Модернизация ринку праці в умовах глобалізації світово економіки

Територіальна диференціація  держав Європейського Союзу за рівнем ВВП на душу населення кристалізується  ще у більш виразних формах з урахуванням  тієї обставини, що в ЄС на сьогодні сформувалися потужні за своїм економічним  потенціалом «супер-регіони». До них належать, передусім, ті, що спеціалізуються на виробництві високотехнологічної продукції через регіональні інноваційні мережі, локальні кластери та використовують ефект інформаційного взаємозбагачення через співробітництво з науково-дослідними інститутами. Це – регіони Північної Італії, Південної Німеччини, Іль-де-Франс, Брюссель та Південна Англія, де рівень душового доходу досягає120–140 % середнього рівня по ЄС-15. Ще одним прикладом «супер-регіону», який виробляє 47 % ВВП «старого ЄС», є область, яка простягається від Північного Йоркшира через Франш-Конте до Гамбурга. Це 1/7 території країн ЄС-15, де проживає третина його населення [68, с. 143].

Загальновідомо, що за показниками  соціально-економічного розвитку ці регіони  утримують лідерські позиції. А  у противагу їм на периферії ЄС-15 Південь Італії та Іспанії, більша частина  території Португалії та Греції) середній дохід на душу населення не перевищує 65% від середньоєвропейського рівня [70, с. 71].

Як демонструють дані таблиці  розширення Європейського Союзу  за рахунок включення держав Центрально-Східної  Європи спричинило падіння рівня середньодушового ВВП країн ЄС-27 до 22,3 тис. євро у 2009 р. (порівняно з 24,3 тис. євро за країнами ЄЄ-15), до 23,1 тис. євро у 2010 р. (порівняно з 25,1тис. євро відповідно), до 24,1 тис. євро у 2011 р. (порівняно з 26,1 тис. євро відповідно). Така динаміка середньодушового доходу відбиває загальну тенденцію тимчасового поглиблення соціальної поляризації Євросоюзу після кожного етапу розширення. Згідно прогнозів експертів, в подальшому ці контрасти нівелювалися в результаті реалізації країнами ЄС як ефективної соціальної політики на національному та наднаціональному рівнях, так і інших інтеграційних заходів соціальної зорієнтованості [71, с. 15].

Якщо ж оцінювати ступінь  нерівності розподілу доходів в  європейському регіоні за допомогою  такого інтегрального показника  як коефіцієнт Джині, то загальна картина буде характеризуватися більшою нерівністю, ніж в будь-які йокремо взятій країні. За шкалою від 0 (повна рівність) до 100 (абсолютна нерівність), показники по країнах коефіцієнта Джині (рис. 2.1) наявно демонструють переваги країн «ринкового соціалізму» (Норвегії, Фінляндії, Швеції, в яких коефіцієнт Джині складає близько 25,2) та держав з корпоративною системою соціального захисту (Франція, Німеччина, Бельгія,Австрія та ін. з відповідним показником близько 30,0— 32,2), яким вдалося максимально наблизитись до справедливого розподілу доходів. Натомість у країнах-нових членах ЄС коефіцієнт Джині коливається від 26,9 в Угорщині,31,9 у Литві до 33,6 у Латвії, 37,2 в Естонії та ін. (рис. 2.1). При цьому нерівність  доходах на рівні країни найбільшою мірою впливає на нерівність в доходах на регіональному рівні [68, с. 145].

Джерело: [68, c. 145]

Рис. 2.1.Показники коефіцієнта Джинні по країнах

Ще одним важливим показником, який визначає рівень соціальної поляризації  країн Євросоюзу, є показники  зайнятості. Необхідність врахування даного індикатора в оцінці асиметричності розвитку Європейського Союзу обумовлена вирішальним впливом нерівних можливостей працевлаштування та

отримання освіти й достойного рівня життя на дезінтеграцію  європейського суспільства та загострення конфліктності в ньому. Так, на початку XXI століття високий рівень безробіття є однією з найгостріших економічних та соціальних проблем майже для всіх країн ЄС, коли майже кожен десятий громадянин даного інтеграційного угруповання не може знайти роботу, а загальний рівень працевлаштування в ЄС складає 61 %, що на 10 процентних позицій нижче,ніж у США та Японії. При цьому найбільші проблеми з отриманням роботи виникають в осіб, які становлять особливо проблемну категорію на ринку праці, а саме ті, що не працюють протягом тривалого часу, молодь, особи середнього віку, особи з фізичними вадами, жінки (рівень працевлаштування яких на 20 %нижчий, ніж чоловіків) та представники національних меншин [67, с. 58].

Характеризуючи варіативність  показника рівня безробіття за країнами ЄС у 2010 році, слід відмітити, що на одному полюсі з найвищими рівнями зайнятості перебувають Нідерланди (з безробіттям 4,1 %), Данія та Люксембург(4,2 % та 4,4 % відповідно), на другому полюсі – Польща (з безробіттям 16,8 %),Словаччина, Греція та Болгарія (15,4, 10,0% та 9,1 % відповідно). Проте більш вражаючими є нині розриви показників зайнятості між європейськими регіонами, які певною мірою, «замасковані» за середньоєвропейським показником безробіття – 7,9 % у 2010 р. за країнами ЄС-27 (Додаток А).

Серйозною проблемою для  країн Євросоюзу у забезпеченні умов зайнятості є безробіття серед молоді. Так, лише протягом 2010–2011 рр. її рівень за країнами ЄС-27 зріс з 18,5 % до 18,7 %. При цьому найвищі показники рівня безробіття серед молоді у 2010 р. були зафіксовані у Німеччині та Франції [73,с 102].

Оскільки ключовими ресурсами  міжнародної конкурентоспроможності національних економік є на сьогодні знання та передові технології, то на нерівність в доходах та можливостях працевлаштування у країнах та регіонах Європейського Союзу «нашаровується» і нерівність у доступі до освіти. Так,незважаючи на зростання упродовж минулого десятиліття як абсолютної чисельності, так і питомої частки громадян з вищою та післядипломною освітою практично за всіма країнами ЄС, високоосвічена та кваліфікована робоча сила сконцентрована, головним чином, в окремих центрах економічної активності,які пропонують найкращі умови працевлаштування, а саме: у столичних регіонах та великих мегаполісах. Наприклад, у Бельгії у містах проживає 80 %населення з вищою освітою, у Великобританії – 77 %, у Німеччині – 68 %, у Швеції – 70 %, у Франції – 2 %, в Австрії– 66% [70, 29]. Подібні диспропорції у регіональному розподілі висококваліфікованих кадрів обумовлені тим, що лише обмежені кількість європейських міст та регіонів пропонує широкі та різноманітні перспективи кар'єрного зростання та самореалізації для представників креативного класу (які спеціалізуються на виробництві й розповсюдженні знань та інформації), а також можливість спілкування зі значною кількістю людей, які працюють в аналогічних сферах діяльності.

Можливості ефективної імплантації  національних економік у глобальну  модель міжнародного поділу праці на сьогодні визначальною мірою обумовлюється  якістю інтелектуального капіталу. Проте  система його формування та використання в Європейському Союзі, як на рівні країни, так і на регіональному рівні істотно поглиблює існуючу асиметрію соціально- економічного розвитку [79, с. 310].

Отже, глобалізація як суперечливий та багатовекторний процес привела  до країнової та регіональної соціально-економічної  нерівності, яка вимагає розробки та впровадження дієвого інструментарію конвергенції щодо пом’якшення існуючих диспропорцій на європейському ринку праці гармонізації соціальних відносин у європейському суспільстві, усунення соціальної фрагментації та майнової нерівності країн-членів. При цьому динамічне поглиблення інтеграційних процесів в європейському регіоні та зростання кількості країн-учасниць даного інтеграційного угруповання обумовило об'єктивну необхідність постійної модернізації соціальної політики ЄС, диверсифікації її механізму, важелів та інструментів для вирішення найгостріших соціальних проблем.

2.2. Аналіз процесу  інтеграції світового ринку праці

Початок ХХІ ст. характеризується подальшим збільшенням масштабів господарської діяльності, розширенням зв'язків між різними країнами, поглибленням міжнародного поділу праці. Немає країн, що не взаємодіяли б між собою економічно, не були б включені в систему виробничих відносин і взаємозалежностей [37, с. 544].

В даний час весь світ - арена  взаємозалежної господарської діяльності людей. В економічній літературі й у повсякденній мові широко використовуються поняття "світова економіка", "світове (глобальне) господарство". Очевидно, що світ при всій його складності і  суперечливості в економічних відносинах являє собою визначену цілісність, єдність.

В економічній літературі немає  єдиного розуміння термінів "світова  економіка", "світове господарство". Оскільки ці терміни мають широку область застосування, дослідники підкреслюють важливі з їхнього погляду  аспекти. У вітчизняній літературі можна виділити кілька підходів.

Найбільш поширене розуміння світового  господарства як сукупності національних господарств, взаємозалежних системою міжнародного поділу праці, економічних  і політичних відносин[39, с. 10].

У цьому визначенні домінантами  виступають національно відособлені  країни поза залежністю від того, йде  їхнє виробництво на внутрішній чи зовнішній ринок. При такому підході  затушовуються причини, що визначають взаємозв'язку, стан і перспективи  розвитку світового господарства.

Відповідно до іншої крапки зору, світова економіка трактується  як система міжнародних економічних  взаємин, як універсальний зв'язок між  національними господарствами. Подібної концепції дотримують багато західних дослідників, зокрема, вважаючи, що міжнародна економічна система включає і торгівлю, і фінансові відносини, а також нерівний розподіл капітальних ресурсів і робочої сили. У даному випадку з полючи зору дослідників випадає виробництво, що багато в чому визначає міжнародні економічні взаємозв'язки[36,с. 155].

Більш повне тлумачення світового  господарства визначає його як економічну систему, що самовідтворюється на рівні  продуктивних сил, виробничих відносин і визначених аспектів надбудовних  відносин у тій мері, у якій вхідні в нього національні господарства мають визначену сумісність на кожнім із трьох названих рівнів. У ньому  знаходять висвітлення основні  складові частини господарства, включаючи  матеріальну базу, реалізацію різних форм власності і визначений порядок  функціонування відтворних процесів [70,с. 68].

Як видно, усі дослідники визнають, що світове господарство являє собою визначену систему. Основою виникнення й існування  системи виступає її цілісність, що припускає економічну взаємодію  всіх складових частин системи на досить стійкому рівні. Тільки в цьому  випадку можлива регулярна циркуляція відтвореного продукту в глобальному  масштабі і забезпечуються постійна діяльність, життєздатність системи, її саморегуляція і розвиток. Така єдність  світового господарства, циркуляція відтвореного продукту забезпечується національними і міжнародними ринками  з властивими ним товарно-грошовими  відносинами множинністю цін [63,с. 18].

Світова економіка відноситься  до числа складних систем, що характеризуються множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Економічна міць розподіляється у світі  дуже нерівномірно.

Три держави – США, Японія і Німеччина, з 9% населення планети, - акумулюють половину світового доходу і володіють більш ніж 1/3 купівельної  спроможності всіх країн світу.

Основу системи складає  міжнародне й обмежене рамками окремих  держав національне виробництво  матеріальних і духовних благ, їхній  розподіл, обмін і споживання. Кожна  з цих фаз світового відтворювального процесу як у глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав у залежності від їхнього місця  і ролі в цілому впливає на функціонування усієї світової господарської системи. Остання має і властиві їй як цілому визначені напрямки свого розвитку, але вона не розвивається поза національними  господарствами[84,с. 315].

Система розуміється неоднозначно. При одному підході вона повинна  мати загальну мету, що виступає як рушійна  сила її розвитку. Усередині такої  системи можуть існувати відособлені  сектори – підсистеми, що володіють  специфічними характеристиками, але  проте підлеглі організуючої мети системи  в цілому. Інше розуміння системи  виходить з того, що вона складається  з ряду відособлених підсистем з  різними і навіть протилежними цілями. Але вхідні в неї підсистеми повинні  бути зв'язані між собою і взаємно  впливати один на одного. Така структура  систем може мати тимчасовий, перехідний характер, оскільки найбільш життєстійкі  підсистеми чи перетворять підкоряють своїм цілям інші. У противному випадку система розпадається.

Світова економіка як система  має загальну мету. У кінцевому рахунку її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується в силу різних соціально-економічних умов. Створення нових підприємств не може бути самоціллю. Воно може бути виправдано, якщо сприяє поліпшенню умов життя населення.

Світова економіка як система  не може розвиватися без визначеного  порядку, заснованого на нормах міжнародного публічного і приватного права, що регулюють  економічні відносини між державами, економічними об'єднаннями, юридичними і фізичними особами. Дотримання встановлених конвенційних і звичайних  норм забезпечується самими державами  і колективними формами контролю за дотриманням міжнародного права, яким займаються різного роду міжнародні організації. Ці правила уточнюються  і переглядаються відповідно до потреб розвитку світових продуктивних сил і окремих підсистем і елементів [39,с. 10].

Світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. Це порозумівається тим, що кожному конкретному історичному етапу наявні визначені масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізації господарського життя і соціально – економічна структура. Воно являє собою складну економічну систему. Його суб'єктами виступають транснаціональні компанії, національні господарства, міжнародні інтеграційні об'єднання, що самі є системами з властивим тільки ним регулюванням.

Відносини між окремими елементами світового господарства складають  рівні. Відносини між державами складають міжнародний рівень, що регулюється міжнародними правилами і нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних границь, утворять транснаціональний рівень – сфера діяльності фірм і груп з їхніми внутрішніми системами інформації. У цю сферу включається також мережа потоків неформальної діяльності: торгівля наркотиками, зброєю, підпільна міграція. Безліч елементів, з яких складається світова господарська система, діють там одночасно. Між центрами сили існують зіткнення, домовленості, об'єднання. Виникають риси олігополії, що поширюють свою стратегію або на увесь світ, або на окремі райони [59,с. 35].