Соціалізація дітей молодшого шкільного віку в умовах фольклорно-танцювального середовища

- оздоровлення організму, корекція фізичних вад і психологічних відхилень, розвиток фізичних якостей - сили, рухливості, вимогливості, легкості, спритності та ін., формування краси і виразності рухів та танців;

- розвиток творчих здібностей учнів, мотивації, художньо-образного асоціативного мислення, уяви, фантазії, формування досвіду активної художньо-естетичної діяльності, стимулювання проявів імпровізації;

- виховання рис колективізму, культури, спілкування, усвідомлення своєї індивідуальності; формування позитивних рис характеру - наполегливості, вимогливості, терпіння, поваги, доброзичливості тощо;

- формування основ позитивного ставлення до людей протилежної статі, вмінь спілкування з ними.

За традиційного підходу хореографія розглядалася у системі освіти як заняття з ритмічно-рухової підготовки, оволодіння танцями. У сучасних умовах хореографія має розглядатися з позицій культурологічного підходу, що дає змогу накреслити напрями роботи у цій галузі. По-перше, враховуючи синтетичність хореографічного мистецтва, необхідно намітити зони перетину хореографії з іншими предметами, зокрема й художньо-естетичного циклу. Такий напрям зовнішньої інтеграції дає змогу через хореографічне мистецтво долучатися до різних галузей знань - художньо-естетичних, гуманітарних, технічних тощо і, навпаки, у процесі вивчення цих предметів краще усвідомлювати особливість хореографічного мистецтва. По-друге, специфічність і різноманіття видів і жанрів хореографії дає можливість учням здійснювати внутрішню інтеграцію через діалог танцювальних мов різних народів, жанрів хореографічного мистецтва.

Реалізація виховних завдань відбувається через зміст художньо-естетичного виховання засобами хореографії, який включає такі складові: ритміка, пропедевтична хореографічна підготовка (вправи), танці (народні, бальні, сучасні), художньо-творча діяльність (імпровізація, ігри, інсценізації тощо).

1.2. Характеристика основних структурних компонентів

танцювальної діяльності дітей молодшого шкільного віку

У житті суспільства, в процесі постійного розвитку духовної культури, величезну роль відіграє мистецтво. Одним з його видів мистецтва є хореографія. Унікальні особливості цього виду діяльності базуються на тому, що танець за своєю природою є синтетичним видом мистецтва, який поєднує у собі духовно-культурний і тілесно-культурний компоненти, що сприяє різнобічному розвитку людини.

   Теоретики хореографічної педагогіки (Г.Березова, Л.Богаткова, В.Верховинець, П.Коваль, А.Фомін, А.Шевчук та інші) вважають, що прилучення дітей до танцювального мистецтва важливе для їх духовного збагачення, творчого розвитку й формування необхідних моральних та фізичних якостей. Особливо актуальною ця проблема є на етапі шкільної першоосвіти як першооснови соціокультурного становлення особистості.

У молодшому шкільному віці створюються передумови для залучення дітей до занять хореографією з метою їх всебічного й гармонійного розвитку. До них відносяться: зміни у психічному розвитку (удосконалення рухової пам’яті, узгодження сприймання з практичними діями, розвиток образного мислення та репродуктивної уяви, зростання усвідомленості та довільності рухів); зміни у фізичному розвитку (розвиток кістково-м’язової системи та рухової функції, покращення показників рухових якостей (швидкості, гнучкості, спритності), збільшення темпів морфофункціонального розвитку, зростання фізичної працездатності); зростання інтересу до виконавських видів мистецтва; інтенсивний розвиток музичного сприймання, музично-рухового виконавства та художньо-творчих здібностей.

Аналіз психолого-педагогічної, методичної та мистецтвознавчої літератури показав, що в дитячій хореографії досліджувалися лише окремі аспекти [19:39]: особливості виховного потенціалу хореографії взагалі та культурологічного значення дитячого танцю зокрема (П.Коваль, А.Тараканова, А.Фомін, Ю.Хижняк); використання традицій народної хореографії (Т.Бадмаєва, К.Василенко, К.Геворгян, А.Жолтаєва, А.Шевчук); музично-ритмічний розвиток дітей як складова частина хореографічного навчання (Т.Бабаджан, Н.Вєтлугіна, А.Зіміна, М.Палавандішвілі, С.Руднєва, К.Тарасова та інші); особливості дитячої танцювальної творчості (Р.Акбарова, С.Акішев, Є.Голікова, О.Горшкова, Р.Плавник); поліхудожній підхід до засвоєння дітьми танцювальної культури на основі створення синкретичної атмосфери мистецтва (Т.Морозова, Ю.Ушакова, Б.Юсов та інші). Існує низка науково-педагогічних досліджень, в яких хореографія розглядається як один з допоміжних засобів фізичного, розумового, морального виховання дітей дошкільного й молодшого шкільного віку (Aleszro, Brodford, Н.Власова, В.Грінер, Л.Дзержинська, М.Кольцова, Ф.Рац, А.Фомін та інші).

Все це підтверджує багатофункціональний вплив хореографії на всебічний розвиток особистості. Однак у жодному з досліджень не розглядаються компоненти танцювальної діяльності й особливості їх формування в молодшому шкільному віці. Тому метою роботи було схарактеризувати структурні компоненти танцювальної діяльності та визначити підходи до їх формування у системі початкового шкільного виховання.

Спираючись на провідні положення теорії діяльності (В.Давидов, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн), визначили, що успішне оволодіння будь-яким її видом, у тому числі й танцювальною діяльністю, залежить від впливу педагога на розвиток усіх її структурних компонентів (мотив, мета, дії).

Діяльність людини завжди мотивована. Мотив – це те, що спонукає дітей до оволодіння хореографічним мистецтвом, тобто забезпечує досягнення певної мети, складає потребу пізнавати довкілля та виражати через рух відношення до нього. У дошкільному віці провідними мотивами є ігрові, пов’язані з інтересом до процесу гри; мотиви встановлення й збереження позитивних взаємин з дорослими та дітьми; мотиви самолюбства і самоствердження; пізнавальні, змагальні та суспільні мотиви [3:85].

Про наявність суспільної спрямованості результатів танцювальної діяльності свідчить той факт, що дитина навіть у своїх перших спробах виявляє бажання, щоб на її «танок» хто-небудь дивився. У зв’язку з цим ця особливість має бути використана в педагогічному процесі як один із стимулюючих факторів. Створення атмосфери доброзичливості, взаєморозуміння по відношенню до результатів танцювальної діяльності кожної дитини з боку однолітків та дорослих спонукає її до постійного вдосконалення набутих досягнень, формує стійке бажання до оволодіння нею.

Танцювальні дії, основу яких складають уміння та навички, формуються поетапно: ознайомлення з рухом у інваріантному вигляді, навчання його виконання, удосконалення навички у творчому втіленні танцювального руху (Н.Ветлугіна, Е.Вільчковський, А.Шевчук).
           Вирішальну роль у здійсненні керівництва танцювальною діяльністю дітей відіграє положення про наявність у кожному виді діяльності двох видів дій: орієнтовних, за допомогою яких здійснюється визначення ситуації виконання пізнавальної або практичної дії, та виконавських, які забезпечують робочий бік діяльності (О. Леонтьєв).

Якість і швидкість орієнтовних дій залежать від рівня розвитку здібностей, які виступають умовою якісного оволодіння діяльністю й успішного її здійснення.

Відрізняють здібності загальні, тобто ті, які пов’язані з основними видами діяльності (особливості мислення, пам’яті, уяви) та здібності спеціальні, які відносяться до якого-небудь одного виду діяльності. Так, до комплексу спеціальних здібностей відносно до хореографічної діяльності належать: здібність сприймати та передавати за допомогою рухів характер музики та її зміст (почуття, емоції, настрій); здібність вільно орієнтуватися в просторі відповідно до музичної форми; здібність ритмічно та виразно рухатися, творчо мислити та імпровізувати.

О.Леонтьєв визначає здібності як специфічні для людини утворення, умовою формування яких є діяльність, яка вимагає наявності саме цих конкретних здібностей. Природженими можуть бути лише задатки, які є органічною основою здібностей. До задатків, які складають основу хореографічних здібностей, відносять анатомо-фізіологічні особливості кістково-м’язового апарату дитини (тип статури, еластичність м’язів та зв’язок, рухливість суглобів та гнучкість хребта), музично-рухову координацію й артистизм.

Важливим фактором розвитку здібностей є наявність інтересу до діяльності [1:167]. Дослідники підкреслюють, що саме інтерес спонукає дитину до активності в процесі засвоєння конкретного виду діяльності (Л.Виготський, О.Запорожець, Г.Ільїна). Основними умовами розвитку інтересу до хореографічної діяльності, за визначенням П.Коваль, є: відповідність змісту хореографічного матеріалу розумовому та фізичному розвитку дітей; співвідношення елементів відомого та невідомого у змісті програмового матеріалу; використання таких форм роботи, які сприяють подоланню труднощів та створюють позитивний емоційний настрій; забезпечення оптимального співвідношення між вправами і рухами репродуктивного й продуктивного характеру; створення проблемних ситуацій та умов співтворчості педагога з дітьми з метою прояву їх ініціативи та самостійності; організація під час заняття колективної діяльності (спільного навчання), яка створює позитивні умови для розвитку самовпевненості дитини [2: 34].

Аналогічні висновки роблять інші дослідники. Однак, крім вище перелічених умов формування та підтримки інтересу до хореографії, вони рекомендують також використовувати: елементи гри (С.Акішев, А.Тараканова), сюжети казок (О.Горшкова, Т.Чурпіта), національний фольклор (А.Шевчук), цікавий танцювальний репертуар, який відповідає принципу сучасності (Г.Березова, О.Єрохіна, Т.Пуртова); зв’язки хореографії з іншими видами мистецтва (Ю.Ушакова); врахування статевих та вікових інтересів дітей (Ю.Громов, В.Константиновський). Робоча або виконавська частина діяльності залежить від рівня сформованості у дітей знань, умінь та навичок (В.Давидов, О.Леонтьєв, Ю.Трофімов та інші).

Знання як результат пізнавальної діяльності розкриваються у поняттях, міркуваннях, висновках, теоріях, які матеріалізуються у продуктах певної діяльності та за своїм змістом поділяються на загальні та професійні. Загальні знання в танцювальній діяльності дітей визначаються їх світосприйняттям, об’ємом та ступенем обізнаності про навколишню дійсність, про різні види мистецтв. Ступінь сформованості загальних знань визначає реальність і змістовність танцювальних образів, які розкриває дитина під час музично-рухової діяльності.

Основу професійних знань складають відомості про різні види хореографічного мистецтва (бальний, народний, сучасний, класичний танок), про виразні засоби хореографії (рух, малюнок, музика, костюм), про національні особливості танців, їх назви, положення рук, тулубу та інше. Сформованість професійних знань сприяє свідомості та виразності танцювальної діяльності дитини.

До хореографічних умінь та навичок відносять координованість, ритмічність та просторову організацію рухів, технічність, музичність та артистичність їх виконання, творчу інтерпретацію.

Хоча специфіку формування рухової навички (а хореографічна є одним з її видів) у психології спорту та фізичного виховання вивчено досконало (Е.Вільчковський, А.Пуні, П.Рудик, Є.Щербаков), особливості формування хореографічних умінь у період шкільного дитинства залишаються поза увагою дослідників.

Виходячи з психологічної характеристики вміння, як виконавчої частини діяльності та специфіки танцювальної діяльності, з’ясувано, що хореографічне уміння – це здатність дитини виконувати танцювальний рух за умови зосередження уваги на образно-змістовній, технічній та музичній деталях ще не засвоєної дії.

За своєю природою, структурою та методикою формування хореографічні вміння та навички ідентичні руховим, тому їх формування здійснюється поетапно: первинне змістовно-образне ознайомлення дітей з танцювальним рухом – поглиблене, деталізоване його вивчення – закріплення та удосконалення в репродуктивному та продуктивному видах танцювальної діяльності. На різних етапах формування хореографічних умінь змінюється співвідношення методів і прийомів. На початковому етапі має надаватися перевага ознайомленню з назвою та еталонному (зразковому) показу руху педагогом, поелементному показу, аналізу музичного супроводу, образному порівнянню тощо. На етапі поглибленого, деталізованого навчання – методу вправ, прийомам інтерпретації, ідеомоторного тренування, поляризації, змагання, контактного виконавства, неформальних завдань тощо. На етапі удосконалення – самоконтролю, зміні умов виконання, введенню вивченого матеріалу в дитячу імпровізацію, творчій інтерпретації рухів.

У дитячому танцювальному виконавстві поряд з руховими навичками яскраво проявляються музично-рухові навички та навички виразного руху (Н.Ветлугіна, А.Кєнєман). У зв’язку з тим, що у виконавській діяльності дітей вони взаємозалежні й проявляються одночасно, К.Тарасова називає їх «музично-руховими навичками», а А.Пасинкова, С.Руднєва та А.Шевчук – «навичками музичного руху».

Автори стверджують, що під час формування навички музичного руху слід ураховувати показники музично-рухового виконавства дітей: виразність і координацію. Виразність дитячих рухів визначається як здатність дитини рухатися емоційно, ритмічно, безпосередньо виражати в русі (міміці, пантомімі) характер музики та її образні характеристики, зберігати індивідуальну своєрідність музично-рухового образу (Н.Ветлугіна, О.Горшкова, Т.Лисицька, К.Тарасова та інші). Рухова координація визначається дослідниками як узгодженість рухів різних частин тіла з музикою й розподіл рухів у просторі (Т.Баришнікова, Е.Вільчковский та інші). Точна зміна руху або його напрямку в музично-руховій діяльності традиційно співвідноситься із сприйняттям та відображенням дітьми форми музичного твору: фраз речень, періодів, частин. Це формує у дітей вміння орієнтуватися у просторі відповідно до музичної форми, що вкрай важливо у танцювальній діяльності, яка розгортається у просторі й часі [18: 32].

Важливе значення у формуванні хореографічних умінь і навичок належить загальному розвитку музичності дитини. Сучасні дослідники (Н.Вєтлугіна, С.Науменко, К.Тарасова та інші) визначають у комплексі музичних здібностей найбільш загальні: чуття ритму, музичну уяву та пам’ять, емоційну чуттєвість до музики. Саме це дозволяє дитині успішно проявити себе у танцювальній діяльності.

Таким чином, формування хореографічних умінь та навичок передбачає не тільки засвоєння технічної сторони руху, а й розвиток у дітей музикальності, музично-рухового виконавства (виразність, технічність, координованість рухів), а також творчого ставлення до танцювальної діяльності, яка спонукається інтересом до цієї діяльності як першооснови її успішного здійснення.

У результаті узагальнення можна зробити такі висновки. У молодшому шкільному віці формуються основні структурні компоненти танцювальної діяльності. Їх формування буде успішним, якщо дії педагога будуть спрямовані на формування мотиваційної сфери дітей та педагога, свідомого ставлення до мети діяльності, на створення умов для оволодіння різними діями, які складають зміст танцювальної діяльності. Крім того, необхідно враховувати загальні закономірності розвитку дошкільника. Тобто, з одного боку, процес навчання має бути привабливим для дитини, а, з іншого – сприяти реалізації його потреб у самовираженні (О.Запорожець, Л.Венгер та інші). Створення емоційного комфорту, характерними рисами якого є гармонізація та естетизація середовища (Л.Виготський, В.Мухіна та інші), емоційне, доброзичливе спілкування (Л.Божович, В.Горбачова), особливий психологічний клімат у групі дітей, які оволодівають танцювальними рухами (С.Акішев, Т.Баришнікова, О.Горшкова, А.Тараканова, Ю.Ушакова та інші), реалізація особистісно-орієнтовного підходу через створення гуманних відносин між дорослими та дітьми (А.Шевчук) – усе це позитивно сприяє ефективності формування в учнів-початківців хореографічних умінь та оволодіння ними танцювальною діяльністю загалом.