Міжнародний досвід регулювання соціально-трудових відносин

         Дослідження і практичний досвід підтверджують, що державі в  особі центральних, галузевих і  регіональних органів влади (поряд  із визначенням науково-технічних, соціально-економічних пріоритетів, розвитком фундаментальних наук, освіти і культури, планового соціально-економічного регулювання економіки та інших  завдань) потрібно нині цілеспрямовано створювати умови для організації  та ефективної роботи великих підприємств, незалежно від форм власності. Розробляючи  відповідно стратегії економічних  перетворень, необхідно виходити з  того, що основою національної економіки  мають бути великі підприємства, об'єднання, фірми, здатні вирішувати сучасні проблеми науково-технічного забезпечення та розвитку, працювати у вітчизняному середовищі, виходити на міжнародні ринки і конкурувати  з великими зарубіжними компаніями. Ніші ж вітчизняного і зарубіжного  ринків, вільні від інтересів великих  підприємств, можуть і мають бути зайняті середніми та дрібними підприємствами, бізнесовими структурами.

         Продовжуючи розмову  про роль держави, варто запропонувати  для стратегічно важливих державних  підприємств, що потребують сьогодні дотацій (наприклад, вугільні шахти), для вирішення  їх проблем ввести механізм державного замовлення, у тому числі і на регіональному рівні, забезпеченого  власними фінансовими ресурсами  замовників, а роль держави, як і  місцевих органів влади, в цьому  питанні звести до координування  та забезпечення гарантій. Потрібно оптимізувати використання визначених коштів державної  підтримки шляхом їх перерозподілу  на користь тих, які краще працюють.

         Причому прийнятність і ефективність перелічених пропозицій може бути зовсім іншою в різних випадках. Але за будь-яких умов необхідно, щоб регіональні замовлення, як і  загалом державні, формувалися на основі регіональної програми як складової, у свою чергу, національної програми потреб економіки в продукції відповідного призначення (наприклад, вугілля) і реально відображали не тільки заплановані обсяги та якість постачань, а й можливості покупців щодо їх оплати. Маючи загальну програму потреб у продукції, а також чітко визначивши джерела надходження коштів на їх закупівлю, держава оголошує конкурс, в якому можуть взяти участь усі діючі національні підприємства та компанії. Якщо попит на продукцію перевищуватиме пропозицію або національні підприємства не зможуть забезпечити його відповідно до тих або інших вимог (наприклад, за якістю), регіон або держава вправі залучити до участі в конкурсі іноземних постачальників.

         Підвищення ефективності способів державної підтримки стосується, насамперед, гірничої, зокрема вугільної, промисловості. Це зумовлено тим, що держава щорічно виділяє значні кошти на її підтримку, але кількість  невирішених проблем галузі не зменшується. Крім того, чим більше коштів визначають на дотації, тим Держбюджет має меншу  змогу допомогти іншим галузям, яким вони теж потрібні.

         Аналіз підтверджує, що є як мінімум дві причини  недостатньої ефективності використання коштів держпідтримки. По-перше, розпорошення коштів у багатьох напрямках, що не дає змоги вирішити жодне з життєво важливих завдань і тим досягти необхідної віддачі від капітальних вкладень. Тому спроба вирішити найтерміновіші проблеми не стільки ліквідує їх, скільки створює нові. По-друге, значну частину коштів держпідтримки спрямовують, як правило, у фінансово й економічно слабкі підприємства, що не дає змоги вирішувати стратегічно важливі завдання галузі. Крім цього, не отримавши держпідтримки, стають слабкими і порівняно благополучні підприємства, що згодом поповнюють збиткові, при цьому необхідні дотації не зменшуються, а навпаки.

         Саме тому напрошується висновок про необхідність спрямування  коштів держпідтримки на найефективніші підприємства, де їх можна використовувати для досягнення головних завдань галузі з більшою ефективністю. При цьому як можливий варіант треба розглядати приєднання підприємств, що підлягають закриттю, до успішно працюючих з метою спільного використання дотаційних коштів і потенціалу вмілого керівництва передовими шахтами.

         Для підвищення ефективності економічної та соціальної діяльності у процесі закриття шахт варто  підсумувати роботу за останні роки, узагальнити та максимально використати  нагромаджений у минулому позитивний досвід. Крім того, у певних випадках можна перекласти закриття підприємств  на трудовий колектив на умовах самоокупності  за рахунок ліквідаційної вартості основних фондів. Використання передового досвіду стабілізації роботи збиткових  підприємств, передача їх трудовим колективам безкоштовно або в безпроцентний  кредит із подальшою виплатою вартості основних фондів також може бути виходом  із кризового становища. Цей принцип  можна застосувати і до підрозділів  підприємства, що «хронічно» відстають.

         У міру закриття підприємств  виникає проблема зайнятості. У зв’язку  з цим для її вирішення поряд  із запропонованими варіантами можна  використати традиційні переваги спеціальних  економічних зон і зон пріоритетного  розвитку нових виробництв і послуг відповідно до регіональних перспективних  програмних документів, планів соціально-економічного розвитку, залучення вітчизняних  і зарубіжних інвестицій, підготовки кадрів за потрібними спеціальностями  та формами навчання тощо. Тут треба  посилити і роль малого бізнесу, його інвестиційних ресурсів саморозвитку для розв’язання питань щодо зайнятості.

         Одночасно потрібно вирішувати проблему дефіциту управлінських  кадрів усіх рівнів. Без добре налагодженого  апарату управління, очолюваного  талановитими, технічно та економічно досвідченими професіоналами, результатів  не буде. Тому необхідно поліпшити  кадрове забезпечення діяльності через  пошук перспективних і практичне  виховання вмілих керівників, і, що найважливіше, розробку спеціальної  програми державного та регіонального характеру для навчання і стажування керівних кадрів на вітчизняних підприємствах, у зарубіжних центрах і фірмах. Дієвою підмогою у цій справі можуть бути такі форми навчання кадрів, як економічні семінари, проблемні клуби, вищі школи засвоєння новітніх досліджень науки та практики на базі академічних установ, університетів, галузевої науки та передових підприємств.

         Для збиткових підприємств, неспроможних самостійно вийти із кризи, один із найважливіших напрямків  – це створення фінансово-промислових  груп через виробниче і господарське кооперування підприємств і виробництв не тільки різних галузей промисловості, а й різних форм власності з  метою поліпшення інвестиційного забезпечення виробництва, відродження нині недіючих або збиткових підприємств, прискорення  їх ефективної приватизації. При цьому  не є винятком співучасть різних рівнів у прийнятті та реалізації рішень, але вже не у вигляді безпосереднього  управління, а опосередкованим чином  через вкладення інвестицій, придбання  пакетів акцій тощо.

         Основним можливим осередком такої структури стає моно- чи багатопрофільна компанія, що допускає будь-які форми власності й участі в управлінні виробничими структурами, які сприяють поліпшенню організації виробництва, досягненню рентабельної роботи і необхідному інвестуванню процесу відтворення. При цьому не обов’язково дотримуватися принципу збереження підприємств – юридичних осіб, а, використовуючи позитивні можливості, наявні у кожного підприємства загалом чи його складових зокрема, досягти найбільшої їх реалізації.

         Нині дуже важливим напрямком розвитку ділової активності, підвищення ефективності промислового виробництва та одночасно детінізації  економіки є зменшення податкового  тягаря. Традиційно стверджують, що податки  в Україні стримують виробництво. В той же час в інших державах із перехідною економікою, які демонструють стійкі та швидкі темпи економічного зростання, податки значно вищі, ніж  в Україні. І це не дивно, адже держави, завдяки вагомим надходженням до бюджету, по-перше, мають змогу краще фінансувати розвиток людського потенціалу і технологій, і таким чином підвищувати ефективність виробництва, вирішувати соціальні питання.

         По-друге, ділову активність знижують не стільки суми стягнених  податків самі собою, скільки їхня кількість, заплутаність, великі витрати праці  та часу, фактичне безправ’я платників  податків, гіпертрофовані права органів, що займаються перевірками, і атрофовані – суб’єктів господарської діяльності. Законодавство побудоване так, що податкова  адміністрація вирішує, як треба  оцінювати ту чи іншу господарську операцію і визначати оподатковуваний  оборот. Потрібно ж, як це роблять у  розвинених країнах, щоб було навпаки: тлумаченням правил визначення доходів  і витрат, у тому числі з метою  оподатковування, мають займатися  самі підприємства, їх бухгалтери, опираючись на облікові стандарти. А податкове  законодавство тоді визначало б  лише спеціальні податкові питання (наприклад, хто є платником, коли треба платити тощо), а не те, як розраховувати прибутки чи збитки.

         По-третє, нині кримінальну  відповідальність за порушення податкового  законодавства несуть навіть за незначні суми. Практично це означає, що при  бажанні за підсумками податкової перевірки  будь-якого підприємства на його керівника  і головного бухгалтера можна  завести кримінальну справу, тому що при такому заплутаному законодавстві, як у нас, не припуститися помилки  неможливо, навіть якщо взагалі залишити господарську діяльність і займатися  тільки вирахуванням податкових зобов'язань. Санкції, що застосовують до платників  податків, також дуже гіпертрофовані і слабко пов'язані з розміром збитку, фактично завданим державі  внаслідок несвоєчасного надходження  коштів. Зокрема, пеню нараховують з  розрахунку облікової ставки НБУ, тобто  відповідно до тієї ефективності використання грошей, що сьогодні в змозі забезпечити  тільки банківська система, та й то лише на валютно-фінансових операціях. Тому не дивно, що будь-яке більш-менш значне порушення запускає такі механізми відповідальності, що можуть перетворити кожне, навіть процвітаюче, підприємство в банкрута.

         Тому потрібно прагнути знижувати податковий тягар на підприємства шляхом полегшення насамперед тієї його частини, що пов’язана з технікою і витратами на стягнення податків. Саме це – важливий предмет роботи для фахівців і один з головних шляхів удосконалення податкової системи, а отже, значно цивілізованішого вирішення відповідних проблем підвищення ефективності роботи підприємств.

         Для промисловості  України дуже важливе значення мають  енергетичні проблеми економіки  загалом і вугільної промисловості  зокрема. Крім того, проблеми, пов'язані  з енергетикою, важливі нині для  всього суспільства, оскільки мають  і матимуть зростаючий вплив на загальний  стан справ у країні. Тому необхідно  терміново приступити до реального  вирішення проблем паливно-енергетичного  комплексу. Чергова спроба в цьому  напрямку – це ухвалення програми «Українське вугілля» та розробка «Енергетичної  стратегії України до 2030 року». І вже на цьому етапі для створення передумов, а потім і реалізації ефективної і діючої стратегії в галузі енергетичного забезпечення економіки необхідно нарешті об’єктивно оцінити стан справ у галузі енергетики, визначити основні завдання забезпечення енергетичної безпеки і механізми її оптимального досягнення.

         Особливе значення в справі підвищення ефективності промислового виробництва має стимулювання інтеграції промислового потенціалу прикордонних регіонів України, що можуть утворювати економічний простір для спільної діяльності національних підприємств  сусідніх держав, а також виступати  за необхідності як буферна зона на шляху просування виробничих ресурсів на їхні внутрішні та зовнішні ринки. Він (потенціал) має стати найважливішим  елементом загальнодержавної та регіональної політики.

         Основними завданнями інтеграції промислових потенціалів  прикордонних регіонів є забезпечення економічної стабілізації і прогресу регіонів, розвитку регіональних ринків продукції технологічного та соціального  призначення. Особливості вирішення  перелічених завдань значною  мірою визначають за галузевою структурою прикордонних регіонів, рівнем наукової, технологічної та кадрової забезпеченості.

         Наприклад, Росія  завжди була основним партнером Донецької  області (Україна) в зовнішній торгівлі. Її частка ніколи не була нижчою, ніж 1/5 загального товарообігу області та 3/4 товарообігу з державами СНД і Балтії. Проте протягом останніх років спостерігається тенденція до зниження частки Російської Федерації в загальному обсязі експорту області при постійному зростанні частки імпорту. Загалом ці зв’язки, як і в інших регіонах України, зовсім недостатні та не відповідають загальним завданням економічного та соціального розвитку прикордонних областей, всієї України та сусідніх держав.

         Вивчаючи розвиток цих зв'язків, варто звернути увагу  на необхідність використання насамперед таких характерних моделей співробітництва, як експортно-орієнтована інноваційна  модель економічного розвитку, що забезпечує підвищення науково-технічного потенціалу прикордонних регіонів; інтеграційна модель, що базується на відновленні  старих і розвитку нових коопераційних  зв'язків, в основі яких лежить «сировинна»  структура експорту; інтеграційна модель, що забезпечує поглиблення спеціалізації  і кооперації в створенні готового продукту, який має попит на внутрішньому і зовнішньому ринках.

         Перелічені проблеми, як і багато інших проблем, необхідно  терміново вирішувати. Для цього  нині є всі можливості, науково  обґрунтовані відповідні рішення, розроблені механізми практичного характеру. Вони можуть бути реалізовані шляхом розробки в Україні та втілення 2–3-річної програми подальших перетворень, що забезпечить закріплення вже  досягнутих позитивних тенденцій в  економічній сфері та реалізацію відповідних подальших можливостей. Але таку програму потрібно обов'язково супроводжувати важливими досягненнями соціального характеру. Тоді її виконання можна вважати завершальним етапом найскладнішого в нинішніх умовах стартового періоду соціально-економічного становлення промислового комплексу незалежної України, його високотехнологічного, трудового й інтелектуального потенціалу.