері, котра народжує дитину. Подібне поводження, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання – наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією. Також, на думку багатьох спеціалістів, соціальні сироти є результатом легковажного ставлення дівчат-підлітків до вагітності та її наслідків, намагання приховати від близьких факт народження дитини, що часто є наслідком глибокого порушення психічного стану матері, її світосприйняття тощо. Проте найчастіше це пов’язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері.

     Відстежити  всі можливі причини відмови від дитини важко, оскільки вони є надто різними.

     Скажімо, у багатьох випадках відмова матері від новонародженої дитини у заявах на ім’я головного лікаря пояснюється «поганим матеріальним станом» сім’ї породіллі. В останні роки ця причина стає домінуючою і у багатьох випадках обумовлює відносно нове соціальне явище: батьки, виховуючи трьох – чотирьох дітей, відмовляються від виховання та утримання наступної народженої ними дитини. Досить часто відмовляються також і від хворої новонародженої дитини.

     Діти  більш старшого віку можуть виявитися  покиненими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти потрапляють під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення, а звідти – в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуттям покарання у місцях позбавлення волі.

     У силу різноманітних причин діти часто  самі полишають сім’ю або заклади соціального обслуговування. Таких дітей називають дітьми-втікачами. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.

     Найчастіше  прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть залишати сім’ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, примушення їх до жебрацтва, через злидні і незабезпеченість у сім’ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.

     Для запобігання появи соціальних сиріт та забезпечення психічного здоров’я дитини кожна сім’я зобов’язана дотримуватись певних умов виховання.  

     1.2 Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування 

     Держава надає притулок самотнім, нікому непотрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але, щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров’я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема - відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.

     Аналіз  проблеми сирітства свідчить про  те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей тяжка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити і ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а поповнюють контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.

     Для реально втілення положень, проголошених статтею 20 Конвенції про права  дитини, необхідно гуманізація системи  сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження  нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В статті 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.

     За  таких умов необхідно широко і  всебічно розгортати правове виховання підростаючого покоління. … «Дитина, яка починає вивчати права дитини, можливо, вперше відкриває для себе безліч проблем, що існують навколо»… Вивчення роботи багатьох педагогічних колективів спеціальних шкіл-інтернатів України, свідчить, що не вирішується ціла низка проблем, а саме: якщо здійснюється правове виховання, то воно має переважно кримінальну тематику, відсутня планова робота з питань правового виховання учнів, мало уваги звертається на моральну суть правових норм, на формування соціальної відповідальності учнів.

     На  сьогоднішній день питанням пов’язаним з захистом прав і свобод дітей  та молоді, насамперед, дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківського  піклування приділяється багато уваги  як з боку держави, так і всього суспільства. В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалежності прийнята низька нормативно-правових документів, щодо стану дитинства в Україні, які спрямовані на реальне поліпшення становища дітей, зокрема дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, захист їхніх прав, максимальну реалізацію положень Конвенції про права дитини. Так в Законі України «Про охорону дитинства» (2001 р.), охорона дитинства визначається як загальнонаціональний пріоритет і встановлюється основні засади державної політики у сфері забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний та правовий захист.

     Безумовно, економічні негаразди знижують можливості держави у створенні необхідної матеріальної бази для забезпечення певної реалізації прав дитини. Явища економічної та соціальної нестабільності дестабілізують систему фінансування навчальних та спеціальних навчальних закладів, слабкою є їхня матеріальна база, що негативно впливає на соціальний захист прав дітей, які виховуються в дитячих будинках, будинках сімейного типу, школах-інтернатах тощо. З огляду на це є гостра необхідність у реалізації єдиної державної політики щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, їх освіти та соціально-психологічної адаптації у суспільстві, у використанні міжнародного досвіду розв’язання проблем захисту прав цієї категорії дітей. Йдеться й про необхідність прийняття в державі окремого Закону з усиновлення, опіки і піклування (виділення коштів-фінансування із державного бюджету, а не з бюджету місцевих органів влади); розробку національної програми соціально-психологічної та правової адаптації дітей з особливими потребами, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Цей процес повинен відбуватись через напрацювання відповідної нормативної-правової бази захисту прав дітей, заснування системи державних закладів, центрів правової та соціально-психологічної адаптації і реабілітації, в основі роботи та опікування яких повинна бути дитина з особливими потребами.

     На  висвітлення проблем усиновлення, проведення незалежного моніторингу  існуючих проблем з питань прав дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківського  піклування в Україні, спрямований новий проект «Вдосконалення системи усиновлення в Україні», який реалізується Республіканським навчально-науковим центром «ДІНІТ» (РННЦ «ДІНІТ») разом із Академією правових наук України, Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова, Новим парламентським інститутом під егідою представництва ЮНІСЕФ в Україні, в рамках Всеукраїнської програми «Інвайронментальна освіта та соціально-психологічна адаптація особистості і Україні».

     Проект  спрямований на формування у населення, співробітників органів державної влади та всіх зацікавлених осіб правових знань щодо питань усиновлення в Україні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Моніторинг ситуації щодо питань усиновлення дітей як в Україні, так і в країнах СНД, країнах Прибалтійського регіону їх прав та захисту їх інтересів для подальшого аналізу та розробки пропозицій щодо покращення законодавства, а також виконання існуючого законодавства в цій області. Даний пакет є другим етапом створення й функціонування всеукраїнської мережі центрів «Правової та соціально-психологічної адаптації дітей та молоді з особливими потребами, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та захисту їх інтересів і прав».

     Отже, становище у правовій сфері охорони дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні потребує вдосконалення не лише в аспекті дотримання міжнародних нормативно-правових актів, а й у напрямі загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку. Гострою проблемою залишається недостатнє інформування суспільства, батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про вже прийняті і діючі нормативні акти в сфері захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. Необхідна прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами усиновлення, опіки та піклування.  

     1.3 Особливості виховання дітей-сиріт 

     Виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківської опіки, спричиняє появу  такого психологічного явища, як часткова депривація взаємодії з соціальним середовищем. Такі обставини негативно позначаються на особистісному розвитку дитини. Особливо гостро це питання постає перед підлітками, коли спілкування для них стає провідною потребою. Криза підліткового віку призводить до утворення внутрішніх позицій, які не можуть бути реалізовані в умовах часткової соціальної депривації, в даному випадку – в школі-інтернаті.

     Праці І. Дубровіної, І. Залисіної, Т. Землянухіної, Е. Фрухт, В. Вєтрової, Г. Мазитової, Ц. Мещерякової стосуються проблем психічного розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування. В дослідженнях І. Клименко, Т. Комісаренко, Ж. Султангалієвої увага акцентується на залежності розвитку особистості та стосунків з іншими людьми від особливостей функціонування самосвідомості. Я. Коломінський, І. Поспєхов, Т. Рєпіна, А. Рояк присвятили свої розвідки проблемі корекції труднощів у взаєминах з однолітками серед дітей, які виховуються в родині. Науковці підкреслюють, що основою формування гуманного ставлення до однолітка є спеціально організована спільна діяльність та спілкування. A. Прихожан і Н. Толстих розглядають проблеми спілкування підлітків і тривожності дітей, які зростають у рідній сім’ї. Особливості стосунків утриманців інтернату дошкільного віку та пізнання дітьми одне одного аналізуються В. Мухіною, М. Лісіною, Л. Девіс.

     Дослідники  доводять, що становлення особистості  потребує багатьох умов, і однією з  найважливіших з них є успішне  спілкування. Без такого спілкування  особистість не може реалізуватись повноцінно. Відтак стає очевидною значна роль стосунків різного типу (рольових, ділових, міжособистісних тощо) в розвитку самосвідомості особистості.

     Діти-сироти, які знаходяться в інтернатах мають обмежені можливості урізноманітнювати контакти через їх сталість та сформованість в процесі колективного співіснування. Крім того, для вихованців інтернату характерний низький рівень благополуччя взаємин у групі та незадоволеність спілкуванням. Наслідок – низький рівень сформованості навичок продуктивного спілкування серед вихованців закладів інтернатного типу, що зумовлює в подальшому їх соціальну дезадаптацію.

     З огляду на особливості життя в  школі-інтернаті, де діти перебувають  в ситуації постійного контакту, варто  було б очікувати ефективного  формування навичок спілкування, уміння вирішувати колективні завдання. Але ж дитина спілкується тільки з однією вузькою групою однолітків, вона не владна обирати якусь іншу групу і водночас не може бути виключена з неї. Це аж ніяк не сприяє розвитку позитивних комунікативних навичок та усвідомлення необхідності вибірковості спілкування.

     У зв’язку з цим виникає потреба  розробити заходи оптимізації умов виховання підлітків для подолання  часткової соціальної депривації, адже це має велике значення для процесу  їх успішної соціалізації. Проте дослідники все ще мало уваги приділяють феноменові „Ми” серед дітей, позбавлених батьківської опіки.