Модернизация ринку праці в умовах глобалізації світово економіки

Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі  професійно-технічної освіти. Є позитивні  тенденції розвитку закладів професійно-технічної освіти, зорієнтованих насамперед на підготовку спеціалістів для аграрного сектору економіки. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже, нагальною потребою стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог. Аналіз і прогноз потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації має стати дієвим інструментом реформування системи професійної підготовки [19, с. 19].

При обмежених можливостях  працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і  ще 7% перебували в неоплачуваних відпустках [21, с. 5].

Отримання можливостей праці  за кордоном хронологічно збіглося з  початком економічного спаду і стало  засобом поліпшення не тільки економічного становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з  працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за оцінками Нацбанку, обсяги переказів  заробітної плати робітників, які  працюють за кордоном менше 1 року, за 2009-2011pp. збільшилися у 2,2 рази, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, - вдвічі. Тривала ця тенденція і в 2010 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік [21, с. 6]. При цьому за сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштованих лише трохи більше 40 тис.осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків, зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.

Найчастіше трудовими  мігрантами стають особи з професійно-технічною  та повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію мають  заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості працевлаштування в Україні. Загалом наші співгромадяни займаються переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні [21, с. 5].

Основними центрами тяжіння  українських трудових мігрантів  є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У  цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія  і частково Білорусь), країни Вишеградської  групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи. (рис 3.2)  [20, с. 6].

Джерело: [20, с. 6]

Рис. 3.2. Орієнтована кількість  українських трудових мігрантів  у країни світу станом на 1 січня 2011 року, тис. чол.

Тривалість перебування  наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько  шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від  загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова  міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує її якість  [19, с. 17].

Ситуація, ймовірно, істотно змінилась у зв'язку зі вступом до ЄС західних сусідів України. Поліпшення можливостей зайнятості в країнах Південної Європи (Португалія, Греція) не компенсує втрати таких можливостей у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині. Менше 10% колишніх трудових мігрантів відкриває в Україні власну справу, і лише окремі особи створюють робочі місця для найманих працівників - переважна частина після повернення працює за наймом. Отже, ймовірне зменшення масштабів трудової міграції викличе певне посилення навантаження на вітчизняний ринок праці.

Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:

• невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;
• високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;
• вимивання " через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю [21, с. 6].

Після тривалого періоду  скорочення обсягів зайнятості з  деяким запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2005 р.) розпочалося збільшення обсягів зайнятості (за даними 9 місяців 2011 р. загальна чисельність зайнятих становить 20574,1 тис. осіб, у т. ч. працездатного віку - 18964,4 тис.). Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці), що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася на 0,4%, то серед осіб, яким за 50 років, - на 0,6%, у т. ч. серед тих, чий вік перевищує працездатний, - на 1,8% [14, с. 107].

Як і слід було очікувати, особливо з огляду на несприятливі умови 2011 p., зростання обсягів і  рівнів зайнятості є більш суттєвим у містах - на 1,7%. Але і тут вікові співвідношення - на користь старших  контингентів: чисельність зайнятих осіб старше 50 років збільшилася на 3,9%, у т. ч. старше працездатного віку - на 10,4%. Це є непрямим свідченням того, що зростання попиту на робочу силу забезпечується непрестижними (а можливо, і низько-кваліфікованими) робочими місцями [20, с. 7].

У селах, на жаль, продовжується  скорочення зайнятості, однак виключно серед населення, чий вік перевищує  працездатний. Зайнятість же осіб до 40 років дещо збільшується. Це є значною  мірою результатом аграрної реформи, вивільнення осіб з меншою працездатністю. Зниження зайнятості осіб передпенсійного  віку є цілком закономірним для перших етапів економічного зростання, але  створює серйозні проблеми для служб  зайнятості, оскільки цим людям вкрай  важко набути нову кваліфікацію і  працевлаштуватися.

Продовжується перерозподіл зайнятих між різними формами  власності: порівняно з 9 місяцями 2011 р. чисельність працівників підприємств  та установ державної власності  зменшилася на 627,7 тис. осіб (на 7,2%), тоді як працівників приватних структур - зросла на 22,5%. Більш інтенсивним  був цей перерозподіл у містах [24, с. 39].

З початком економічного зростання  припинився процес перетоку робочої  сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності  самозайнятих значно вищі. Загалом  кількість найманих працівників  за 2007-2011 pp. (9 місяців) зменшилась на 2,2%, а самозайнятих (включаючи працюючих  без оплати членів сімей) - збільшилась  на 21,4%.

За оцінками, масштаби сектору  самостійної зайнятості ринку праці  становлять в Україні від 4 до 4,5 млн. осіб, з них менше ніж 20% - зареєстровані. Понад 70% від загалу задіяні у  сільськогосподарському виробництві, у сільській місцевості ця частка становить майже 93% і навіть у  міських поселеннях вона перевищує 26%. Основною сферою праці самозайнятих у містах є оптова й роздрібна  торгівля -51,8%, переважно це чоловіки 25-44 років. Сільськогосподарська самозайнятість поширена передусім серед осіб, яким за 60  [19, с. 18].

Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина  працює не за фахом. Так, серед самозайнятого  населення, що реалізує власну економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише 2,6%. Разом  з тим 13,0% мають дипломи технічних  фахівців у галузі прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою - професіонали в галузі фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% - викладачі, 5,5% - кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей [8, с. 15].

Світовий досвід свідчить, що самозайнятість є привабливим  для населення видом діяльності переважно під час економічної  кризи. З її подоланням більшість  стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні  повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць зважаючи на те, що середні доходи самозайнятого  населення за 2011 р. майже у 1,5 раза перевищували доходи інших категорій  зайнятих. Проте не варто переоцінювати  значення цього сегменту ринку праці  ані для економіки країни, ані  для забезпечення зайнятості населення [9, с. 68].

На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім зі сприятливими економічними тенденціями, в Україні  зберігається нераціональна структура  зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з розвиненою та перехідною економікою свідчить про  дуже значне скорочення обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення  попиту на робочу силу цієї галузі. У  результаті нині в Україні частка працівників промисловості істотно  нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет  добувних галузей, характерний для  сировинних економік, а в Україні  це частково є результатом розпаду  ВПК СРСР.

Найбільша чисельність працюючих  сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2011 p.), що значно перевищує чисельність  зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим  на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції - 3,6, в Угорщині - 6,3, у Польщі - 19,3, у Чехії - 4,8% [11, с 195].

Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою  залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів виробництва  цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.

Частка працюючих у  невиробничих галузях у загальних  обсягах зайнятості в Україні  в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній розвиток ринкової інфраструктури.

Проте під час оцінки структури  зайнятості в Україні, її зрушень  протягом періоду економічного зростання  та порівняння з європейськими стандартами  слід враховувати збереження загального низького рівня зайнятості та продуктивності праці в Україні.

За останнє десятиріччя  в основному було створено необхідну  інфраструктуру ринку праці. Безпосередньо  політику ринку праці в країні формують Міністерство праці та соціальної політики, його регіональні структури. З метою реалізації такої політики через механізм трипартизму було створено Раду національного партнерства. Проте цей орган багато в чому має декоративний характер і не забезпечує необхідну роль галузевих угод та колективних договорів [20, с. 4].

До складу інфраструктури ринку праці входять органи, які  формують попит на робочу силу. Це передусім  структури галузевих органів  управління та місцеві органи влади. Неузгодженість їхньої діяльності призводить насамперед до галузевих і територіальних диспропорцій ринку праці, до формування регіонального безробіття, нераціональності існуючої структури зайнятості.

Переорієнтація державної  політики на повний ринок праці (регулювання  освітньо-професійної підготовки робочої  сили відповідно до потреб економіки  та ринку праці; регулювання зайнятості населення та трудової міграції; регулювання  сфери безробіття) здійснюється з 1999 р. - через реалізацію Указу Президента України від 03.08.99 р. "Про основні  напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року" [4].

Регулювання пропозиції робочої  сили, забезпечення її належної якості здійснюють центри професійної підготовки та перепідготовки кадрів, заклади  професійно-освітньої підготовки, вищі навчальні заклади, Державний комітет  України у справах національностей  і міграцій, структури, діяльність яких спрямована на зростання економічної  активності осіб з особливими потребами (інвалідів, жінок з малолітніми  дітьми тощо). Надзвичайно важливим компонентом їхньої діяльності має  стати узгодженість масштабів підготовки робочої сили за професіями з перспективними потребами економіки. Варто досконало  вивчити і адаптувати до українських  умов досвід ФРН у цій сфері. Регулювання  мобільності, зокрема територіальної мобільності робочої сили, потребує залучення регіональних владних структур у частині впливу на розвиток ринку житла.

Своєчасним надходженням інформації до споживачів робочої сили та її носіїв займаються центри зайнятості населення. За роки створення мережі центрів (а нині їх в Україні 674) вдалося  значною мірою забезпечити їх необхідною технікою, підготувати кадри. Наслідки цього для безробітних  відчутні. Так, якщо у 1995 р. послугами  служби зайнятості користувався кожен  одинадцятий безробітний, то у 2010р. - кожен другий. Протягом 2011 р. працевлаштовано 44,3% незайнятих громадян, які скористалися послугами служби, у т. ч. 30,9% - на умовах постійної зайнятості. Діяльність центрів, як і соціальний захист безробітних, фінансується переважно з коштів Фонду сприяння зайнятості населення, керівництво яким здійснюється на тристоронніх засадах. Дуже важливо забезпечити повну прозорість витрат коштів Фонду та максимально ефективне їх використання, адже його річний бюджет становить 1,5 млрд. грн. Зокрема, необхідно звільнити Фонд від виконання невластивих йому функцій: виплати допомоги незастрахованим особам і фінансування створення нових робочих місць [19, 20].