Сирітство як соціально-психологічне явище

     Усиновлення дітей, залишених батьками у пологовому будинку здійснюється за письмовою згодою батьків по досягненню дитиною двомісячного віку. Протягом двомісячного терміну від народження дитини Центри соціальних служб для молоді здійснюють соціальне супроводження батьків дитини з метою усвідомлення соціально-правових наслідків відмови від дитини. Якщо батьки по закінченні строку відмовляються від дитини, органи опіки звертаються до суду щодо позбавлення батьківських прав та усиновлення дитини. Якщо відсутня інформація про батьків дитини, залишеної у медичному закладі, то адміністрація закладу складає відповідний акт, на підставі якого органи опіки приймають рішення про передачу дитини на усиновлення.

     Тимчасове влаштування здійснюється у випадку  виявлення дитини, позбавленої піклування до вирішення органами опіки та піклування питання щодо форми влаштування та визначення опікуна. Тимчасове влаштування здійснюється на строк не більше 90 днів у притулки для неповнолітніх, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

     Надання статусу дитини-сироти. У разі коли керівнику закладу стало відомо, що дитина залишилась без піклування, він зобов’язаний у тижневий термін повідомити про це Службу опіки. Остання повинна провести обстеження дитини та протягом трьох місяців надати їй статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Така дитина реєструється в книзі первинного обліку дітей-сиріт і відомості про неї вносяться у банк даних для усиновлення та влаштування.

     Патронат  передбачає виховання та спільне  проживання дитини в сім’ях громадян України на підставі договору про патронат. Патронат здійснюється в двох формах: прийомні сім’ї (прийомні батьки) та дитячі будинки сімейного типу (батьки вихователі). Ці форми влаштування створюються за рішенням виконавчих комітетів місцевих рад на основі висновку Органів опіки та піклування, до яких звернулись із письмовим зверненням особи, що мають намір створити прийомну сім’ю чи дитячий будинок.

     Батьки  вихователі та прийомні батьки мають  права: захищати інтереси дитини без  спеціальних повноважень, звертатись до суду щодо позбавлення батьківських прав біологічних батьків, право на усиновлення дітей, яких вони виховують та утримують, брати участь у вирішенні питань про управління майном дитини, вимагати у органів опіки повної інформації про дітей та їх біологічних батьків, визначати способи виховання дитини з врахуванням рекомендацій органів опіки та думки прийомних дітей.

     До  обов’язків батьків вихователів  та прийомних батьків належать: захист прав та інтересів дітей, створення  умов для всебічного розвитку, забезпечення щорічного медичного обстеження, здобуття освіти та підготовки до праці, розвиток здібностей дітей, сприяння спілкуванню з рідними батьками, співпраця із органами влади та залучення фахівців до вирішення проблем дитини, повідомлення органів опіки про виникнення несприятливих умов для виховання та навчання дитини. Свої обов’язки батьки вихователі здійснюють до досягнення дітьми повноліття  або закінчення навчального закладу.

     Дитячий будинок сімейного типу на відміну  від прийомної сім’ї комплектується дітьми поступово але не більше 6 місяців. У дитячому будинку повинно перебувати не менше 3 дітей. Для його організації надається позачергово житлове приміщення, яке експлуатується як службове. Для кожної дитини в межах мінімальних соціальних стандартів виділяються щомісячно кошти на харчування, придбання одягу та взуття, предметів господарського вжитку, особистої гігієни, іграшок книжок інвентарю для “культурно-масової роботи”, медикаментів. Пропорційно кількості дітей виділяються кошти для оплати житлово-комунальних послуг, при цьому оплата здійснюється безпосередньо фінансовими органами. Батьки-вихователі отримують також грошову винагороду за встановленими мінімальними соціальними стандартами.  За виховання дітей до 3 років з вадами розвитку здійснюється 10%-ва надбавка до винагороди за кожну дитину. Про здійснені витрати батьки-вихователі звітують щомісячно фінансовим органам.

     Прийомна  сім’я. Створення прийомної сім’ї не передбачає забезпечення житлом і діти реєструють у житлових приміщеннях прийомних батьків, якщо ці приміщення відповідають встановленим нормам. Діти в прийомних сім’ях перебувають на повному державному утриманні і необхідні кошти перераховуються в межах встановлених соціальних стандартів на особистий рахунок одного з батьків. Фінансування надходить за рахунок обласних бюджетів та бюджету АР Крим.

     Безперечним позитивом законопроекту є врахування всіх ефективних форм влаштування дітей  у сім’ї. Більшість положень про  усиновлення та влаштування дітей  відповідають міжнародному праву і  підкреслюють пріоритетність інтересів та прав дитини. Положення про прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу загалом відображає чинні норми, проте деякі з них не знаходять відображення у проекті. Зокрема, це стосується порядку використання пенсій та соціальних виплат дитині, можливості надання батькам-вихователям транспортних засобів та земельних ділянок. Не обґрунтованим є положення про фінансування прийомних сімей та сімейних дитячих будинків із обласного бюджету, адже угоди про патронат укладають районні адміністрації. Це в свою чергу може створити додаткові проблеми із визначенням потреб у бюджетному фінансування програм влаштування та своєчасності передбачених виплат.

     Не  спрямовані на вирішення конкретних проблем дітей-сиріт положення  про порядок усиновлення та влаштування. По-перше, ці положення варто привести у відповідність із Сімейним кодексом. По-друге, йдеться про вже згадувану проблему строку настання права на усиновлення хворих дітей та дітей-інвалідів. Не порушуючи принципу пріоритетності вітчизняного усиновлення, варто було б застерегти, що в інтересах дитини усиновлення може відбуватись прискореним темпами. Це стосується випадків, коли усиновлення дозволяє забезпечити  лікування новонароджених дітей за кордоном. Відповідні зміни варто також передбачити і в Сімейному кодексі.

     Отже, потреба законодавчої систематизації державної політики у сфері соціального захисту дітей-сиріт не викликає сумнівів. Відповідно, своєрідна спроба “кодифікації” різноманітних законодавчих та підзаконних актів у законопроекті №2333 заслуговує на увагу. Законопроектом враховано чимало актуальних проблем, які потребували врегулювання. Йдеться про визначення засад державної політики, врахування специфіки соціального захисту безпритульних дітей та дітей-інвалідів, проблем реформування дитячих будинків, надання соціально-психологічних послуг тощо.

     Тим не менше, цей документ потребує істотного  концептуального та редакційного удосконалення. Це стосується концепції застосування мінімальних соціальних стандартів забезпечення дітей-сиріт, чіткого визначення компетенції та розподілу повноважень органів влади, які здійснюють соціальну політику щодо сиріт, забезпечення ефективності надання соціальних послуг, належного фінансування соціального захисту сиріт, узгодження положень законопроекту із Сімейним кодексом тощо. Досить важливо, щоб положення законопроекту не погіршували прав сиріт, гарантовані чинними законодавчими та підзаконними актами. Це стосується, в першу чергу, рівня матеріального забезпечення усиновлених та влаштованих в сім’ї.  

     2.3 Педагогічна робота з дітьми сиротами 

   Позитивні зміни, що відбуваються в теорії і  практиці навчання та виховання дітей, зростаючі вимоги сучасного суспільства, що ставляться перед випускниками закладів для сиріт, зумовлюють необхідність суттєвих змін традиційних форм педагогічної та корекційної роботи, пошуку нових методів і прийомів активізації психосоціального розвитку таких дітей, засобів підвищення професійної кваліфікації вчителів і вихователів, які безпосередньо мають справу з дітьми означеної категорії.

   Проблема  соціалізації вихованців дитячих будинків - одна з найважливіших проблем сучасного сирітства.

   Учений-психолог Л.М. Шипіцина зазначає, що найважливішими складовими реабілітації дітей-сиріт  спеціальних (корекційних) закладів є:

   -   рання соціальна адаптація;

   - розвиток особистості дитини з максимальним використанням її реабілітаційного потенціалу та компенсаторних можливостей;

   - розвиток особистості дитини  шляхом формування навичок спілкування;

   -   інтеграція у суспільство на правах повноцінних членів.

   Проблема, що розглядається, набуває найбільшої актуальності сьогодні, коли кількість  дітей, які підпадають під категорію "соціальних" сиріт, постійно збільшується. Аналіз близько 300 особових справ дітей, які виховуються в закладах інтернатного типу для сиріт (будинок дитини, дитячий будинок, школа-інтернат), засвідчив, що переважна більшість (95 %) є сиротами при живих батьках. Діти батьків алкоголіків і осіб, котрі ведуть аморальний спосіб життя, перебувають вже від народження в неповноцінній соціальній ситуації розвитку та під впливом несприятливих біологічних і соціальних факторів. Як доводить аналіз анамнестичних даних, практично всі діти, які стали сиротами при живих батьках, були небажаними: вагітність, як правило, була для матері неочікуваною, ім'я батька взагалі не називалося; перебіг вагітності супроводжувався різними видами патологій, на всіх її стадіях не виключався вплив алкоголю, наркотиків, а у низці випадків - використання фармакологічних та інших засобів для її переривання. В анамнезі більшості обстежуваних дітей виявлялись такі негативні соціальні й біологічні фактори, як антисуспільний спосіб життя батьків, їх систематичне пияцтво, психопатологічні ускладнення (76,4 %); недотримання гігієнічних вимог під час вагітності, що значною мірою визначало характер розвитку дитини (фізичного і нервово-психічного). У разі поєднання кількох негативних факторів ризику, поява у дітей відхилень в психічному розвитку неминуче.

   Особливості дітей-сиріт віку немовлят, котрі  мають відхилення у психофізичному розвитку, навіть на фоні незначної органічної симптоматики (порушення нервово-рефлекторної діяльності, уповільнення темпу розвитку сенсорних і рухових функцій, навичок самообслуговування, мовлення і т.д.), дають підстави для встановлення первинного діагнозу затримки психічного розвитку (ЗПР). Такий діагноз не є безумовним та остаточним, але дає можливість окреслити напрямки медико-психолого-педагогічної та соціальної корекції розвитку особистості дитини, яка залишилась без батьків.

   Проблема навчання і виховання дітей-сиріт і дітей, котрі залишились без батьківської опіки, тісно пов'язана з питаннями розширення кола їх спілкування, формування правильних взаємин з оточенням, підвищення їх функціональних і соціально-адаптивних можливостей, забезпечення належного рівня життєвої компетентності.

   Дослідження особливостей соціально-адаптивних реакцій  розумово відсталих дітей, які потрапляють  до спеціальних дошкільних закладів, засвідчують, що негативний перебіг  адаптації в дитячих будинках характерний для 70 % дітей, а в дитячих садках - для 10 %. Несприятливий перебіг адаптації виявляється у значних змінах психоемоційної сфери, вегетативної регуляції, у формуванні глибоких нервово-психічних розладів, зростанні негативних емоцій, звуженні функціональних можливостей, перенапруженні регуляторних механізмів. При розробленні нових підходів і принципів соціальної адаптації розумово відсталих дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьківської опіки, слід розглядати особистість дитини як суб'єкт і об'єкт, як мету виховання і його результат. Такий підхід дає змогу говорити про процес керування розвитком особистості і розглядати розумово відсталу дитину як активно діючу особистість.

   Для вирішення цієї проблеми найважливішими слід вважати такі завдання.

   - створення сприятливих умов, наближених до домашніх, які забезпечують ефективний психосоціальний розвиток особистості;

   -  моральне виховання дитини - як основу формування особистості і підготовки до майбутнього самостійного життя;

   -  індивідуальне спілкування - як основу всієї корекційно-педагогічної роботи.

   У роботі дитячого будинку необхідно  керуватись такими принципами, як:

   - орієнтація на потенційні можливості  дитини;

   - корекційна спрямованість виховного  процесу;

   - відкритість системи, яка дає  можливість не замикати дитину в колі собі подібних, а розширювати її соціальні зв'язки та соціальний досвід;

   - інтеграція дитини з проблемами  розвитку у суспільство нормально  розвинених людей.

   Розвиток  і корекція особистості розумово відсталої дитини-сироти вимагають організації й удосконалення освітньої системи, створення нових моделей навчання і виховання, які включають в себе аспекти формування багатоваріативної освітньої системи, що дає можливість для вибору освітньої програми відповідно до розвитку дитини, а також створення системи діагностики особистості.