Оперативно-виробниче планування в системі операційного менеджменту

      - особливостей власного характеру;

      - особливостей підлеглих;

      - особливостей відповідної сфери бізнесу.

      Таким чином, наука та мистецтво менеджменту  не виключають, а доповнюють одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання, які покладено в його основу.

      У вузькому прагматичному плані сутність менеджменту краще за все сприймається з позицій системного підходу.

      Згідно  теорії систем будь-яку організацію  схематично можна представити так (рис.1.2). 

      Рис. 1.2. Загальна системна модель організації 
 
                  Робота менеджерів саме і полягає у тому, аби поєднати та скоординувати використання зазначених ресурсів для досягнення цілей (елементів виходу) організації. Як менеджери досягають цього? Вони це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту:  
1) планування; 2) організація; 3) керування; 4) контроль. 
            Отже, у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, керування та контролю організаційних ресурсів для результативного та ефективного досягнення цілей організації.

      Зазначені функції менеджменту виконуються у певній послідовності, яка й утворює поняття «цикл менеджменту» (див.рис.1.3).

      Рис.1.3. Цикл менеджменту

       

 

      Слід  зауважити, що такий підхід до розуміння  циклу менеджменту зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок - планування, у вівторок - організація і т. д.). Реально у роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту. 

               

                      1.2. Менеджмент як вид професійної діяльності 

      Менеджмент  часто розглядають і як вид  професійної діяльності. З цієї точки  зору для розуміння сутності менеджменту  важливо знати, хто такі менеджери  і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:

      1. Які ознаки діяльності менеджера?

      2. На які об’єкти спрямована діяльність менеджера?

      3. Які ролі виконують менеджери в організації?

      4. Які особисті якості необхідні менеджерові?

      Директор, керівник групи, начальник, завідувач  тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

      1) менеджер керує роботою одного  або кількох співробітників організації;

      2) менеджер управляє частиною або  всією організацією, в якій він працює;

      3) менеджер отримує певні повноваження  та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

      Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації. 

      Будь-яку  організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем. 
До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо. 

      Зовнішнє  середовище прямого впливу включає  постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки). 
Зовнішнє середовище опосередкованого впливу включає: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну, тощо компоненти. 

      Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

      1) виробничий менеджмент;

      2) фінансовий менеджмент;

      3) управління персоналом;

      4) управління дослідженнями та розробками;

      5) фінансовий облік;

      6) маркетинг;

      7) загальна адміністрація.

      Менеджер  може: 1) керувати будь-якою з них (або  її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в  цілому. 
В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту: 

      1. Вищий 

      2. Середній

      3. Нижчий 

      Співвідношення  сфер та рівнів менеджменту схематично відображено на рис.1.4. 

      До  вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

      На  вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні  цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення  щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

      Середній  рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних  планів та процедур впровадження тих  рішень, які були прийняті вищим  керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробничих та функціональних підрозділів.

Рис.1.4. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту підрозділів організації. 

      Менеджери нижчого рівня координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

      Вищі  керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

      Формальні повноваження, які отримують менеджери  в організації визначають відповідний  статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень. 

      Дослідження, проведені у 70-рр. Г.Мінцбергом, дозволили  визначити ролі, які виконують  менеджери в організації та класифікувати  їх за трьома групами (див. рис.1.5).

      Рис.1.5. Ролі менеджера в організації 

      Головний  керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить  виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію робітників. Пов’язуюча ланка – забезпечує зовнішні контакти (переписка, участь в нарадах на стороні тощо). Той, хто приймає інформацію – розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо). Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману інформацію членам організації. Представник – передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію. Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси – розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на зовнішніх переговорах.

      Численні  дослідження у західних країнах  стосовно якостей, необхідних успішному  менеджеру, дозволяють лише приблизно  виділити наступні основні з них: 

      1) технічні здібності ( здатність  кваліфіковано, професійно, зі знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

      2) аналітичні здібності ( здатність  ідентифікувати ключові фактори  тієї або іншої ситуації, визначати  як вони взаємодіють і які  з них вимагають найбільшої уваги);

      3) діагностичні здібності ( здатність  ставити діагноз проблем організації,  тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

      4) здатність взаємодіяти з людьми ( здатність налагоджувати контакти  та будувати стосунки із співробітниками організації);

      5) концептуальні здібності ( здатність  усвідомлювати причинно-наслідкові  зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати  діяльність окремих частин організації,  аби досягти поставлених цілей  найбільш продуктивним способом). 

                                   1.3. Еволюція управлінської думки 

      Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США.

      На першому етапі (до середини 20 століття) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту (див. рис.1.6.).

      Виділяють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.

      Класична  теорія (підхід) менеджменту включає дві школи:

      а) школу наукового управління;

                                                                                       Рис.1.6. Еволюція управлінської думки 
 
                 б) адміністративну школу (класичну теорію організації). 
Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці.

      Засновниками  школи наукового управління були Ф. Тейлор («Принципи наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд, Генрі Гант.

      Концепцію наукового управління сформулював  Ф. Тейлор як необхідність послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління:

      1) аналіз робочої ситуації (у будь-якій  робочій ситуації можна виділити  три основні елементи - загальне  завдання, робітники-виконавці, менеджер.

      2) аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;

      3) підбір робітників для виконання  окремих задач;

      4) продовження управління - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи. 

      Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала  підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.