Політичні конфлікти, шляхи вирішення та профілактики

Політичний  конфлікт може виконувати як негативні, так і позитивні функції. Одна з його негативних функцій полягає  в тому, що він у процесі свого розгортання і загострення боротьби за владу спроможний різко послабити політичну систему, в якій зіткнулися між собою конкуруючі політичні сили, тобто може відбутися дестабілізація становища, основними ознаками якої є масові політичні страйки і політичні конфлікти. Позитивна функція виявляється у тому, що визрілий у надрах політичної системи конфлікт сигналізує суспільству, владним структурам про суперечності і конфліктну розбіжність позицій певних індивідів та їх груп, стимулює дії щодо подолання розбіжностей. Найбільш важливою конструктивною функцією політичного конфлікту є його здатність каталізувати назрілі соціально-політичні зміни, а також те, що він є механізмом усунення диспропорцій, що виникли, створює нові    альтернативи    для    розвитку,    нові комбінації елементів і структур суспільства [14, с. 94].

Соціологи, політологи, що займаються теорією  конфлікту, не дійшли загальної думки  з приводу корисності чи шкідливості  конфліктів для суспільства. Так, багато хто з вчених вважає, що суспільство і окремі його складові частини розвиваються внаслідок еволюційних змін, а соціальний конфлікт може мати тільки негативний, руйнівний характер. Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо, М. Бердяєв, Д. Дьюї, П. Сорокін, розглядають конфлікти як аномалії політичного процесу, а політику як підтримання «соціальної солідарності» (Дюркгейм). Ці дослідники наголошують на стійкості й стабільності суспільства, вважаючи конфлікт певним відхиленням, «хворобою» людських стосунків, що кризову форму боротьби протилежностей слід віднести до відхилень від нормального еволюційного розвитку [8, с. 112]. Т. Парсонс характеризує конфлікт як деструктивний [7, с. 41-42]. Таку оцінку конфліктності збережено у сучасних теоріях конфлікту і полеміці науковців про суспільну функцію конфліктів [4, с. 9-39]. Натомість А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер, Г. Зіммель, а пізніше К. Боулдінг, Л. Козер, В. Парето, Р. Дарендорф розглядали конфлікт як необхідний чинник у поясненні соціально-політичних процесів і змін; нормальний аспект колективного життя [16, с. 155]. Ці дослідники вважали, що конфлікт є головним джерелом політики, що полягає у докорінних змінах політичного простору, що однією з головних функцій політичних та соціальних конфліктів є стимулювання динаміки суспільних процесів.

Як вже зазначалося, політичні конфлікти дають змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати про свої інтереси та потреби і стимулюють позитивні зміни у суспільстві. При цьому багато що залежить від системи. У закритих (регідних) суспільствах конфлікти спричиняють поділ суспільства на два ворожих табори, чи класи, а це призводить до революційного насильства. У відкритих суспільствах конфліктам дається вихід. Саме виникнення конфліктної ситуації значною мірою залежить від способів зіставлення   протилежних   інтересів,   подолання суперечностей, що виникають при цьому. Таких способів може бути два. Перший з них ґрунтується на конфронтації, за якої несумісність інтересів соціальних груп така значна і абсолютна, що розв’язання суперечностей можливе тільки у спосіб силового нав’язування волі однієї групи іншій. Другий спосіб передбачає послаблення існуючих суперечностей між групами завдяки досягненню взаємного компромісу та згоди [13, с. 172].

У демократичних  суспільствах інтереси різних соціальних груп інституційно репрезентують різні політичні партії, і конкретний конфлікт розв’язується у спосіб переговорного процесу, реформування суспільства, зміни панівної еліти на виборах, під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами. У результаті відбувається не руйнація, а розвиток суспільства [12, с. 6].

Більшість сучасних фахівців вважають, що політичні  конфлікти відіграють позитивну  роль у суспільному житті, бо вони сигналізують владі про існуючі  суперечності, розбіжності позицій  громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають у суспільстві не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елементарне ігнорування цих колізій [8, с. 113].  

Врегулювання  та профілактика політичних конфліктів

У сучасній конфліктології та політологічній науці  загалом значну увагу приділено  пошуку форм та засобів контролю за конфліктами, їх врегулюванню і розв’язанню. Врегулювання конфліктів являє собою певний спосіб впливу на конфліктуючі сторони, що справляється з метою утримати конфлікт у цивілізованих рамках, але на основі сформованих відносин, в межах існуючої політики. Пошук технологій регулювання конфліктних взаємовідносин завжди спирається на вирішення низки універсальних завдань, спрямованих залежно від основної настанови на врегулювання чи розв’язання суперечливих ситуацій: перешкодити розвитку конфлікту або його ескалації, а отже, переходу в таку фазу, яка значно збільшує соціальну ціну його врегулювання; вивести всі латентні, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити не контрольованість процесів протиборства, запобігти випадковим, «обвальним» потрясінням, на які неможливо буде правильно й оперативно реагувати; мінімізувати ступінь соціального напруження, викликаного перебігом політичного конфлікту у суміжних з політичною сферах суспільного життя [8, с. 119].

Надзвичайно важливим є інституціоналізація  перебігу будь-якого конфлікту. Інституціоналізовані конфлікти відбуваються в рамках соціальних інститутів, які дозволяють зробити їх підконтрольними чинним у суспільстві правилам політичної гри за відповідними правовими процедурами.

Врегулювання  конфлікту передбачає зниження гостроти протиборства сторін, однак досягнутий між сторонами компроміс не може усунути причин конфлікту. Тому розв’язання конфлікту можливе переважно у спосіб вичерпання самого предмету спору, а не створення обставин, за яких конфлікт зовнішньо можна вважати врегульованим, проте, які зберігають загрозу рецидиву [8, с. 119].

Розв’язання конфлікту - поняття більш широке, що припускає його закінчення. На думку  американського дослідника К. Мітчела, політичний конфлікт вважається повністю розв’язаним якщо: проблема зникає з політичного порядку денного; рішення схвалюються та сприймаються всіма конфліктуючими сторонами як на рівні еліт, так і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми, тобто не залежать і не потребують підтримки з боку третьої сторони; домовленості й угоди розглядаються всіма сторонами як чесні й справедливі; рішення мають консенсусний характер; учасники прийма-ють домовленості й угоди добровільно, без тиску ззовні [6, с. 109].

Реальне розв’язання  конфліктів вимагає виявлення тих  потреб, що їх утиснено.

Оскільки  різні верстви населення, політичні сили мають різні й навіть протилежні інтереси, зіткнення яких відбуватиметься завжди, то усунути появу конфліктів неможливо. Невпинний розвиток і прогрес суспільства постійно супроводжується суперечливими і конфліктогенними явищами.

Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і причин напруги та конфліктів, їх вчасне врегулювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом’якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфліктного процесу у правове русло.

Вивчаючи  конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах суспільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — державних, суспільно-політичних, професійних організацій виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебезпечні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження  звертають увагу на недостатньо  розроблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з  позицій конфліктології аналізувати  таке маловивчене явище суспільного  життя як перехідний період, що є  трансформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особливості: всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення; якщо за умов стабільності соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (боротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в державному і приватному секторах економіки, .а також політичні підмурки етнічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах.

Необхідність  пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмотивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і природного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління  конфліктом — врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною  є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі надати об'єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає суть управління конфліктом.

Для подальшої  локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти  вибрати способи і стиль поведінки  в конфліктній ситуації. Тут є  кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.