Модернизация ринку праці в умовах глобалізації світово економіки

У соціально-економічному плані  світове господарство неоднорідне. Ведуче місце в ньому займають промислово розвиті західні країни, чи, по визначенню А. Сові, Перший світ. Особливе місце займають країни, що розвиваються – Третій світ, у яких багато в чому зберігається залежний характер їхніх економік від індустріальних країн. Велику специфіку у своєму розвитку мають східноєвропейські країни з перехідною економікою і цілий ряд інших держав. У цілому світове господарство являє собою складне соціально-економічне утворення [14,с. 108].

Великий вплив на чисельність  населення і його склад у багатьох країнах, їхню робочу силу роблять зовнішні міграції, тобто еміграції та імміграції. Вони грали і відіграють багатобічну роль у розвитку людства, виступаючи формою пристосування людини до мінливих умов його існування.

До міжнародної міграції населення відноситься територіальний рух населення, що перетинає границі. Виділяються наступні види міжнародної міграції: безповоротна, тимчасово-постійна (від 1 до 6 років), сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд для роботи в сусідню країну). Також існує класифікація міжнародних міграційних процесів, яку подано в таблиці 2.2 [43, с. 15].

Міжнародну міграцію викликають причини економічного і політичного, військового порядку. Перші носять більш-менш постійний характер, другі зв'язані з кардинальними політичними подіями в окремих країнах, а також з війнами, що породжують змушених мігрантів-біженців, переміщених облич.

Таблиця 2.2.

Класифікація міграційних  процесів за основними ознаками

Джерело: [43, с. 15]

Змушена міграція. Хоча змушені міграції населення і викликаються причинами позаекономічного порядку, вони теж ведуть до перерозподілу трудових ресурсів між країнами, що впливає на розвиток економіки як країн еміграції, так і країн імміграції.

У післявоєнний період більш  великі міграційні потоки були зв'язані, із установленням нових державних  кордонів, виникненням світової системи  соціалізму і крахом колоніальної системи. Так, наприклад, по Потсдамській угоді  трьох держав – СРСР, США і  Великобританії східна границя Німеччини  пройшла по лінії Одер-Нейсе, і  німецьке населення, що проживає раніше на схід цієї лінії, а також у країнах  Центральної і Південно-Східної  Європи, було в переважній більшості  переселено на території тодішніх НДР  і ФРН. У Східній Азії в Японію було переселено близько 6 млн. чоловік, головним чином з Китаю і Кореї [43, с. 16]

Утворення самостійних держав у ряді випадків супроводжувалося переселенськими  рухами величезного масштабу. З колишніх колоній, що стали суверенними державами, як правило, емігрувало раніше проживали  там біле населення. Утворення Ізраїлю  і його воєнні дії проти сусідніх держав привели до виселення близько 3 млн. чоловік, палестинських арабів. Політичні зміни у В'єтнаму, Кубі, Ефіопії, Афганістану військові  агресії і громадянські війни  в ряді з цих держав викликали  значні переміщення населення.

Число біженців драматично зросло в 90 роки. В Африці їхнє число наблизилося до 12 млн., в Азії перевищило 5 млн. чоловік. Найбільше число біженців (5 млн.) приходиться на вихідців з Афганістану. Великі маси камбоджійських біженців -350 тис. - живуть у Таїланді, 100 тис. іракців – в Ірану, 100 тис. мьянмарців - у Бангладеш. У Європі нараховується близько 1,8 млн. біженців, а в США – 1 млн. Цивільні конфлікти в колишній Югославії створили сама глибока криза в русі біженців в останнім десятилітті. У середині 1992 року там було понад 2,3 млн. змушених переселенців, 0,5 млн. з який шукали притулок за кордоном. Великий потік біженців створив розвал СРСР - понад 6 млн. чоловік [45,с. 82].

Початок ХХІ століття називають століттям біженців. У 2010 році їхнє число перевищило 27,4 млн. чоловік (1980 рік - 9,6 млн.). Змушена міграція придбала світовий характер, торкнувшись багато країн. Основна маса змушених мігрантів (83%) осіла в країнах, що розвиваються [44, с. 18].

Основну роль у сучасному  міжнародному русі населення грає трудова  міграція. Масштаби її постійно ростуть, і в цей процес залучені практично  всі країни. Міжкраїнова трудова  міграція прийняла безпрецедентний  характер, стає типовим явищем соціально-економічного життя сучасного світу. На початку 2010 року нараховувалося близько 40 млн. трудящих-мігрантів. З урахуванням членів їхніх родин, учасників маятникової міграції (фронтальєрів), сезонників, нелегальних іммігрантів загальна чисельність трудових мігрантів оцінюється в чотири-п'ять разів вище.

Можливість міжнародної  міграції робочої сили створюється національними розходженнями в заробітній платі. Необхідність переселенських рухів найманої праці від країни до країни диктується нерівномірністю утворення відносного перенаселення на міжнародній арені. Робоча сила рухається від країн багатих трудовими ресурсами, до більш багатим капіталом країнам. Більш половини міжнародних мігрантів є вихідцями з країн, що розвиваються, 2/3 з них знаходяться в індустріальних країнах. Приплив нових контингентів мігрантів у ці країни зв'язаний з якісними диспропорціями на їхніх ринках праці[66,с. 98].

Потоки трудової міграції протягом тривалого періоду часу перетерпіли визначені зміни. У минулому столітті міжнародна міграція було спрямовано в основному в бідні капіталом колонії, і насамперед у Північну Америку, Австралію. Масова імміграція в окремих районах світу привела до виникнення і розвитку там переселенських суспільств, що додало імпульс розвитку світової господарської системи.

Переміщення іммігрантів, засобів  виробництва і фінансових ресурсів сприяло утворенню в другій половині 19- початку 20 у в. групи переселенських держав, основні напрямки суспільного  розвитку яких визначалися європейськими  державами. У цей період відбувалися  також значні переміщення населення  з Китаю й Індії переважно  в Південно-Східну Азію і райони Індійського океану [84,с. 315].

У середині 90-х великий центр імміграції склався в районі Перської затоки, і на початку 2009 року іноземці складали там 70% робочої сили. Своєрідним центром притягання іммігрантів, націоналістичним за своїм характером, став Ізраїль. Його населення на 2/3 збільшилося за рахунок міграційних потоків і значною мірою (на 1/3) за рахунок вихідців з Радянського Союзу. У Латинській Америці центрами притягання робочої сили стали Аргентина, Бразилія і Венесуела з чисельністю іммігрантів від 5 до 8 млн. чоловік. В Африці центрами притягання робочої сили стали ПАР і Кот-Д'Івуар [81,с. 14].

Основними постачальниками  робочої сили в Азії були Індія, Пакистан, Філіппіни, Малайзія, на Близький Схід – Ліван. Йорданія, Туреччина, в Африці – Марокко, Алжир, Туніс, Гана, Малі, Чад, Гвінея, Мозамбік, у Північній  Америці – Мексика, у Європі –  Польща, Португалія, Італія, Ірландія. У 90-і роки країни Південної Європи – Греція, Італія, Іспанія перетворилися  з країн чистої міграції в країни нетто-міграції [85, с. 245].

Вплив міграції на приймаючі країни наведено в таблиці 2.3. Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвитих країн нівелював звужене відтворення населення. У 2009-2011 роках частка зовнішньої міграції в загальному приросту населення таких країн, як Канада, Австралія, Франція, перевищила 25%, США – до 50%.

Таблиця 2.3.

Позитивні і негативні  соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн-експортерів  і країн-імпортерів.

Джерело: [85, с. 245]

З іншого боку, значні еміграції  приводили в ряді країн до процесу  депопуляції, що спостерігалося в 60-і  роки в Ірландії, Греції, Португалії, незважаючи на високий приріст населення  в цих країнах. В другій половині 90-их років Ліван утратив 1/10 частину населення, Мексика – близько 1%. Відомий французький демограф А. Сови дорівнював еміграцію до смертності [87, с. 180].

Міжнародна міграція впливає  на вікову і полову структуру населення  країн-донорів і приймаючих країн. Серед іммігрантів переважають обличчя працездатних віків. Частка іммігрантів у робочій силі звичайно вище, ніж у населенні. У 2009- 2011 роках іноземні робітники складали значну частину працездатного населення в країнах Західної Європи, особливо у Швейцарії (17% у 2009 р.), Західної Німеччини (8,1%), Франції [86,с. 278].

У теорії вільний рух робочої  сили між країнами приводить до вирівнювання заробітної плати і збільшення валового світового продукту. У реальному житті всі основні вигоди від міграції робочої сили дістаються приймаючим країнам. Оцінити їхні масштаби не просто, тому що не усі вони піддаються кількісному обліку. Вони складаються з економії на підготовці фахівців у приймаючих країнах, вартості продукції і послуг, відповідно створюваної іммігрантами в країні перебування, надходжень від оподатковування. Іммігранти, особливо нелегальні, вносять у доходи країни більший внесок, ніж вони одержують від суспільного сектора. Іммігранти більш молоді, ніж населення в середньому, і вони фінансують частину соціальних витрат постійних жителів [68,с. 143].

Різні категорії іммігрантів  впливають на відтворення валового продукту. Помітний вплив на економічний розвиток індустріальних капіталістичних країн робить "відплив умів". До цієї категорії відносять працівників науки, інженерів, лікарів. У 50-60-і роки "відплив умів" йшов головним чином з одних розвинутих країн в інші, в основному в США. З 60-х років еміграція науково-технічних і інших висококваліфікованих фахівців почала здійснюватися з країн, що розвиваються, а в 90-і роки і по цей час – зі Східної Європи[73, с. 108].

Принаймні 2/3 припливу "розумів" приходиться на США. Частка іммігрантів  серед фахівців складає там 17%, у  тому числі 40% інженерів і фахівців з ЕОМ, велика кількість викладачів технічних дисциплін в університетах  і коледжах. По оцінках чистий виграш для США від залучення в  країну одного "середнього" ученого гуманітарія складав на початку ХХІ ст. - 230 тис. дол., ученого в області суспільних наук – 235 тис. дол., інженера – 253 тис. дол., лікаря – 646 тис. дол. [20,с. 17].

У результаті економія США  лише в сфері утворення і наукової діяльності складала не менш 15 млрд. дол. прибутку, одержуваного Канадою в процесі експлуатації розумів емігрантів, у 7 разів більше обсягів її допомоги країнам, що розвиваються. У Британії вигоди від залучення іноземних фахівців у три рази перевищують розміри її економічної допомоги країнам Азії й Африки [26,с. 45].