Політичні конфлікти, шляхи вирішення та профілактики

  Причиною  політичних конфліктів є зіткнення  ціннісних орієнтацій: ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін. Є підстави стверджувати, що розбіжності в цінностях  — одна із основних причин і передумов  політичного конфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфлікт, ба навіть і криза.

  Більшість авторів західної політичної науки  виходять з того, що в кінцевому  рахунку конфлікти визначаються свідомістю людей. Причинами, які викликають політичні конфлікти, називають незбігання індивідуальних і суспільних цінностей, розлад між сподіваннями та практичними намірами і вчинками осіб, нерозуміння своїх дій стосовно один до одного, логічні помилки і семантичні труднощі в процесі комунікації, недостатність і неякісність інформації. В цьому плані соціально-політичні зіткнення трактуються як зіткнення "конфліктуючих свідомостей", а їх головні причини — недосконалість людської психіки, невідповідність між реальністю і уявленням про неї.

  Джерело політичного конфлікту — в почуттях і емоціях, які псують взамовідносини сторін, це у природі цих взаємовідносин (Л. Козер).

  Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на міжнародній арені: територіальні  претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим міжнародним договорам), національна пригніченість, нерівне положення державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою, та інші.

  Не претендуючи  на кінцевість думки, можна стверджувати: універсальне джерело політичного  конфлікту полягає у несумісності претензій сторін при обмежених можливостях їх задоволення. Політичний конфлікт вічний, позаяк неможливе створення такої суспільної системи, при якій потреби всіх були б цілком задоволені. Але домагатись цього потрібно.

  Автори  загальної теорії конфлікту вважали, що політична організація суспільства може уникнути конфліктів. Вони визнавали можливість суперечностей між метою окремої особи і метою організації в цілому, між лінійним і штабним персоналом, між повноваженнями і можливостями окремих осіб чи груп. На їх думку, людські взаємовідносини в організації можуть попереджувати виникнення конфлікту.

  Сучасна точка зору полягає в тому, що навіть в організаціях з ефективним управлінням деякі конфлікти  не лише можливі, але можуть бути і  корисними, бо конфлікт допомагає виявити різноманітність точок зору, надає додаткову інформацію, допомагає виявити більшу кількість альтернатив чи проблем. Це робить процес прийняття рішень більш ефективним, оскільки дає людям можливість висловити свої думки і тим самим задовольнити свої особисті потреби в повазі до влади. Політичні конфлікти в суспільстві можуть бути факторами його стійкої рівноваги і міцності. На думку американських політологів, суспільство постійно "зшивається воєдино" своїми політичними конфліктами. Проте можливий й інший, негативний бік конфлікту. Політичний конфлікт може загрожувати інтеграції суспільства, негативно впливати на необхідні зміни співвідношення гілок влади, центральної влади і органів місцевого самоврядування (самоуправління), викликати розкол у малостійких групах.

  Таким чином, конфлікт може бути функціональним (лат. functio — діяльність, призначення) і  вести до підвищення ефективності організації  та дисфункціональним (лат. dusf unctio —  порушення, розладнання функцій), що призводить до зниження особистого чи групового співробітництва.

  Дослідження в галузі функціональних можливостей  конфліктів вперше були проведені Л. Козером і Р. Дарендорфом. Вони узагальнили  позитивні і негативні функції  конфліктів в тих чи інших ситуаціях.

  Серед них  видатні конфліктологи виокремлюють такі:

  — сигнальна (нім. "Signal" — подавати сигнал, повідомляти) функція характеризує конфлікт як показник відповідного стану  суспільства. Де є конфлікт, там у  суспільних зв'язках і відносинах щось розладналося, щось потребує серйозних перетворень. Не можна стверджувати, що пізнавальний бік сигнальної функції конфлікту великий. Як правило, сам конфлікт зовсім не відбиває всієї глибини причин, які його породили;

  — близька  до сигнальної, але не тотожна їй, інформаційна функція політичного конфлікту. Конфлікт завжди викликаний конфліктними причинами, об'єктивно пов'язаний з ними;

  — диференційна (лат. differentia — поділ, розчленування, розшарування цілого на частини) функція  політичного конфлікту визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціальних структур. Спочатку диференційний рух спрямований на розтягування єдиного центру, утворення двох протилежних полюсів, притягуючи до себе окремі елементи попередньої єдності, відбувається процес переорієнтації і перегрупування в ньому соціальних сил;

  — динамічна (гр. dynamikos — силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція політичного конфлікту  була свого часу відмічена марксизмом у відомій характеристиці класової боротьби і соціалістичної революції. Саме марксизм боротьбу класів вважав силою історичного прогресу, а соціалістичну революцію — "локомотивом історії". У цих визначеннях підмічена загальна здатність будь-якого конфлікту більш швидкими темпами рухати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни;

  — інтегруюча (лат. integratio — об'єднання в ціле яких-не-будь частин) і дезінтегруюча (лат. desintegratio — розпад цілого на свої складові частини) функції зв'язані  з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об'єднання окремих індивідів, груп, партій, об'єднань на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію із свого середовища тих, хто займає особливу позицію;

  — демаскуюча (фр. demasqner — зірвати маску, виявити) і маскуюча (фр. masqner — приховувати справжні наміри або дії) функції мають місце, коли, з одного боку, політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства. Люди починають про ці проблеми не тільки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативному впливові;

  — із особливою  силою наголошували Л. Козер і  Р. Дарендорф на прогресивну (лат. progressus — розвиток нового, передового; зміна  на краще, перехід на вищий ступінь  розвитку) і регресивну (лат. regress us — рух назад, зміна на гірше) функції політичних конфліктів. Вони наголошували, що соціально-політичні конфлікти проявляються у гострій формі і, випливаючи із антагоністичних суперечностей, в цілому сприяють подоланню останніх, а тим самим і усуненню перешкод, які стримують і гальмують суспільний розвиток.

  Однак політичні  конфлікти, вирішуючи суперечності, можуть сприяти не тільки прогресивним, але і регресивним перетворенням.

  Як свідчить історія, війни, революції, страйки  і їм подібні суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час, коли з'являться можливості у спокійній, вільній від емоцій атмосфері задуматись про ступінь прогресу чи регресу даного політичного конфлікту, враховуючи об'єктивність оцінки.

  Функціональне значення політичних конфліктів не вичерпується лише названими функціями, але й  перерахованого достатньо для підтвердження  тої величезної ролі, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. їх зв'язок із суспільним життям багатогранний, поліваріантний і залежить не тільки від особливостей того суспільства, в якому мають місце, але і від особливостей самих політичних конфліктів, від того, який їх масштаб, напруга та інші параметри.

 3.2.3. Типологія політичних  конфліктів та  криз

  Насичене  життя суспільства, мінливість навколишнього  середовища зумовлюють виникнення різноманітних  конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є їх класифікація, оскільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв'язання.

  Залежно від суб'єктів конфліктного взаємовпливу їх поділяють на основні типи: внутрішньоособистісні,міжособистіс-ні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні.

  Політичні відносини в будь-якому суспільстві  мають суперечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, — це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.

  Політичний  конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

  Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів  і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить  зміст влади і політичного панування.

  Найбільш  істотна відмінність політичного  конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в  ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з  головного базового приводу —  влади, її поділу чи оволодіння нею.

  Об'єктом  політичного конфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння  нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади.

  Більшість сучасних політологів вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елементарне ігнорування їх.

  Політичний  конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

  Суб'єктивний аспект політичного конфлікту виявляється  у такий спосіб:

  — як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;

  — як оформлені  та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований конфлікт;

  — чи має  конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемою політичних конфліктів є їх типологізація. Загально прийнято їх класифікувати таким чином.

  З точки  зору зон і галузей їх поділяють  на зовнішньо- і внутрішньополітичні  конфлікти.

  Зовнішньополітичні  конфлікти виявляють себе так:

  — "балансування на грані війни" (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

  — "виправдання  ворожнечі", що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв 'язання війни проти Польші);

  — закриті (приховані);

  — довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти  на Балканах, Кавказі тощо).

  Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:

  — між  елітою і масами (незбігання інтересів);

  — між  об'єднаними політичними елітами (правлячою  і опозиційною);

  — протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають  взаємодію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

  Згідно  з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

  Обмежені  конфлікти передбачають часткові зміни  у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами).

  Політичні конфлікти відрізняються один від  одного ще за одним критерієм —  на якому політичному полі вони виникають  і розгортаються:

  — на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

  — в центрі політичної системи чи на периферії.