Модернизация ринку праці в умовах глобалізації світово економіки

Масовий характер міграційних  процесів став складним випробуванням  для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва у 90-х  рр. ХХ ст. обумовив високий рівень безробіття і змусив працездатне населення  до еміграції. Після 1989 р. більше ніж 9 млн  чол., приблизно кожен 30-й житель СРСР, стали емігрантами. Більше 3,5 млн  чол. - це біженці, переміщені особи  та вимушені репатріанти; приблизно 3,3 млн чол. - ті, хто повернувся в  місця свого етнічного походження; приблизно 1,2 млн чол. - колишні депортовані; майже 600 тис. - екологічні мігранти, перш за все, із зони чорнобильської аварії, району Аральського моря і колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На просторах СНД перебуває 580 тис. нелегальних іммігрантів, у тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід[89].

У сучасних умовах найбільш репрезентативні тенденції розвитку міжнародного ринку праці демонструють країни Західної Європи та США.

Глобалізація світового  господарства, уніфікація національних економік, потенційна взаємовигідність співпраці між державами, активні  міграційні процеси, нарешті, тенденція  до спільного розуміння різними  державами змісту й обсягу соціальних прав людини примушують до пошуку спільних моделей у розв'язанні загальних  проблем. Однією з найбільш загальних  тенденцій розвитку зарубіжного  трудового права є тенденція  до конвергенції, до єдності й одноманітності в регулюванні найважливіших  компонентів трудових відносин у  всесвітньому масштабі. Чим вище буде рівень демократії і відкритість  нашого суспільства, тим більше будуть виявлятися загальні об'єктивні процеси  в окремих державах, зокрема, в  сфері застосування праці.

 Основними тенденціями  розвитку міжнародного ринку  праці є його глобалізація, посилення  міграційних процесів, розширення  використання міжнародних трудових  норм тощо [55, c. 5].

 Глобалізація ринку  праці, яка являє собою формування  єдиного механізму узгодження  попиту та пропозиції робочої  сили незалежно від країни  проживання тієї чи іншої людини, розвивається на фоні глобалізації  економіки. Причини пожвавлення  цього процесу такі: формування  системи міжнародного поділу  праці, розвиток світової інфраструктури  та світової валютної системи;  міжнародна міграція населення;  стрімке зростання світової торгівлі  та потоків іноземних інвестицій; швидкі технологічні зміни.

 Головною проблемою,  яка виникає внаслідок глобалізації  економіки, є обмеження можливостей  формування макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці  та соціально-трудових відносин. Річ у тім, що глобалізація  економіки сприяє поглибленню  вже існуючої нерівності в  сферах продуктивності праці,  доходів, матеріального благополуччя  та заважає досягненню рівності  можливостей в соціально-трудових  відносинах.

 Глобалізація економіки,  яка супроводжується створенням  транснаціональних компаній (ТНК), сприяє  тому, що робочі місця експортуються  з промислово розвинених країн,  унаслідок чого в цих країнах  виникає проблема безробіття. Змінюється  також структура робочої сили  в бік збільшення частки службовців  щодо частки робітників. Річ у  тім, що ТНК нерідко прагнуть  створювати виробництва в країнах  з дешевою робочою силою і  високим рівнем безробіття, водночас  концентруючи в промислово розвинених  країнах такі функції, як маркетинг,  планування, бухгалтерський облік,  наукові та дослідно-конструкторські  розробки тощо [34, c. 5].

 В умовах функціонування  ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання  трудових відносин, невеликий ефект  може мати страйковий рух, тому  що ТНК не зазнають великого  тиску клієнтів щодо виконання  умов поставок через незначні  обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка  припадає на конкретну країну.

 Керівництво ТНК може  не зважати на вимоги працівників  конкретної країни щодо поліпшення  умов праці, оскільки має змогу  переміщувати виробництва в іншу  країну.

 Виникають також певні  труднощі в укладанні колективних  угод, особливо тоді, коли ті, хто  їх укладає, перебувають далеко від тих, хто приймає рішення [35, c. 48].

 В таких умовах суттєвим  засобом узгодження інтересів  різних сторін є створення  міжнародних профспілок, принаймні  налагодження контактів між профспілковими  об’єднаннями різних країн. І  хоч часто робітники однієї  країни бувають не згодні на  додаткові витрати заради підтримки  робітників іншої країни, вважаючи  їх конкурентами, профспілки знаходять  шляхи спільних дій. Такими  шляхами можуть бути:

 – обмін інформацією,  який допомагає чинити опір  вимогам ТНК, а також посилатись  на приклад інших країн під  час укладання колективних угод. Обмін інформацією здійснюється  міжнародними конфедераціями профспілок, які представляють різні категорії  працівників, секретаріатами об’єднань  профспілок однієї галузі або групи суміжних галузей, а також радами ТНК, у засіданнях яких беруть участь представники заводів компанії з різних країн;

 – допомога іноземним  колегам в укладанні колективних  угод. Профспілкові організації  різних країн знаходять різноманітні  способи підтримки своїх колег  в інших країнах. До них відносять  відмову працювати понаднормово в тих випадках, коли вироблювана продукція призначається для тих сегментів ринку, для яких виробляє продукцію завод, на якому відбувається страйк; фінансову допомогу робітникам інших країн під час трудового конфлікту; вручення адміністрації вимог через профспілки інших країн. Приклади такої підтримки відомі, але, на жаль, вони поодинокі;

 – узгодження дій  під час проведення одночасних  переговорів і страйків. Можливе  також укладання договорів, спільних  для всіх країн ТНК, але вони  зараз не так цікаві для профспілкових лідерів, як наприкінці ХХ століття, що пояснюється порівняно нечастим досягненням успіху і суттєвими розбіжностями між національними профспілками за структурою та вимогами. Крім того, у робітників спостерігається посилення націоналістичних настроїв у міру зростання страху перед іноземною конкуренцією[14, c. 107].

РОЗДІЛ ІІ

АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ ІНТЕГРАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1. Парадигма ринку праці в умовах глобалізації

Домінуючим трендом розвитку світового господарства на початку третього тисячоліття є процес інтеграції національних економік у зростаючі світові ринки – глобалізація, яка характеризується інтенсифікацією руху між країнами капіталу, робочої сили, інформації, товарів, появою впливових міждержавних світових інститутів, перерозподілом економічних і політичних функцій між основними суб’єктами, такими як держава, ТНК, міжнародні організації. Глобалізація є об’єктивною закономірністю цивілізаційного розвитку. Як надзвичайно складний, багатоплановий процес вона здійснює вплив на всі сфери людського життя, але чи не найбільший – на ринок праці [86].

Імперативом часу для нашої  країни є участь в світовому інтеграційному процесі, що передбачає посилення відкритості національної економіки та лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків. Крім того, глобалізація є дієвим інструментом посилення адаптованості ринку праці до вимог епохи інтелектуалізації та сайєнтифікації виробництва, забезпечення високого конкурентного статусу країни [12]. Серед потенційних переваг України від глобалізації для національного ринку праці домінуючими є такі можливості:

• прискорити реструктуризацію та модернізацію національного
• виробництва, що приводитиме до оптимізації структури зайнятості;
• посилити мобільність робочої сили, сформувати ринкові моделі поведінки, посиливши творчий характер праці внаслідок набуття досвіду трудової діяльності за кордоном, що сприятиме підвищенню загального професійно-кваліфікаційного рівня зайнятого населення;
• підвищити стандарти з оплати праці в результаті більшої відкритості економіки;
• розширити експортний потенціал за рахунок відкритого
• розширити експортний потенціал за рахунок відкритого доступу на світові ринки, що забезпечуватиме створення нових робочих місць;
• подолати дискримінаційне ставлення до України у світовій антидемпінговій політиці, що сприятиме забезпеченню продуктивної зайнятості в експортно-орієнтованих галузях економіки;
• посилити конкурентоспроможність освітніх послуг, що забезпечуватиме підвищення освітнього рівня робочої сили;
• залучати іммігрантів на малопривабливі за умовами оплати та найму робочі місця [68, c. 141].

Разом з тим, глобалізація містить у собі й велику кількість  небезпек і ризиків. Одним з найбільш відчутних негативних впливів може стати погіршення якості людського  капіталу внаслідок міграційного відтоку  за кордон кваліфікованої робочої сили (з метою працевлаштування), від'їзду молоді (з метою отримати освіту) й водночас скорочення кількості вітчизняних вищих навчальних закладів (з низьким рівнем конкурентоспроможності освітніх послуг) через посилення конкурентного тиску з боку зарубіжних навчальних закладів, що спричинятиме зниження частки осіб з вищою освітою в загальній чисельності зайнятого населення. Крім того, глобалізація може привести до звуження спеціалізації української економіки, збільшення імпорту застарілих технологій, що посилюватиме деформації в професійно-кваліфікаційній структурі зайнятості в напрямі зростання частки некваліфікованої праці. Варто зауважити про наступ розвинених країн на внутрішній ринок України з метою збуту виробленої ними продукції, що призводитиме до звуження масштабів вітчизняного виробництва, дискримінації національних товаровиробників, занепаду неконкурентоспроможних виробництв, збільшення в перспективі чисельності незайнятого населення [64, с. 13].

Вагому роль у визначенні результату від глобалізаційних  трендів відіграє такий агрегований  показник як величина валового внутрішнього продукту на душу населення та рівень безробіття. Проаналізуємо зміни  даних індикаторів на прикладі країн Європейського Союзу – найбільш розвинутого регіонального інтеграційного угрупування. Також розглянемо динаміку зазначених показників у окремих країнах (табл.2.1).

Таблиця 2.1

Динаміка ВВП на душу населення  та рівні безробіття у країнах  ЄС

протягом 2007-2011 рр.

(тис. євро та % економічно-активного населення)

Джерело: [70, с. 65]

Показники таблиці свідчать, що динаміка ВВП за групою країн  ЄС-27

протягом 2007–2011 рр. дозволяє констатувати його істотну варіативність  від

мінімального значення у  Болгарії (4,7 тис. євро у 2007 р., 5,3 тис. євро у 2008 р.,

6,1 тис. євро у 2009р., 6,9 тис. євро у 2004 р., 7,5 тис. євро  у 2010 р. та 8,0 тис.

євро у 2011 р.) до максимального  значення в Люксембурзі (34,0 тис. євро, 43,2

тис. євро, 45,0 тис. євро, 48,4 тис. євро, 50,7 тис. євро та 53,2 тис. євро відповідно), добробут якої базується на тому, що ця країна є європейською офшорною зоною.

Нерівномірність розподілу  ВВП на душу населення за країнами ЄС лежить в основі класифікації держав даного інтеграційного угруповання, здійснюване експертами Євростату, яка виокремлює чотири найбільш презентативні групи країн:найбагатші країни з рівнем ВВП на душу населення більше 26 тис. євро: Бельгія,Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Фінляндія, Швеція та Великобританія; багаті країни з ВВП на душу населення від 20 до 26 тис. євро: Греція,Італія та Іспанія; країни з середнім для даного інтеграційного угруповання рівнем розвитку, в яких значення ВВП на душу населення коливається в межах від 14 до «найбідніші» країни ЄС з ВВП на душу населення від 8 до 14 тис. євро: Естонія, Польща, Латвія, Литва, Болгарія та Румунія [67, с. 57].

Між тим слід зазначити, що серйозні диспропорції соціально-економічного розвитку країн Європейського Союзу  існують не лише на рівні країни, але й на регіональному рівні. Так, у 74 з 268 європейських регіонів ВВП  на душу населення складав у 2008р. менше 75% середньодушового ВВП за країнами ЄС-27. Переважна більшість цих регіонів сконцентровано на півдні та заході ЄС, а також у Східній Німеччині та країнах-нових членах Євросоюзу. Натомість у 36 європейських регіонах зафіксовано рівень ВВП на душу населення на рівні 125й% і вище середнього рівня за групою країн ЄС-27. Такі регіони сконцентровано нині на півдні Німеччини, у південній частині Великобританії, на півночі Італії, а також у Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах та Скандинавії. Цікавим у цьому відношенні є розподіл ВВП на душу населення у ряді столичних регіонів нових країн-членів ЄС: в той час, коли у Празі та Братиславі ВВП на душу населення перевищує середній за державами ЄС рівень, то у Литві, Латвії та Естонії він не досягає навіть 40 %, а в Болгарії та Румунії, які приєдналися до ЄС у 2007 р., дохід на душу населення не перевищує 26 % та 24,4 % відповідно середньоєвропейського показника. При цьому не слід скидати з рахунків внутрішньо-регіональну асиметрію соціально-економічного розвитку цих країн, коли дохід в найбагатших регіонах Чехії, Словаччини та Румунії втричі перевищує дохід найбідніших [68, с. 142].