Практичні рекомендації щодо виховання культури спілкування

       Шкодить взаєморозумінню недоступність  учителя, його намагання тримати  учнів на відстані, байдужість, брутальність, самолюбство.

       Таким чином, підсумовуючи сказане, можна  зробити висновки, що вада навчально  – виховної роботи пояснюються насамперед: браком в учителів психічної установки на формування в учнів основних якостей культури спілкування людини, відповідно до особливостей їхнього розвитку в різні періоди; засиллям вербальних методів виховання, невмінням, а іноді і незнанням усього арсеналу методів виховного впливу на учнів; тим, що в планах виховної роботи немає індивідуального підходу до учнів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки  до першого розділу 

       Роль культури спілкування у формуванні культури людини в цілому є надзвичайно важливою. Культура спілкування або комунікативна культура – це складна багатопланова та багатогранна освіта, яка характеризує спілкування, головними компонентами якого є: культура вислуховування, культура вимови та емоційна  культура.

     Вада навчально-виховної роботи пояснюються насамперед: браком в учителів психічної установки на формування в учнів основних якостей культури спілкування людини, відповідно до особливостей їхнього розвитку в різні періоди; засиллям вербальних методів виховання, невмінням, а іноді і незнанням усього арсеналу методів виховного впливу на учнів; тим, що в планах виховної роботи немає індивідуального підходу до учнів.

     Проблема  формування культури спілкування потребує подальшого дослідження, недостатня розробленість  цієї проблеми в шкільній практиці вказує на необхідність створення експериментальної методики, спрямованої на формування в школярів культури спілкування. Як зазначав Антуан де Сент-Екзюпері, найбільшою розкішшю, що гідна людини, є радість людського спілкування. Щоб мати успіх у мистецтві спілкування, треба його опановувати й застосовувати у щоденній практиці.

Розділ 2. Практичні рекомендації щодо виховання культури спілкування

2.1. Аналіз цілеспрямованої роботи з формування культури спілкування у досвіді вчителів 

     Аналіз  педагогічної, методичної літератури, присвяченої проблемі мовленнєвого розвитку учнів, засвідчує, що в ній учені, методисти торкалися питань культури мовлення, розвитку мовленнєвих здібностей учнів. Для представників мовознавчої науки центральною стає постійна увага до питань народного світогляду, народної психіки, поведінки людини як носія національного характеру (В.В. Жайворонок, Л.І. Мацько, В.І. Кононенко).

Однак, незважаючи на певні успіхи в цій  галузі, теорія і практика навчання культури спілкування потребує подальшого вдосконалення, тому що у наведених дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти проблеми. Недослідженими залишаються важливі питання, пов’язані з методикою системного розвитку і формування вмінь і навичок культури спілкування на уроках рідної мови; не цілком визначено критерії відбору вправ для формування культури спілкування і місце цієї роботи в навчальному процесі; не розроблені питання комплексного підходу до формування культури спілкування в учнів основної школи.

     Одним із головних завдань навчання української мови є «...вироблення у школярів умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і створення власних висловлювань з дотриманням українського мовленнєвого етикету»[17,c.126].

     Загальновідомо, що навчити учнів добре володіти мовою можна лише в процесі  мовлення. Під час опанування комунікативної змістової лінії учні отримують загальне уявлення про спілкування і мовлення, ознайомлюються з такими поняттями, як адресат мовлення, ситуація спілкування, практично засвоюють основні правила спілкування, а під час вивчення лінгвістики опановують окремі елементи культури мовлення. Але для набуття навичок та формування вмінь правильно спілкуватися годин, відведених програмою, надзвичайно мало.

     Спостереження за навчальним процесом, аналіз рівня  знань, умінь і навичок учнів  дали змогу зробити висновки про  те, що поставлена проблема потребує подальшого вирішення. Це пов’язано насамперед з недостатньою розробленістю методики формування культури спілкування.

     Результати  анкетного опитування вчителів української  мови міста Києва свідчать, що робота з формування навичок культури спілкування ними проводиться недостатньою мірою, не систематично, окрім уроків, спеціально відведених програмою на розвиток зв’язаного мовлення. Хоча 98 % учителів вважають, що така робота дуже необхідна для формування в школярів культури спілкування в різних сферах життя. Це пояснюється тим, що перед учителями не було поставлено чітких завдань щодо кожного з етапів розвитку та вдосконалення в учнів умінь культурного спілкування. Програмою з рідної мови також не визначено усіх вимог щодо рівня сформованості вмінь та навичок з культури спілкування в учнів кожного класу. Відповідна робота повинна проводитись не лише на спеціально відведених програмою уроках, але повсякчас — на кожному уроці, тому що, як відомо, вміння і навички формуються і розвиваються у людини в процесі її навчання. Психологи виділяють у цьому процесі три основні фази: перша — усвідомлення завдання і способів його виконання; другий — виконання вправ, тобто багаторазове повторення даних дій з метою їх закріплення і вдосконалення; третя — автоматизоване виконання дій.

     Отже, щоб вивчення української мови у 10-11 класах було спрямоване на підвищення культури мовлення і рівня грамотності учнів потрібно, щоб в учнів середніх класів уже були сформовані вміння і навички, зокрема і культури спілкування.

     Так, програмою передбачено, що «...заняття  з української мови потрібно будувати так, щоб кожен із проведених видів роботи виконував свою роль у формуванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали і діалогічним, і монологічним мовленням, спираючись на знання про текст, стилі, типи і жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури спілкування»[17,c.130].

     Так, під час опрацювання теми «Звертання»  слід звернути увагу учнів на традиційно українське називання осіб і звернення  до них; при знайомстві зі вставними  словами, словосполученнями, реченнями  розглядати їх як засіб етикетної  модуляції мовлення; при узагальненні вивченого про речення не можна не зупинитись на виборі синтаксичної побудови речень відповідно до стилів мовлення та ситуації спілкування. При вивченні розділів «Фонетика. Орфоепія» є необхідною правильна артикуляція, наголошування слів, відповідна інтонація, дикція, темп мовлення, сила звучання, тембр — тобто, фонетична сторона усного етикетного мовлення[8, c.202].

     Під час вивчення розділу «Лексикологія» учні обов’язково повинні ознайомитись із лексичним багатством української мови, а також недоліками мовлення: багатослів’ям, заміною власне українських слів іншомовними, суржиком, діалектною, сленговою, інвективною лексикою — з метою уникнення використання їх у власному мовленні. Вивчаючи розділ «Фразеологія» вважаємо за необхідне приділити особливу увагу на вибір слів і стійких зворотів згідно норм до відповідної ситуації спілкування. Адже знання етикетної фразеології, уміння користуватися її засобами — невід'ємна ознака високої мовленнєвої культури школярів. Під час вивчення розділу «Морфологія» слід знати про займенник у сфері етикетного спілкування, про іменники, що називають осіб, про кличний відмінок тощо, а також є можливість формування мовної поведінки у стандартних етикетних ситуаціях: вітання, знайомлення, запрошення, вибачення, прохання, порада, привітання, побажання, подяка, розрада, співчуття, висловлення власного погляду, телефонування, листування і т. ін., які пов’язані з реалізацією комунікативної та культурологічної змістових ліній програми з мови.

     Висока  культура спілкування полягає не тільки у бездоганному дотриманні стандартів, норм літературної мови, а й вона залежить також від уміння користуватися всіма багатствами мови, її виражальними можливостями, від здатності брати до уваги що, з ким, де, коли, для чого говорити, тобто враховувати мовленнєву ситуацію[16, c134].

     Розумові  здібності, ерудиція, сила волі, працездатність тощо можуть не приносити бажаних  результатів, якщо людина не вміє належно  спілкуватися, і, навпаки, досконале  спілкування спроможне стати  ключем до успіху в суспільстві.

     Отже, формування навичок культури спілкування  не повинне обмежуватись епізодичними вправами і завданнями, воно потребує розвитку і вдосконалення протягом вивчення всього курсу української  мови.

     Все краще, що дає світові наука і практика, має бути надбанням кожного, якщо він критично оцінює рівень своєї культури і прагне до її вдосконалення.  

2.2. Пропозиції для  вчителя та учня щодо формування культури спілкування школярів. 

     Вміння  слухати є головною необхідною умовою успішного спілкування. Однак його необхідність усвідомлюється не усіма. Книга американського психолога І. Атватера « Я вас слухаю», яка видана у 80-х роках, може надати суттєву допомогу викладачам в самоосвіті та в навчанні тому, як правильно слід слухати свого співрозмовника. Бо досить часто, спілкуючись, люди не чують один одного. Професійна хвороба багатьох вчителів – невміння слухати. Вона досить часто призводить до розспілкування  з учнями та один з одним. Вміння слухати та чути пов’язано з увагою, спостережливістю. Тому при розгляді цього комунікативного вміння говорять про особливу культуру – «культуру вислуховування», яку умовно можна поділити на десять основних правил. На основі їх обліку можна критично оцінити свої звички слухати, використовуючи ефективні прийоми слухання в практиці спілкування. Так, В. Ю. Дорошенко,

Л. І. Зотова, Н. А. Нартова пропонують наступні рекомендації як потрібно слухати.

1. Не уходьте від відповідальності за спілкування. Необхідно пам’ятати, що в спілкуванні беруть участь як мінімум дві людини, які перемінно говорять або слухають. Якщо вам не зрозуміло, про що говорить ваш співрозмовник, дайте йому це зрозуміти або уточнюючими питаннями, або переформував сказане з проханням поправити вас.
2. Намагайтеся бути уважним (фізично), тобто слухайте співрозмовника всім тілом: поверніться до нього обличчям, підтримуйте з говорючим візуальний контакт; пам’ятайте про відстань( про дистанцію) між вами, яка повинна бути зручною для обох.
3. Зосередьтесь на тому, що говорить співрозмовник. Пам’ятайте, що будь-яка людина може втримувати сконцентровану увагу в інтервалі декількох хвилин.
4. Намагайтеся зрозуміти не тільки сенс, але і почуття вашого співрозмовника. Спостерігайте за невербальними сигналами, за тоном голосу, швидкістю мови, інтонації, спостерігайте за тим, чи сприяють невербальні сигнали більшому розумінню мови говорючого або протирічать його словесному змісту.
5. Намагайтеся виразити свою думку.
6. Не прикидайтеся, що ви слухаєте співрозмовника. Це за вами досить швидко помітять.
7. Не перебивайте без потреби.
8. Не робіть поспішних висновків.
9. Не задавайте дуже багато питань.
10. Не давайте непроханих порад[4, с.32].

   В практиці спілкування існують певні  правила. Так відмічається, що оскільки вся мовна поведінка співрозмовника будується в розрахунку на певну реакцію партнера, необхідно передбачити:

• Відношення співрозмовника до самого себе;
• Відношення до тієї інформації, яка стане предметом ділової оцінки або обговорення;
• Вплив який може здійснити бесіда на співрозмовника[15, c.15].

   Необхідно намагатися «збудувати модель» особистісних рис співрозмовника, його особливостей, важливих для спілкування, намагатися зрозуміти його, побачити проблему з його точки зору. Тоді разом можна буле сформулювати мету спілкування, і це повинно забезпечити його діалогічність, почуття партнерства «на рівних». Це в багато чому визначає «культуру говоріння», відносно якого навіть сформульовані деякі так звані «постулати». Так, до основних постулатів культури спілкування, згідно З.С.Смілкової відносяться:

• Постулат особистісних якостей мовця

Інформативність та компетентність – вільне володіння  предметом мови;

Впевненість у собі, в своїх знаннях, в умінні встановити потрібний контакт із слухачем;

Об’єктивність в оцінки інформативності та засобів  її повідомлення;

Небайдужість  – заінтересованість та захоплення предметом розмови; дружелюбність та щирість.

• Постулат відношення до партнера

Установа  на взаємодію, співпрацю;

Прагнення побачити проблему з точки зору партнера, заволікти його в спів роздуми;

Поважне відношення до партнера, інтерес до його суджень;

Вміння  вислухати співрозмовника.

• Постулат релевантності усної мови

Говори  по суті справи;

Говори  те, що вважаєш за необхідне в  даній ситуації;

Співвіднось відбір та пред’явлення інформації із за просами та очікуванням партнера.

• Постулат інформативності

Говори  в міру: стільки, скільки необхідно  для досягнення мети спілкування;