Трудове виховання школярів

       Рішенням координаційної ради оплачується організація відпочинку, преміюються кращі учні-виробничники, переможці олімпіад і конкурсів, закуповуються новорічні подарунки для всіх працівників та учнів школи.

       Метою створення виробничої бригади школи, яка сьогодні налічує 75 учнів, є не лише виробництво продукції, а передусім створення умов для морально-трудового розвитку особистості старшокласника й виконання соціально-го_замовлення виховання трудівника господаря.

       Своє  завдання учителі вбачають у підготовці сучасного спеціаліста сільського господарства, здатного не просто ефективно працювати в ринкових умовах, а й виявляти знання своєї справи, економічну самостійність, організованість, підприємливість. Тим самим за останні роки вирішена кадрова проблема місцевого КСП «Світанок».

       Школа забезпечує харчуванням усіх учнів 1 — 11-х класів, що є суттєвим для організації повноцінного навчально-виховного процесу.

         Важливим фактором виховання  мотивації учнів у шкільній  виробничій бригаді, де основними  одиницями є ланки-класи, є матеріальне заохочення. Ось тільки штрих із життя і діяльності виробничої бригади в 1999 р.

       На  шкільній площі 15 га було засаджено  картоплею 1 га, зібрано 4,5 тонни з  економічним ефектом 3 тисячі гривень. Площу обробляла ланка 10-го класу. На трьох гектарах площі доглядали посіви цукрового буряку учні 9-го та 8-го класів, зібрано 85 тонн, що дало позабюджетних надходжень на суму 7,5 тисяч гривень, урожайність 280 ц, що вище, ніж по району, на 100 ц.

       Переможцем  виробничої бригади визнано ланку 7-го класу (класний керівник Т.М. Теплік), яка обробляла кабачки на 3 га площі. Отримали урожай 15 т 650 кг. Економічний ефект 3130 гривень. Кабачки здали на Літинсь-кий плодоконсервний завод, який забезпечує школярів продуктами харчування.

         Для учнів цього-класу за шкільні кошти було організовано екскурсійну поїздку до Києва.

       Ефективність  такої роботи підтверджують і  такі факти: у 1999 р. школу закінчили 35 учнів (серед них шість медалістів). Дев'ять випускників вступили до вищих навчальних закладів (здебільшого сільськогосподарського профілю), троє навчаються в сільськогосподарських технікумах. Загалом продовжують навчання 18 випускників, сім залишилися працювати механізаторами у господарстві.

       Педагогічний  колектив школи переконаний, що така організація трудового навчання, особливо сільської молоді — важливий фактор стабілізації суспільства, один з головних напрямів гуманізації та демократизації шкільного життя. 
 
 
 
 
 
 
 
 

• Розвиток теорії трудового виховання

       (Чумак О.,”Рідна школа”-2010-№9,с.15-18)

       За  всієї багатоманітності національних культур одним із найважливіших  спільних для них чинників є цінність праці як засобу існування людини в світі та засобу виховання підростаючих поколінь. Споконвічно перші заповіді та настанови дітям стосувалися саме підготовки до майбутньої трудової діяльності. Вже на етапі патріархальної родової общини з´являється потреба у вихованні як спеціальній діяльності, спрямованій на підготовку до здобування засобів для виживання. 
   Трудове виховання притаманне всім історичним формаціям, воно є найдавнішою формою виховання. Вже античні мислителі наголошували на необхідності виховання людини самостійної, здатної до життєвого самовизначення. Водночас класовий характер освіти і виховання не передбачав використання фізичної праці у школах. Діти рабів у школах не виховувалися; виховання відбувалося у праці нарівні з дорослими. 
   До проблеми виховання дітей у процесі праці зверталися автори перших утопічних систем оновлення суспільства шляхом виховання. Зокрема, Т. Мор рекомендував маленьких дітей знайомити з працею людей і спонукати їх до посильної участі в трудових процесах. 
   На думку Ж.-Ж. Руссо, дитину, яка фізично зміцніла і навчилася самостійно орієнтуватися в навколишньому середовищі, слід залучати до фізичної праці. Оволодіння трудовими навичками — необхідна умова забезпечення молодій людині власного кусня хліба, а відтак — незалежності і свободи. 
   Послідовник Руссо Й.-Г. Песталоцці не лише теоретично, а й практично доклав багато зусиль до того, щоб, поєднавши навчання з фізичною працею, виховувати дітей для чесного життя. Він вперше в історії педагогіки пов´язав мотивацію праці з природою дитини, обґрунтував роль праці як частини педагогічної системи. Песталоцці наголошував, що завдяки поєднанню навчання і фізичної праці діти виходять у життя морально загартованими, здатними до самостійного визначення. 
   Значна кількість теорій трудового виховання виникає із розвитком буржуазії. Засновник філантропізму німецький педагог Й. Базедов вважав за необхідне вводити у школах заняття праці, диференціюючи їх відповідно до соціального становища сімей учнів. 
   Особливу увагу питанням трудового виховання приділяв Георг Кершенштейнер (1854—1932), автор проекту німецької трудової школи, який пов´язував виховання громадянина з оволодінням професією. Він запропонував створювати, крім народних, додаткові школи, які мали забезпечувати професійно-технічне навчання і формувати навички виконання громадянських обов´язків. 
   Ідея праці як засобу всебічного розвитку людини розроблена в педагогічній теорії К. Ушинського. їй присвячена спеціальна робота — “Праця у її психологічному та виховному значенні”, в якій обґрунтована необхідність “вільної праці” для розвитку почуття людської гідності. Людина, відірвана від праці, на думку Ушинського, втрачає кращі якості особистості, а батьки, оберігаючи своїх дітей від праці, розбещують і роблять їх нещасними. 
   Дитяча праця, на думку С Русової, є основою виховання. Зокрема, ручна праця повинна забезпечити творчу активність дітей, задоволення від результату. А старші дошкільники здатні до усвідомлення соціальної значущості праці. Це сприяє вихованню відповідальності, почуття обов´язку. 
   На важливості трудового виховання як засобу всебічного розвитку дитини наголошувалося на з´їздах з дошкільного виховання. У 1919 р. на першому з´їзді було визначено види дитячої праці і вимоги до її організації. Другий з´їзд (1921) звернув увагу на зв´язок праці і гри. На основі його рішень у центральному дитячому садку Першої дослідної станції з дошкільного виховання, яка була експериментальним майданчиком для досліджень проблем дошкільної освіти, було введено самообслуговуючу, ручну та суспільну працю, необхідну для всіх (в саду, на городі тощо). 
   У 20—30-ті роки теоретики і практики дискутували питання про те, що є головним у вихованні дитини: праця чи гра. У процесі дискусій дійшли висновку, що ці види діяльності дитини не повинні протиставлятися один одному: граючи, дитина трудиться, а працюючи, грається. Відтак у 50—60-ті pp. питання трудового виховання були відображені і в програмних документах дошкільних закладів, і в наукових дослідженнях (О. Усова, Л. Порембська, Я. Неверович та ін.). 
   Сучасні українські дослідники проблеми трудового виховання (3. Борисова, В. Павленчик, Г. Бєлєнька, М. Машовець) вивчають питання виховного значення праці дітей у дитячому садку і сім´ї. 
   До актуальних проблем трудового виховання в нових соціально-економічних умовах належать: виховання у дітей основ економічної грамотності, здатності сприймати і використовувати економічну інформацію; відбір видів праці, які найбільше  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ОСОБИСТОСТІ:                  ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Гуров Юрій Сергійович

Постановка  проблеми. Сучасний стан суспільства характеризується наростанням глобальних інтеграційних процесів,

що охоплюють  усі основні сторони суспільного  життя і в першу чергу матеріальну, політичну і духовну сфери. Разом  з тим в

умовах  перехідного періоду нашого суспільства, коли відбувається „розладнання”  уявлень про смисл людського життя,

витрачання  моральних принципів, високих ідеалів  або їхня зміна, визначальним фактором існування людства стає

формування  світогляду, як форми суспільної самосвідомості особистості, через яку вона сприймає, осмислює своє місце й

призначення у світі. Увесь глобальний характер кризи сучасності, що представляє  реальну загрозу людському існуванню,

свідчить  про втрату моральних орієнтирів, послаблення визначної ролі моралі у взаємовідносинах між людьми. Проте,

незважаючи  на складність невирішених питань, що потребують першочергового розв’язання, є проблема формування

світогляду  особистості, яка залишається однією з найменш досліджених.

Стратегія формування світогляду полягає в  тому, щоб забезпечити особистості  всі необхідні умови для її духовного

розвитку, інтелектуально-моральної свободи, вибору поведінки, формування громадських, патріотичних почуттів, вільної

світоглядної  позиції, вміння відстоювати свої високоморальні переконання, гуманного та толерантного ставлення до

оточуючих.

Мета статті: розкрити історичний аспект проблеми формування світогляду особистості.

Аналіз  останніх досліджень та виклад основного  матеріалу. На сучасному етапі педагоги, викладачі вищих

навчальних  закладів відчувають нагальну потребу  в нових теоретичних та методичних дослідженнях, що стосуються

формування  світогляду особистості майбутніх  фахівців. Адже в аналізі реального  процесу формування світогляду, як у

фокусі, сходиться велика кількість філософських, педагогічних, етичних категорій („духовні почуття особистості”, „культура

спілкування”, „духовна культура суспільства”, політичні, моральні, естетичні, правові, релігійні (або атеїстичні),

філософські погляди тощо).

Тому, природно, що сьогодні виникає нагальна потреба  домогтися оновлення змісту навчання, які у контексті вимог

сучасного суспільного буття забезпечують включення підростаючого покоління  у соціокультурну діяльність, актуалізують

культурні відносини між людьми. Здійснюючи науковий пошук, ми враховували наукові  дослідження (Балашова В.І,

Бухбіндер В.А., Вишенський В.І., Дем’яненко М.Я., Заслуженюк В.С., Іванчишова О.І, Кабатченко М.В., Конанихін П.В.,

Конанихін Ю.П, Кондратюк П., Куховлев В.П., Коростелев В.С., Метліна С.І., Мітіна В.С., Соколова Е.С., Філонов Г.М.,

Шевчук  Т.О, Яркіна Т.Ф. тощо), що надало уявлення про сучасний рівень розробленості проблеми в цілому. Теоретико-

методологічною  основою дослідження постають загальнотеоретичні дослідження з питань змісту, форм та методів

формування  світогляду молоді в навчально-виховному  процесі (Бабанський Ю.К., Дем’янчук С.Я, Дем’янюк Т.Д., Киричук

О.В., Сухомлинський  В.О., Сухомлинська О.В., та інші). Здійснюючи дослідження, ми спирались на основні  положення

Закону  України „Про освіту”, Державної  національної програми „Освіта” („Україна ХХІ століття”); концепції сучасного

українського  виховання, концепції виховання  підростаючих поколінь суверенної України, концепції формування світогляду

громадянина України.

Категоріальний  статус поняття „світогляд” змінювався впродовж всієї історії наукової думки. Підкреслимо, що дане

поняття у філософії розглядається як сукупність найбільш загальних поглядів на світ та місце людини в ньому.

Поняття „світогляд” у педагогічній думці  трактується як форма суспільної самосвідомості людини, через яку  вона

сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце й

призначення в ньому [3, с. 299]. Підкреслимо, що соціальне  середовище і особистість пов'язані  між собою взаємними

відносинами, в яких розвивається духовна культура суспільства. Тому для даного дослідження потрібно розглянути роль і

місце духовної культури суспільства різних країн в формуванні світогляду особистості  протягом століть.

Так, формування світогляду у давньому Китаї було переважно етичним внаслідок  тісного зв'язку освіти й виховання з

життям. Етичні повчання, засновані на переконаннях конфуціанства, буддизму й таоїзму, зводилися до формування „п'яти

взаємостосунків”  – кожен учень заучує правила  взаємостосунків між володарем  і підданим, батьком і дитиною, чоловіком і

дружиною, між братами, між друзями. Обов'язковою  умовою у процесі освіти в древньому  Китаї було виховання п'яти

чеснот  – милосердя, справедливість, порядок, обережність, вірність.

Варто вказати на характерну рису у формуванні світогляду жителів древнього Китаю – внаслідок підпорядкування

системи освіти деспотичної влади авторитету кожному індивідуумові приділялося  особливе місце в суспільстві. Формування

світогляду  в освіті зводилося до процесу  підготовки й пристосування людини до вже визначеного місця.

Відзначимо, що влада обгороджувала народ  від його духовної культури, внаслідок  чого китайське мистецтво, наука,

релігія носили скоріше декоративний характер, де не було місця для свободи діяльності.

У системі  грецької освіти й виховання лежить принцип розвиваючого світогляду. У даній системі особистість не

придушувалася, що сприяло прогресу в області  її політичного, морального й інтелектуального розвитку. Підкреслимо, що

розвитку  естетичних почуттів грецького громадянина  приділялася важлива роль. У скульптурі, живописі, музиці, поезії й

навіть  у прозі, риториці, історії давні  греки створили різні форми вираження  прекрасного.

Поряд з високими естетичними почуттями  обов'язковим було моральне виховання (мужність, обережність,

розсудливість, благоговіння, шанобливість, розважливість, мудрість, урівноваженість, стриманість, самовладання). Але,

незважаючи  на піднесені ідеали соціального  життя, ідеал мудрого громадянина  включав негативні якості, що допускалося  в

інтересах блага держави (підступництво, хитрість, обман, недолік належної поваги до істин).

В творах античних філософів Сократа, Платона, Аристотеля і Демокрита зустрічаємо  гуманістичні підходи до

виховання особистості, які ґрунтуються на засадах справжніх загальнолюдських цінностей, прагненні досягти людського

щастя і мудрості, що передавалися із покоління  в покоління на основі життєвого  досвіду людей та збереження духовної

культури  кожної нації.

У період середньовіччя міркування над формуванням  світогляду особистості концентрувалися  навколо ідеалу святості

й моральної  чистоти. Працьовитість, цнотливість, благочестя й добродійність постали  у цей період незаперечними

цінностями. Цьому сприяло створення духовно-лицарських орденів (тамплієри, іоанніти, тевтонці, мальтійці, лазарети).

Завдяки лицарським орденам образ феодала трансформувався із дрібного деспота із честолюбством, суперництвом,

амбіціями в захисників слабких людей. „Такий феодально-лицарський ідеалізм, – писав  А. Гусейнов, – що приказує

боротися  й гинути, але не відрікатися від  християнства, умирати за віру, короля й батьківщину, перевершує елементарний

васальний борг і передбачає створення якогось  універсума, про яке мріє лицар-християнин” [14, с. 237].

Однак християнізація лицарського ідеалу, наповненого релігійно-піднесеним змістом, в основному завершилася в ХІ-

ХІІ рр. У свідомості нових феодалів затверджується особливий кодекс гарних манер й  ідеальних норм. Куртуазність, що

протистоїть неотесаності, жадібності, ненависті, помсти, зраді, має на увазі всі  кращі видимі лицарські якості.

Зважаючи на те, що загальнопоширеним звичаєм всіх шарів лицарства було відсилати дітей з власних будинків, їхнє

навчання  переходило до прислуги дворянства або  при дворі короля, де спосіб життя  городянина протиставлявся способу

життя в сільській місцевості. Діти лицарів виконували різні обов'язки. Так, пажі прислужували дамам і розважали їх співом і

грою  на арфі, у більш старшому віці вони прислужували за столом. Фізичне виховання  дітей старшого віку – різні

тренування, полювання розвивали в них  здатність протистояти позбавленням, виносити голод й утому.

Серед лицарів віталося стримане спілкування, що покликане приховати зарозумілість, жорстокість, мстивість,

суперництво. Однак це сприяло виникненню манірності, підлесливості, прагненню догодити марнославству інших:

„Куртуазність маскує психологію влади, романтизує й  проблематизує повсякденність, захищає  самосвідомість стану” [14, с.

254]. А.  Гусейнов у куртуазній моралі  й філософії бачив формування  своєрідної „маски”, за якої  немає ідеї гуманізму:

„Придворний лицар, за винятком питання особистої честі, не прагне відстоювати принципи”[14, с. 257].

Епоха Відродження ознаменувалася перехідним періодом від Середніх століть до новітніх часів. Розвиток освітньої

системи, поява шкіл нових типів, університетів  обумовили зміни у формуванні світогляду особистості.

Так, гуманісти  ХVП-ХVПІ століття на основі глибокого  вивчення психологічних і вікових  особливостей особистості

почали  усвідомлювати велику самоцінність і неповторність людини, а, отже, і її індивідуальність. Педагоги – філантропісти і

неогуманісти  як представники німецької педагогіки вважали, що новій людині необхідно  було мати механізм наукових знань

і бути всебічно розвиненою особистістю. Західноєвропейські філософи і педагоги А. Сен-Симон, Ш. Фур'є, Р. Оуен

виступали з критикою антигуманного характеру ладу суспільства і мріяли про нове, що було б засноване на засадах розуму і

справедливості, на культурних надбаннях людства [5]. Вони здійснили спробу гуманізації  школи, де виховання означало

турботу про всебічний розвиток всіх сил і здібностей дітей як озброєння їх науковими знаннями про світ, про підготовку до

високоморального  життя і праці на благо всіх людей.

Соціаліст – утопіст, видатний філософ Анрі Клод Сен-Симон (1760 – 1825) у своїй педагогічній спадщині залишив ідеї

прагнення здійснити спробу гуманізації школи, виховання і освіти. Свої соціально-педагогічні  погляди він виклав у творах:

"Про  промислову систему", "Вступ  до наукових праць XIX століття", "Нове християнство", "Нариси  про людину" тощо

Виступивши  з критикою існуючого суспільства, Сен-Симон намагався розробити теорію про створення нового суспільства –

"всесвітньої  асоціації", здійснити перехід  до нього від старого ладу  мирним шляхом. На його думку,  новий суспільно-

політичний  лад забезпечить умови життя для всіх людей, насамперед найбіднішим, задовольнить їх потреби. Моральне

формування  особистості повинно бути, на його думку, особливою політичною функцією нового суспільства, тобто

відстоював  першу тріаду Аристотеля "суспільство  – сім’я – виховання" [5].

Роберт  Оуен (1771–1858) писав, що держава найвищою мірою зацікавлена у вихованні  всіх людей від народження так,

щоб вони стали фізично, розумово, морально і  практично настільки досконалими, наскільки дозволять здібності, схильності

і сили. Свої педагогічні погляди Р. Оуен виклав у творах: "Лекції про раціональну  систему побудови суспільства", "Новий

погляд  на суспільство, або досвід про принцип створення людського характеру", "Книга нового морального світу",

"Автобіографія"  тощо, в яких намагався виявити,  що потрібно людині для щастя.  Р. Оуен високо цінував роль  формування

світогляду  особистості, пов’язуючи його всебічність з участю дітей у навчально-виховній діяльності та фізичній праці [5].

Шарль Фур’є (1772–1837) бачив суть гармонійно розвиненої особистості, передусім, у  гармонії почуттів. Він був

прибічником цілісного виховання, розуміючи  під ним повний і всебічний розвиток особистості, її духовних і фізичних сил.

Увівши  термін соцієтарне виховання, Фур’є  відстоював свої педагогічні погляди  у творах: "Новий господарський  і

соцієтарний світ", „Теорія всесвітньої єдності", "Про виховання при владі  гармонії" та інші [5].

Обґрунтовані  тріади Аристотеля знайшли свій розвиток у подальших працях Ф. Рабле, Т. Кампанелли, М. Монтеня,

Я.А. Коменського, Ж.Ж.Руссо, Й.Г. Песталоцці, Ф.В. Дістервега. Ці ідеї продовжували розвивати, роблячи  спробу

гуманізації школи, виховання і освіти, в педагогічних теоріях і практичній діяльності західноєвропейські філософи-педагоги

К.А. Сен-Симон, Ш. Фур’є, Р. Оуен, які сприйнявши все, що було кращого у матеріалістів  і просвітників, створили нове

вчення, яке ґрунтувалося із концепції виховання  всебічно розвиненої людини та формування світогляду особистості.

Стратегічні завдання розбудови вітчизняної  системи освіти визначені Державною  національною програмою. Серед

них: розробка нових моделей різних рівнів освіти; визначення їх напрямів з урахуванням вітчизняного та зарубіжного

досвіду; досягнення якісно нового рівня мобільності  та підготовки учнівської молоді до майбутньої професійної діяльності.

Вирішувати  намічені завдання потрібно швидко, бо час, відпущений Україні історією на те, щоб посісти гідне місце

розвинутої  країни у світовій спільноті, неухильно  спливає [6; 7].

Вирішуючи основні завдання теоретичного осмислення динаміки формування світогляду особистості, ми

проаналізували  основні ідеї освіти на терені України, починаючи з найдавніших часів. Вивчаючи питання про братські

школи, не можна не згадати Острозької школи  як однієї з перших шкіл підвищеного  типу. В історичних джерелах її ще

називають академією. Відкрив цю школу в 1580 році один з найбагатших і наймогутніших  магнатів Речі Посполитої – князь

Костянтин Острозький. Острозька школа була визначним організаційним центром  наукової діяльності, основним завданням

якої  було формування світогляду особистості  через наукову діяльність – писати наукові трактати, полемічні літературні

твори, які могли б протистояти трактатам єзуїтів. Острозька школа відіграла велику роль у розвитку вітчизняної науки і

культури, допомогла збереженню національних культурних надбань та віри української  нації, сприяла створенню

цілеспрямованої загальної національної освіти [1].

Узагальнюючи  теоретичні аспекти формування світогляду особистості ми вивчали філософсько-педагогічні  погляди

окремих просвітників минулого України. Серед  них почесне місце належить Г.С. Сковороді (1722–1794). Його філософські,

літературно-публіцистичні, педагогічні твори мали великий вплив на розвиток вітчизняної науки про освіту і виховання. Він

виступав  як виразник ідей формування світогляду у патріотично-гуманістичному вихованні.

Г.С. Сковорода  є першим із видатних педагогів минулого в Україні збагнув велике значення народної педагогіки та

сказав  про неї своє авторитетне слово. Він відстоював твердження про здатність  простого народу до самостійної

педагогічної  творчості, доводячи, що правильне виховання  свідомості особистості криється в  природі самого народу, як

вогонь  і світло в кремені.

Аналізуючи  процес формування педагогічних ідей Сковороди, декотрі дослідники, ігноруючи  той факт, що джерело

цих ідей складала, головним чином, народна педагогіка, наголошують, насамперед, на тому, що український просвітитель

захопився гуманізмом античного світу. Інші автори підкреслюють вплив Я.А. Коменського  на Г.С. Сковороду. Деякі ж

історики  педагогіки взагалі заперечують  вплив на нього західноєвропейських  педагогів-класиків ХVП–ХVШ ст., заявляючи,

що Сковорода не був ознайомлений з їхніми працями.

Розв'язуючи корінні соціально-патріотичні проблеми, Г.С. Сковорода ставив, передусім, завдання виховати людину –

громадянина. Ґрунтувалося це завдання на широко проповідуваній теорії природного права людської особистості на гідний її

спосіб  життя. Вчення про „природне право” було для тогочасних прогресивних педагогів  спільним джерелом, з якого

виводилась  ідея природовідповідного (за термінологією  Сковороди – „сродного”, спорідненого) виховання.

З точки  зору Г.С. Сковороди, кожна людина повинна займати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а

за „сродностью”, тобто відповідно до своїх природних  задатків, що виявляються й розвиваються у процесі діяльності. При

цьому в розвиткові природних сил і  можливостей людини особливо великого значення надавалося озброєнню знаннями і

вільній творчій праці.

Після Г.С. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень педагог, просвітитель, письменник О.В.

Духнович. Дбаючи про формування світогляду молоді в патріотичному дусі, він надавав великого значення збиранню,

запису, виданню усної народної творчості. Він розглядав фольклор як важливий засіб вивчення „народного духу”,

поширення ідей народності. Звертаючись із закликом збирати фольклорні матеріали, Духнович пояснював: „Найбільший

скарб народності завжди зберігається в переказах  простого народу..., тому ми маємо намір  видати народні пісні, щоб легше

могли пояснити давні звичаї”. У своїй  найголовнішій праці „ Народна  педагогія на користь училищ й  вчителів сільських”

(1857р.) він  стверджує думку про роль національної  освіти і виховання у формуванні  світогляду особистості: „Рідні  мої!

Освіта  потрібна в житті народу, бо народ  без освіти не може називатись народом... Подбайте про освіту дітей ваших, бо в

них майбутнє народу, майбутнє життя” [13].

В основі ідеї формування світогляду особистості  О.В. Духновича лежить думка про  те, що українці повинні мати

школи з рідною мовою навчання, побудовані у відповідності з потребами  і національними традиціями народу. Головне

завдання  полягає в тому, щоб виховувати дітей у дусі патріотизму і  національної гордості, в дусі любові до свого народу, на

ідеях миру. Це завдання школа зможе виконати лише при умові, коли вихователями дітей  будуть не чужинці, а представники

народу, здатні прищепити дітям любов до своєї народності.

В педагогічній спадщині К.Д. Ушинського, Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, Франка ідеї формування світогляду мають

яскраво виражене забарвлення, співвідносяться  з ідеями створення високоморального суспільства, боротьби за мир та

незалежність, взаєморозуміння між людьми.

В XX столітті боротьба за власне бачення та перебудову світу набула окремих форм насильницьких  дій типу світових

та громадських  війн, революцій, геноциду. Нетерпимість небезпечно деформувала традиційну стійкість моральних норм

суспільства.

Багато  в чому саме через це проблеми, закликані  окремими специфічними протиріччями суспільно-політичного,

соціально-економічного, демографічного, етнічного та культурного  характеру, стали глобальними. Вирішення  їх – процес

складний  та болючий ще і тому, що існує  досить значний розрив у забезпеченні якості та рівня життя представників  різних

народів та країн [4, с. 10-15].

Основну проблему – миру і життя на Землі, викликану загрозою третьої світової війни з застосуванням зброї масового

знищення  – людству вдалося зняти з  порядку денного. Закінчилась „холодна війна”, в кінці 1980-х років у  світі відбулися

серйозні  геополітичні зміни. Однак, разом з  тим загострились інші загрози людству, які мають характер глобального  виклику

людського суспільства самому собі.

Одна  з них – конфронтаційність  масової свідомості великих груп людей, яка породжує „образи ворогів” на рівні

етнічної  та соціальної свідомості. Замість  образу „зовнішнього ворогу” на фоні ідеологічних установок суспільної

свідомості  почали швидко розростатися образи „ворогів внутрішніх” – за ознаками раси, національності, культури, конфесії,

стилю життя та поведінки, суспільного  достатку та соціального походження. Локальні війни і конфлікти перетворюються в

загрозливий фактор всього світового життя, загострюючи становище в різних регіонах планети і призводячи рішення

проблем місцевого значення до жорстоких  конфліктів [4].

Після розпаду Радянського Союзу в  багатьох новоутворених окремих  незалежних державах, в тому числі і в Україні,

склалася  суперечлива картина розвитку суспільної самосвідомості, яка поєднує прагнення  до відродження і нового розвитку

цінностей традиційної, національне оформленої народної духовної культури з паралельним  проявленням тенденції до

уніфікації та стандартизації масової культури з модернізованою системою культурних запитів і потреб. Саме ці тенденції

свідчать  про ріст та становлення якісно нової  свідомості людей, основною метою яких є створення світу більш гуманного,

людяного  для кожної особистості. Досягненню цієї мети покликані служити, перш за все, освітні навчальні заклади.

В рамках руху за виховання в дусі миру в 70-х  роках нашого століття були висунута концепція „виховання в цілях

розвитку”. В зв'язку з цим вчені окремих  країн почали досліджувати окремі питання цієї актуальної проблеми. В 1974 році

Генеральна  конференція ЮНЕСКО прийняла „Рекомендації  про виховання в дусі міжнародного співробітництва і миру, і

виховання в дусі поваги прав і основних свобод”, в 1979 році Організацією Об'єднаних Націй з ініціативи Польщі була

прийнята  Декларація про виховання народів  в дусі миру. В багатьох країнах  світу продовжується розробка цієї концепції,

проводяться міжнародні конференції та конгреси [2, с. 81-82].

В зв'язку з Міжнародним роком миру (1986 р.) 23-тя сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО затвердила план

розвитку  виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру. Основним завданням Міжнародного року

миру  був „рух ідеалів миру”. Формування нової свідомості особистості, орієнтована на мирне взаєморозуміння між людьми

різних  народів та діалог культур, повинне  бути вільним від вантажу мілітаристичних, національних, шовіністичних ідей та

стереотипів. Для цього школи повинні „стати чистилищем і одночасно оранжереями  по вихованню миролюбства в кожній

людині”[11, с. 132].

Клаус Рейнбайн (професор Марбурзького університету, директор Інституту виховних наук) одним із перших у ФРН

почав розвивати новий напрямок у педагогіці – формування світогляду особистості  в дусі миру. Активний борець проти

геології  нацизму і неофашизму багато зробив і продовжує робити для послідовної  гуманізації школи Німеччини. Його книга

„Суспільне  виховання – шляхом вирішення  протиріч” (1980) широко визнана в  колах демократичної громадськості [12, с.

137-143].

Саме в цей період по-новому осмислюється педагогічна спадщина видатного польського педагога XX ст. Януша

Корчака, який закликав не піддавати насильству душу, а уважно придивлятися до законів  природного розвитку кожної

дитини, особливостей, побажань, потреб. Вихователь, на думку Корчака, повинен формувати світогляд дитини, виховуючи її.

На його погляд, тільки педагогіка виховання  зможе змінити світ, зробити людину красивою.

Я. Корчак пристрасно виступає проти фізичного  та духовного насильства над людиною. Внутрішньою потребою було

його  бажання прийти людям на допомогу, перш за все тим, хто знаходиться  в крайній нужді, в безвихідному становищі. В

цьому розумінні світу та людини в життєвій філософії Я. Корчака лежать глибокі  мотиви його творчості, педагогічної

діяльності, заснованої на гуманістичних ідеалах [8].

Погляди Я. Корчака значною мірою пов'язані  з педагогічною виховною концепцією А.С. Макаренка, який багато

зробив  для поширення гуманістичних  ідей в практичній діяльності шкіл. Підхід А.С. Макаренка до процесу формування

світогляду  дітей, зокрема, його військово-патріотичний аспект, має актуальне значення і  займає першочергове місце у

навчально-виховній роботі сучасних вчителів, у розкритті  і допомозі учням усвідомити почуття  гордості та пошани до

Збройних  Сил України, підготовці себе до служби в армії, до захисту своєї рідної держави. Педагог вважав, що формування

світогляду  кожної особистості є формуванням  майбутньої історії не тільки рідної країни, а і усього світу [9].

Проводячи дослідження, ми звернули увагу на теорію навчання з метою зменшення насилля і розвитку високих

моральних якостей, яку висуває американський  вчений М. Ліпман. Він стверджує думку  про те, що коли справа доходить до

навчання, недостатньо просто культивувати безпосередні емоційні реакції особистості. Замість цього слід допомогти молоді

викорінювати  негативні моральні якості, використовуючи її власний досвід; переконання за допомогою аргументів та

риторичних  прийомів; вертання до розуму [10, с. 141-157].

В умовах колишньої тоталітарної системи освіти проводились окремі заходи з питань формування світогляду

особистості. Окремі вчені-педагоги (Бабанський Ю.К., Кабатченко М.В., Кондратюк П., Заслуженюк В.С., Метліна С.І.,

Мітіна  В.С., Соколова Е.С., Сухомлинські О. В., Філонов  Г.М., Яркіна Т.Ф. тощо) розпочали досліджувати деякі питання,

але, незважаючи на розробленість різних аспектів проблеми, потрібна копітка і спільна дослідна робота сучасних вчених-

педагогів та практичних працівників, яка б  привела до бажаних результатів.

Таким чином, спираючись на видатні історичні твори педагогічної думки вітчизняних та зарубіжних вчених, ми

прийшли до висновку, що формування світогляду особистості базувалося на чотирьох аспектах: розвитку в особистості

загально  позитивних рис, гуманістичних почуттів та переконань; любові до власної Батьківщини, до життя взагалі у всіх її

формах  прояву; поваги до кожної особистості, культури і традицій інших народів; вихованні в дусі міжнародного

взаєморозуміння, співробітництва і миру. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


     Вивчення  та аналіз літератури з теми дослідження дозволяє зробити наступні висновки

     Завдання  виховання в школі реалізується в процесі навчання і в спеціальній  виховній роботі з учнями в позаурочний  час у школі та за її межами.

     Процес  виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

     Він має свою специфіку, передусім цілеспрямований  характер. Наявність конкретної цілі робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності  та хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об’єктивних чинників.

     В праці можна спостерігати стійкі прояви людини.

     Вміння  працювати, любов і звичка достану  зайнятості не можуть формуватися миттєво. Кожна епоха накладає свій відбиток на процес її становлення. Не робить виключення і ХХ століття – вік науково-технічної революції, комп’ютерної техніки, роботів, електронних і лазерних виробів, атомної енергії.

     Праця дитини будь-якого віку зв’язана з  розвитком її інтелекту.

     Школяр, у якого розвинений розум ніколи не зможе бути по-справжньому працелюбною  людиною: працелюбною  - це значить завжди працівник, мислитель і шукач одночасно. Розвинуте мислення – важлива умова підготовки дитини до праці (розумової і практичної). Тільки через злиття думки і фізичної праці школярі можуть стати мислителями, пошуковцями, відкривачами.

     Щоб навчити вихованців працювати, радіти самому процесу діяльності і результатами праці, з ним треба багато  спілкуватись, постійно щось пояснювати, нагадувати. Запитувати.

     Необхідно привчити дитину переборювати перешкоди  навіть шляхом втоми. В житті проходиться часто втомлюватися, для того, щоб досягнути якого-небудь ефекту в роботі. Ми повинні привчати дитину економити свої сили, навчити не тільки працювати, а знаходити в собі ресурси, щоб пробути себе до праці, привчити до думки про те, що праця сама по собі буде давати насолоду досягнутої мети, ми повинні привчити її до вмілого, організованого підходу до переборювання перешкод та труднощів.