Сирітство як соціально-психологічне явище

     Перші згадки щодо природності існування  образу „Ми” та особливостей його функціонування в дитячій групі школи-інтернату  зазначено в розвідках І. Лангмейєра та З. Матейчек. Подальші наукові розробки дещо побіжно окреслюють механізми функціонування образу „Ми”.

     Явище депривації (брак умов повноцінного розвитку), характерне для закладів інтернатного типу через ізольованість від  соціуму та закритість контактів, негативно відбивається на становленні особистості підлітка. Серед видів депривації розрізняють: психічну, материнську, часткову соціальну та рухову. Зокрема, A. Прихожан і Н. Толстих відзначають негативні наслідки різних видів депривації, що мають схожі прояви, акцентуючи увагу на тому, що навіть при найтерплячішому вихованні та професійному підході дитяча психіка залишається травмованою. Тривожність, депресія, страх та інтелектуальні розлади – найхарактерніші риси так званого деприваційного синдрому.

     І. Лангмейєр і З. Матейчек ввели поняття психічної депривації, чи психічних відхилень, які вони визначають як психічний стан, що виникає внаслідок життєвих ситуацій, коли суб’єкт не має можливості задовольняти певні психічні потреби достатньою мірою і протягом тривалого часу.

     Дослідження сфери спілкування, проведені В. Мухіною, показали, що дитина, яка зростає  в умовах установи інтернатного типу, не засвоює навичок продуктивного  спілкування. Відчуженість, порушення  емоційних контактів з оточуючими, брак тенденції до співробітництва та навичок спілкування – далеко не повний перелік відхилень у розвитку дитини, яка зростає в умовах часткової соціальної депривації. Слід зазначити, що контакти з однолітками в інтернаті збіднені за змістом і мало насичені емоційно. В. Мухіна звертає увагу й на серйозні порушення структури самосвідомості дітей-сиріт, результатом яких є негативне ставлення до власної особистості; неможливість співвіднесення себе сьогоднішнього із собою в минулому та майбутньому; проблеми статевої ідентифікації, які відбиваються в неясному і спотвореному уявленні про майбутню статеву роль, в ускладненні формування статево-рольових еталонів і стереотипів поведінки. Реалізація домагань на визнання реалізується найчастіше через фізичну силу в середовищі однолітків, а часом і через асоціальні форми поведінки.

     Образ „Ми”, якщо враховувати вплив соціальної депривації на підліткову самосвідомість, є справді важливим для вихованців інтернату, позаяк несе в собі почуття  спільності, виступає підтримкою та захисним механізмом.

     Приклади  впливу соціальної депривації та функціонування образу „Ми” серед дітей, які виховуються  у школі-інтернаті, яскраво ілюструють А. Прихожан і Н. Толстих. Під час  їхнього дослідження діти перебували у звичайних обставинах, у своїх кімнатах. Через деякий час в інтернаті розпочали ремонт, дітей повинні були розподілити по різних установах. І тут з’ясувалося, що навіть загони, де діти постійно конфліктували, сварились, раптом стали дружними та вимагали, щоб усіх переводили кудись тільки разом.

     Для усвідомлення природи феномена „Ми” важливо розкрити поняття ідентифікації. Ідентифікація — це феномен ототожнення  суб’єктом себе із взірцем. Матеріали зарубіжної та вітчизняної літератури дають змогу розширити тлумачення внутрішніх механізмів ідентифікації. Ідентифікація — це не лише усвідомлене наслідування (М. Форверг), а й копіювання (А. Бандура), засвоєння (Д. Гевіртц), встановлення відносин (Р. Адамек, Е. Дейгер), уподібнення (М. Герберт, Б. Паригін). Ідентифікація означає стимулювання специфічного соціально-психологічного мислення, пов’язаного з циклами процесів ототожнення і відчуження кожним індивідуальним або груповим „Я” з тими, хто поруч. Вона забезпечується також і формуванням певних взірців, які слугуватимуть референтними зразками та ідеалами, що виконують завдання контролю і порівняння. За рахунок виокремлення і моделювання елементів ідентифікаційного процесу відбувається проективне перевтілення „Я” і „не-Я”.

     Враховуючи  соціально-психологічний ракурс, під груповою ідентифікацію розуміють поєднання суб’єктом себе із взірцем; зарахування суб’єктом себе до певної номінальної групи та співвіднесення суб’єктом себе з існуючою соціальною групою. Однак нинішня практика виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, не враховує значимості ідентифікаційного „Ми” як однієї з найважливіших життєвих опор. Адже система інтернатного утримання передбачає передачу дитини з установи до установи (з досягненням певного віку) – з будинку маляти до дошкільного дитячого будинку, а звідти — до школи-інтернату, а це руйнує вже створені дитячі групи.

     Механізм  формування „Ми-образу” пов’язаний з феноменом „групової залежності”, завдяки чому виникає те почуття  безпеки, захищеності та „безумовного прийняття”, яке дала б дитині родина [4]. У повноцінній сім’ї завжди є почуття родинного „Ми”. В умовах життя дитини без батьківського піклування стихійно складається інтернатське „Ми”. Від „чужих” вони всі разом готові отримати особисту користь. При цьому всередині групи діти можуть жорстоко поводитися зі своїми однолітками. Ця позиція формується через нереалізовану потребу в любові й визнанні, через емоційно нестабільний статус дитини. Наявність „Ми-образу” є захисним фактором; без нього самопочуття дитини, позбавленої батьківської опіки, було б ще гіршим.

     Перебування в стінах інтернату відгороджує  підлітків від соціуму та формує особистість „ізгоя”, оточуючий  світ для якого поділений на „Ми” і „Вони”. Контакти з незнайомими  людьми тут досить обмежені. Внаслідок  цього діти відчувають дискомфорт у ситуаціях „позаінтернатного” спілкування з „домашніми” дітьми, до яких вони ставляться насторожено, а то й вороже. Без прийнятних зразків поведінки формується психологічний бар’єр, який є однією з причин появи страху та почуття невпевненості під час контактування з „відкритим” світом.

     Не  можна не бачити негативних наслідків  у поведінці підлітків: зростаючи  серед дітей-сиріт, вони звикають до сирітства. Взаєморозуміння з дітьми із „сім’ї”, яких вони називають „вони”, порушено через психологічний бар’єр спілкування. Подібна „сталість” (одноманітність) контактів не сприяє розвиткові навичок позитивного спілкування з однолітками в майбутньому, умінню налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомими, адекватно оцінювати свої якості, необхідні для вибіркового, дружнього спілкування. Після виходу з інтернату та в процесі подальшого життєвлаштування створені групи руйнуються – і згасає впевненість в собі через втрату налагоджених та міцних стосунків, які раніше забезпечував образ „Ми”.

     Такий образ стосується не тільки вихованців інтернатів, але й тих дітей, які виховуються в прийомних родинах. Адже їм також важко пристосуватись до нових людей та нового способу життя.

     Часто до родин потрапляють діти не з  самого малечку, а ті, які вже перебували деякий час у дитячих будинках. Це спричиняє непорозуміння та відчуження дитини від прийомної сім’ї.

     Щоб такого не сталось потрібно розвивати  в дитині цей образ „Ми”.

     Отже, феномен почуття „Ми” є неодмінним груповим утворенням для вихованців інтернатного середовища. У них формується модель спілкування, яка відповідає специфічним умовам життя й виховання. Дітям бракує досвіду моделювання поведінки у нетипових обставинах.

     Одним із шляхів регуляції впливу „Ми-образу”  на становлення підліткової самосвідомості В. Мухіна, наприклад, рекомендує збагачення спілкування дітей-сиріт створенням різновікових груп. На жаль, обґрунтування доцільності та результативності організації невеликих різновікових груп не викладено докладно. Автор припускає, що молодшим дітям це забезпечить додаткову увагу й турботу старших дітей, що може частково компенсувати брак емоційного спілкування, а також задовольнити потребу в увазі й доброзичливості старших. Старші діти при цьому здобуватимуть необхідний досвід турботи про молодших, відчуваючи прихильність молодших до себе. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ СИРОТАМИ

2.1 Нормативно-правова база соціального захисту дітей-сиріт

     Першим  ключовим документом у сфері політики щодо дітей-сиріт стала Постанова  КМУ №226 від 5 квітня 1994. Постанова зобов’язувала центральні органи виконавчої влади (після 1999 року: МОЗ, МОН, Мінпраці) упорядкувати мережу навчально-виховних закладів для дітей-сиріт та дітей позбавлених піклування. Мережа включає 36 загальноосвітніх шкіл-інтернатів, 11 спеціальних шкіл-інтернатів для розумово відсталих дітей, 37 дитячих будинків, 42 будинків дитини. Передбачалось, що ці заклади повинні бути захищені від перепрофілювання та приватизації. Встановленні вимоги до персоналу цих закладів (сердечність, доброта, відповідальність).

     Запроваджується система дитячих будинків сімейного  типу. Встановлюються вимоги до вихователів  у таких закладах. Закладено основи соціального захисту дітей-сиріт. Передбачається забезпечення освітою, житлом, робочими місцями, пільговими кредитами тощо. Повинні заохочуватись підприємства, які надають підтримку навчальним закладам. Місцеві органи державної влади зобов’язуються надавати матеріально-технічну допомогу таким закладам. Органи державної влади повинні щорічно забезпечувати санаторно-курортне лікування дітей-сиріт. Їм також гарантується безоплатне лікування та забезпечення медикаментами, навчання, проїзд тощо. Додатково, для студентів передбачено повне державне утримання та надання грошової допомоги при вступі у розмірі 2,5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Під час навчання щорічно надається допомога у розмірі 8 неоподатковуваних мінімумів. При працевлаштуванні надається допомога не менше 40 н. м. та матеріальне забезпечення. Гарантується соціальне страхування за рахунок держбюджету.

     Важливим  рубежем у формуванні політики щодо дітей-сиріт став Указ Президента №1153 від 17 жовтня 1997 року “Про затвердження Заходів щодо поліпшення становища  дітей сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків”. Указом закріплювався комплекс організаційних та правових заходів покращення становища дітей сиріт протягом 1997-1998 рр. Передбачалось створення банку даних дітей-сиріт, системи інформації про сім’ї потенційних усиновителів та опікунів. Загалом, передбачалось поширювати різні форми родинного виховання дітей сиріт з особливою увагою до створення прийомних та патронажних сімей. При дитячих будинках необхідно було створювати опікунські ради. Окремі заходи передбачались для професійної орієнтації та підготовки дітей-сиріт, окреме бронювання робочих місць, залучення до оплачуваних громадських робіт. В сфері правового забезпечення передбачалась розробка ЗУ “Про охорону дитинства”, нових Правил опіки та піклування (не виконано), Положення про прийомні сім’ї (виконано в квітні 2002).

     Статтею 25 ЗУ “Про охорону дитинства” визначаються умови соціального захисту дітей-сиріт. Гарантується право на житло, якщо дитину передано до навчально-виховного закладу. Житло з якого вибули діти, позбавлені піклування може передаватись в оренду на час їх перебування у навчально-виховних закладах. У разі відсутності житла, вони мають право на першочергове отримання житлового приміщення. Держава гарантує надання матеріальної допомоги дітям-сиротам, які перебувають під опікою, в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях.(дія цього положення призупинена на 2004 рік). Держава гарантує працевлаштування дітей сиріт після закінчення навчання.

     Постанова КМУ від 26.04.2002 №564 “Про затвердження Положення про дитячий будинок  сімейного типу” визначає порядок влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування у дитячі будинки сімейного типу. Визначається, що дитячий будинок сімейного типу передбачає виховання сім’єю чи окремою особою від 5 до 10 дітей на платній основі. На підставі прийняття рішення районних адміністрацій чи місцевих виконавчих комітетів про створення такого дитячого будинку, надіється необхідне житлове приміщення, яке використовується як службове. Пенсії та соціальні виплати дітей-сиріт можуть використовуватись тільки для придбання навчально-виховного обладнання  та лікування важких хвороб дітей. Контроль за дотриманням прав дітей у дитячих будинках сімейного типу здійснюють районні управління у справах сім’ї та молоді.

     Фінансування  дитячих будинків сімейного типу здійснюється із районних бюджетів та бюджетів міст обласного та республіканського значення. Відповідно до норм, встановлених Міносвіти, виділяються кошти на харчування, одяг, предмети гігієни, іграшки, книжки тощо. Відшкодовується вартість житлово-комунальних послуг. За згодою сторін може надаватись земельна ділянка та транспортний засіб.

     Сімейним  кодексом визначено право та порядок  усиновлення дітей, позбавлених  піклування. Зокрема, передбачено облік  дітей, які можуть бути усиновлені та усиновителів. Облік здійснюється за вертикаллю районних, обласних та центральних органів виконавчої влади. На центральному рівні діє Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти та науки. Передбачено нагляд органів опіки за дотриманням прав дитини після усиновлення до досягнення нею повноліття.

     Крім  того, Кодексом передбачено такі форми  влаштування дітей, позбавлених  батьківського піклування, як опіка (для дітей до 14 років), піклування (від 14 до 18 років) та патронат. Функції  опікуна можуть здійснювати дієздатні  повнолітні особи та адміністрації дитячих та лікувальних закладів. Дитина під опікою має право на проживання в сім’ї опікуна, на всебічний розвиток, на користування житлом, яке належало їй до встановлення опіки, на отримання житла. При цьому дитина не позбавляється прав на пенсії та інші соціальні виплати, пов’язані із втратою годувальника. Функції опіки опікун здійснює на безоплатній основі. Для дітей, які перебувають в дитячих закладах опіки, передбачається додаткове право на пільги при працевлаштуванні, встановлені спеціальним законом. Патронат здійснюється за плату на основі договору між органом опіки та патронажним вихователем. Розмір плати встановлюється за домовленістю сторін.