Практичні рекомендації щодо виховання культури спілкування

       З усього вищезазначеного слідує, що культура спілкування або комунікативна культура – це складна багатопланова та багатогранна освіта, яка характеризує спілкування, головними компонентами якого є: культура прослуховування, культура вимови та емоційна культура. 

1.2 Культура спілкування як засіб гуманізації стосунків між учнями.

     В умовах будівництва незалежної України  ведуться пошуки виховної роботи національної школи. Головна мета виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин. Формування у молоді незалежно від національної приналежності і особистісних рис громадян Української держави, розвинутої духовності і фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

      Повноцінне  спілкування неможливе без співпереживання, без включення до свого внутрішнього світу цінностей, поглядів, почуттів іншого. Осмислюючи причини тих чи інших вчинків, поглядів, оцінок людей, особистість починає глибше осягати себе, свої чесноти та вади. Зіставляючи себе з іншими, людина збагачується осягненням складного внутрішнього світу людей , їхніх моральних якостей.

      Спілкування є однією з найфундаментальніших, найвищих особистісних і соціальних потреб людини, котра включається  в нього з моменту свого  народження. І хоч у перші роки життя спілкування має спонтанний характер, все ж спілкування з іншими людьми формує у дітей почуття довіри до тих, хто їх оточує,  надійності емоційного піднесення.

      Спілкування відбувається у  ході як навчальної, так і позаурочної діяльності. У процесі його, як правило, засвоює вироблені суспільством  норми поведінки, набуває нових знань, формує особистість. Але в школярів потрібно спеціально виховувати культуру спілкування.

      Оволодіння  мистецтвом спілкування включає  формування в учнів інтелектуальної, психологічної і соціальної здатності до налагодження контактів з іншими людьми та освоєння способів практичної реалізації цієї здатності. З метою опанування учнями навичок спілкування необхідно повідомити їм теоретичні знання відповідно до вікових можливостей та організувати на практиці їх взаємодію[4, c.27].

     Практика  спілкування може бути організована в різних формах: це участь у бесідах, рольових іграх, самостійне створення  учнями ситуацій спілкування.

      Головним  засобом спілкування є мова, слово. На жаль, спостереження за мовною культурою учнів шкіл країни засвідчують, що діти не завжди можуть сформулювати та правильно висловити власні думки. Мова їхня забруднена словами – паразитами, жаргонною лексикою: кумаріг, голімий, гніпой, понтовий тощо. Але за тим як володіє людина словом як засобом комунікації, нерідко роблять висновок про їх культуру й вихованість. Виховання культури мови органічно входить у формування володіти усною мовою. Це передбачає наявність у школярів великого запасу слів, образності і мовлення, формування здатності правильно сприймати те, що говорить інший учасник спілкування, і в свою чергу, достовірно, без спотворень передавати думки партнера своїми словами; вироблення вміння висловлювати суть почутого, коректно ставити запитання і стисло, точно, логічно формувати відповіді на запитання партнера.

      Це  завдання розв’язується завдяки  широкому залученні учнів до читання  дитячої літератури, а також переказування  змісту прочитаного, до регулярного  обговорення книг, кінофільмів, концертів, до декламування віршів, складання словників нових понять і термінів, до проведення ігор з добору слів на певну тему, до участі у бесідах, диспутах. 

      Важливим  є оволодіння мистецтвом підтримувати бесіду. Для цього треба навчити  школярів таких речей:відповідати  на питання зрозуміло, привітно, не соромлячись; ставити питання, які мають пряме відношення до теми розмови, висловлювати свою думку лише тоді, коли запитують, і уникати при цьому різкості й категоричності, , уважно й чемно слухати співрозмовника.

      Важливо також навчити дітей сперечатися. Традиційно суперечка закінчується образою, конфліктом. Але можна вирішувати цю справу мирним шляхом. Потрібно тільки знати правила ведення суперечки , треба зацікавити суперечника чимось;вміти його вислухати, запропонувати вирішення конфлікту; оцінити особистість товариша, його переваги. Суперечка зводиться до досягнення злагоди, взаєморозуміння, поваги до думки іншої людини.

     Велике  місце у формуванні розвитку в  учнів умінь, необхідних у спілкуванні  посідає рольова гра. Суть її як засобу володіння мистецтвом спілкування полягає в тому, що поставлене комунікативне завдання розв’язується партнерами в процесі імпровізованого розігрування певної ситуації, де вони виконують ролі окремих персонажів – її учасників. При цьому одна і та ж ситуація звичайно програється кілька разів, щоб учні могли виступити в різних ролях і запропонувати свої варіанти рішень, проаналізувати доцільність та життєвість поведінки кожного учасника. Рольова гра дає змогу школярам продемонструвати і простежити кілька індивідуальних варіантів із програвання однієї і тієї ж ролі у заданій ситуації. В результаті у них з’являється  можливість порівняти вимоги, що ставляться до виконання різних ролей у неоднакових ситуаціях, із власною поведінкою за аналогічних обставин[12,c.64].

     Процес  формування комунікативних умінь, необхідних школярам у сфері міжрольового спілкування, включає  кілька етапів: засвоєння стандартних прийомів поведінки, доведення їх застосування до автоматизму, розвиток імпровізації у використанні заданих прийомів і перенесення умінь із однієї ситуації  в іншу.

     Отже, важливо щоб учні ставилися до культури спілкування позитивно. Неможливо  примусити бути вихованим , якщо людина цьому чинить опір. Вихованість –  така якість, яку не можна примусово, штучно прищепити. Вона виростає лише в результаті власної роботи дитини над собою. Необхідно знати лише форми етикету. Існує також цілий ряд найбільш загальних вимог, що виражають основні норми поведінки в будь-якій сфері людського життя:ввічливість, скромність, тактовність, охайність, вихованість, доброзичливість. Усі вони пов’язані з увагою, добрим ставленням до оточуючих людей в міжособистісному спілкуванні. 

3.   Психологo- педагогічні особливості старшокласників

       Досить  часто, юність вважають бурхливою, об’єднуючи її в один період з підлітковим віком. Пошуки сенсу життя, свого місця в цьому світі можуть стати особливо напруженими. Виникають нові потреби інтелектуального і соціального порядку, задоволення яких стане можливим тільки в майбутньому; іноді – внутрішні конфлікти та труднощі у відносинах з оточуючими.

       Але не у всіх старшокласників цей  період виявляється напруженим. Навпаки, деякі з них плавно та поступово  просуваються до переломного моменту  в своєму житті, а далі відносно легко  включаються в нову систему відносин. Їм не властиві романтичні пориви, які звичайно асоціюються з юністю, їх тішить спокійний, впорядкований устрій існування. Вони більше цікавляться загальноприйнятими цінностями, в більшій степені орієнтується на оцінку оточуючих, спираються на авторитет. В них, як правило, добрі відносини з батьками, а вчителям вони практично не завдають клопоту.

       Тим не менше, при такій благополучному протіканні ранньої юності існують  і деякі мінуси в особистому розвитку. Діти менш самостійні, більш пасивні, іноді більш поверхневі у своїх прихильностях та уподобаннях. Взагалі вважається, що до повноцінного ставлення особистості призводять пошуки та сумніви, які характерні для юнацького віку. Ті, які пройшли через них, зазвичай в більшій мірі незалежні, творчо відносяться до діла, володіють більш гнучким мисленням, яке дозволяє приймати самостійні рішення в складних ситуаціях у порівнянні з тими, у кого процес формування особистості проходив в цей час легко.

       Зустрічається ще два варіанта розвитку. Це, по-перше, швидкі, скачкоподібні зміни, які завдяки високому рівню саморегуляції добре контролюється, не визиваючи різких емоційних зривів. Старшокласники рано визначають свої життєві цілі та наполегливо прагнуть до їх досягнення. Однак, при високій довільності самодисципліні в них слабше розвинені рефлексія та емоціональна сфера. Ще однин варіант пов’язан з особливо болісними пошуками свого шляху. Такі діти не впевненні у собі та себе погано розуміють. Недостатній розвиток рефлексії, відсутність глибокого самопізнання тут не компенсується високою довільністю. Діти імпульсивні, непослідовні у вчинках та відносинах, недостатньо відповідальні. Часто вони заперечують цінності батьків, але замість цього не в стані запропонувати нічого свого. Поринувши в доросле життя, вони продовжують метатися та довго залишається непорушними.

       Динаміка  розвитку в ранній юності залежить від ряду умов. Перш за все це особливості  спілкування із значущими людьми, які суттєво впливають на процес самовизначення. Вже  у перехідний від підліткового до юнацького віку період виникає особливий інтерес до спілкування з дорослими. В старших класах ця тенденція посилюється.

       При сприятливому стилі відносин в родині після підліткового періоду –  етапу емансипації від дорослих – звичайно поновлюються емоційні контакти з батьками, при чому на більш високому, свідомому рівні. По даним багато чисельних опитувань, які проводилися в Україні, старшокласники більш за все хотіли бачити в батьках друзів та порадників. Відповідаючи на питання: «Чиє розуміння для вас головніше за все, не залежно від того, як фактично розуміє вас ця людина?» - більшість хлопчиків на перше місце поставили батьків. Відповіді дівчат більш суперечливі, але для них батьківське розуміння досить важливе.  При відповіді на питання: «З ким би ти став радитися в складній життєвій ситуації?» - і хлопці і дівчатка поставили на перше місце мати, на другому місці у хлопчиків опинився батько, а у дівчаток – друг (подруга).  При всьому своєму прагненні до самостійності діти відчувають потребу в життєвому досвіді та допомоги дорослих; родина залишається тим містом, де вони відчувають себе найбільш спокійно та впевнено.

       З батьками обговорюється в цей  час життєві перспективи, головним чином професійні. З батьком уточнюються  найважливіші плани на майбутнє, намічуються  способи досягнення поставлених цілей, і, крім цього, аналізуються труднощі, пов’язані з навчанням. Діапазон питань, які обговорюється з матір’ю значно ширший: він включає крім планів на майбутнє задоволеністю ситуацією в школі та особливостями життя в родині. Життєві плани старшокласники можуть обговорювати з вчителями, та зі своїми дорослими знайомими, думка яких дуже важлива для них.

       Старшокласник відноситься до ближнього дорослого  як до ідеалу. В різних людях він  цінує різні якості, вони виступають для нього як еталони в різних галузях – в області людських відносин, моральних норм, в різних видах діяльності. До них він немовби приміряє своє ідеальне «Я» - яким він хоче стати і бути в майбутньому. Як показали наші опитування, 70% старшокласників «хотіли бути такими людьми, як їх батьки», 10% хотіли бути схожими на батьків «де в чому»[21,c.28].

       Відносини з дорослими, хоч і становляться більш довірливими, зберігають певну  дистанцію. Зміст такого спілкування  особистісне значиме для дітей, але це не інтимна інформація. Крім цього, в спілкуванні з дорослими їм не обов’язково досягати глибокого саморозкриття, відчувати реальну психологічну близькість. Ті погляди та цінності, які вони отримують від дорослих, потім фільтруються, можуть відбиратися та провірятися в спілкуванні з однолітками – спілкуванні «на рівних».

       Спілкування з однолітками також необхідне  для встановлення самовизначення в  ранній юності, але воно має інші функції. Якщо до довірливого спілкування  з дорослими старшокласник удається досить часто в проблемних випадках, коли він сам відчуває труднощі в  прийнятті рішень, які пов’язані з його планами на майбутнє, тоді спілкування з друзями залишається інтимно – особистісним, сповідальним. Він також, як і в підлітковому віці, заохочує іншого до свого внутрішнього світу – до своїх почуттів, думок, інтересів, захоплень. З найкращим другом (подругою) обговорюються випадки найбільших розчарувань, які переживає в даний час, відносини з однолітками – представниками протилежної статі. Зміст такого спілкування – реальне життя, а не життєві перспективи; інформація, яка передається другу дуже таємна. Спілкування потребує взаєморозуміння, внутрішньої близькості, відвертості. Воно засновано на відношенні до іншого як до самого себе, в ньому розкривається особисте реальне «Я». Воно підтримує само прийняття, самоповагу[21,c.31].

       Юнацька дружба унікальна, вона займає виключне положення в ряду інших прив’язаностей. Однак потреба в інтимності в  цей час практично ненаситна, задовольнити її досить важко. Підвищуються вимоги до дружби, ускладнюються її критерії. Юність вважається привілейованим віком дружби, але самі старшокласники вважають справжню дружбу досить рідким явищем. Як з’ясувалося при опитуванні, тільки  33% хлопчиків з випускних класів вважають, що «справжня дружба серед одноліток зустрічається досить часто».