Часто конфлікти  в центрі досить непомітно відбуваються (або про них не дуже знають, або  не бажають "виносити сміття з хати"), а на регіональному рівні нерідко  засуджують конфлікти у верхах.

  За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій, приховування справжніх доходів прем'єр-міністром Італії Е. Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем'єр-міністра Польщі Ю, Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.). Але можуть вибухнути конфлікти, пов'язані з життям цілих поколінь (військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом тощо).

  За ознакою  об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

  — дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними  суперечностями між інтересами і  метою;

  — випадковий, умовний — існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

  — змішаний, причини якого лише побічно пов'язані  з об'єктами;

  — неправильно  уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають  у стані протиборства;

  — помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

  У практиці нерідко застосовується умисне змішання реальних, об'єктивно зумовлених конфліктів зі змішаними чи неправильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів.

  Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретних політичних процесах (стимулювати відносини змагальності і співробітництва; протидії і згоди; примирення і непримиренності).

  Змістом політичних конфліктів є політична  боротьба. Боротьба — це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.

  Оскільки  політичні конфлікти зачіпають  саму основу політичної системи суспільства  — державні інститути, накопичені в  їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої — перерости у вищий щабель конфліктів — політичні кризи (гр. krisis — вирішальний етап, перелом, важкий перехідний стан із не передбачуваними наслідками). Це поняття більш відповідає системному характеру об'єкта, який піддається кризі — уряд, парламент, а через них і система в цілому.

  Тобто, політична  криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається  у поглибленні і загостренні  конфліктів, які мають місце, у  різкому посиленні політичного  напруження і нестабільності"

  Основою політичної кризи є зміни у  співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза  може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але  і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.

  Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська  і конституційна кризи.

  Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартій-ній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.

  Слід  пам'ятати: уряд постійно перебуває  у конфліктній зоні. Прем'єр-міністр  може вступати у конфлікти із окремими міністрами (часто вони "переглядають" свої позиції); уряд в цілому може конфліктувати із лобістськими групами, відстоюючи пріоритет загальнополітичного курсу. Якщо таке пов'язане із фактичною втратою кабінетом міністрів опори в суспільстві, в апараті і у парламенті, що означає втрату одночасно і соціальної, то ставить під сумнів його легітимність.

  Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто  це має місце і в Україні.

  Внутрішньо  парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі). Парламент виступає безпосередньою інституційною ареною, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації, і особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу.

  Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення  державності і виникнення суперечностей  у соціальному і політичному  ладі країни. Ця криза не виникає  несподівано або випадково. їй передують  конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів — це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою соціально-економічною і політичною реальністю, конфлікт може перерости у конституційну кризу.

  Прикладом може бути розвиток конституційної кризи  на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".

  Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, війна  тощо. Не випадково прусський генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є "продовженням політики іншими, насильницькими засобами".

  Найбільш  типовими для перехідних суспільств є такі кризи:

  — криза  ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;

  — криза  розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

  — криза  легітимності породжується розчаруванням  частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

  — криза  участі зумовлена тим, що процеси  лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні  процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

  — криза  проникнення, яка проявляється в  декількох аспектах:

  • у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

  • у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

  • у розбіжності  процесів перетворень у різних регіонах країни.

  Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.

Конфлікт  – єдиний реальний спосіб виявлення  об’єктивних суперечностей, що виникають  у процесі реформування. Складна  політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів і форми їхнього прояву, дієвість засобів регулювання, а й упливає на сприйняття їх населенням та елітами. Проте в нашій країні не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення політичних конфліктів. З цієї причини, а також через відсутність досвіду цивілізованого й легітимного управління конфліктами переговори, досягнуті компроміси мають короткотривалий характер і не приносять бажаних результатів. А для розв’язання проблеми дедалі частіше використовують методи апеляції до громади, зокрема, заклики до масових акцій.

Причиною  конфліктів у суспільстві вважається протистояння різних потреб, інтересів, цінностей конкретних суб’єктів  політики, складових соціальної структури.

Найгостріші конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними групами у сфері політики [7, с. 376].  Політичний, як один з різновидів конфліктів, є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних (ключових) позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві [4]. Одна з особливостей політичного конфлікту полягає в тому, що він безпосередньо або опосередковано зачіпає інтереси великих соціальних груп, прошарків, класів, суспільства в цілому. Тому суб’єкти політичного конфлікту (політичні організації, інститути й окремі лідери) завжди виступають від імені певної соціальної спільноти. Для захисту своїх інтересів і цінностей окремі громадяни об’єднуються у співтовариства, створюють організації й інститути і таким чином стають суб’єктами політичного конфлікту. Це вказує на те, що політичний конфлікт завжди організований та інституційований.

У типології  політичних конфліктів виділяють горизонтальний і вертикальний види. У горизонтальних політичних конфліктах боротьба за владу  ведеться в рамках існуючого режиму. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупованнями в правлячій еліті, державою й окремими суб’єктами політики (особою, групою, інститутом). Цілями та причинами виникнення горизонтальних конфліктів є вдосконалення політичної системи влади (зміна лідера або правлячої еліти, часткове коригування політичного курсу, розширення або звуження владних повноважень суб’єктів політики).

У демократичній  політичній системі [10] горизонтальні  політичні конфлікти інституційовані  та до певної міри запрограмовані. Більшість  із них має відкритий, публічний характер: парламентські дебати, припинення повноважень парламенту та призначення дострокових виборів, вотум недовіри урядові, звернення до Конституційного Суду.

У тоталітарних режимах, де влада не визнає конфліктів і прагне їх не допустити, якщо вони й трапляються, то набувають форми змови або палацового перевороту.

Вертикальні конфлікти відбуваються по лінії  «влада–суспільство». Різні соціальні  прошарки, класи й етнічні групи  виявляють свої характерні позиції, грають певні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури, нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада–суспільство». Вони поділяються на статусно-ролеві та режимні політичні конфлікти.