Міжнародний досвід регулювання соціально-трудових відносин

         Розглядаючи вплив  глобалізації на соціально-трудову  сферу, слід також звернути увагу  на наступне. Для сучасного етапу  функціонування світової економіки  характерним є посилення впливу ТНК на формування світогосподарських зв’язків та моделей економічного розвитку. Зараз ТНК контролюють близько 40% світових засобів виробництва й 75% світової торгівлі товарами та послугами. Слід зауважити, що штаб-квартири найбільших ТНК знаходяться у США. Це обумовлює значний вплив американської законодавчої системи на формування трудового законодавства багатьох країн світу. Це не може не насторожувати світову громадськість, оскільки США досі ще не ратифікували і не визнають більшості міжнародних стандартів праці, розроблених МОП у формі конвенцій та рекомендацій. В цілому ж модель соціально-трудових відносин, яка функціонує у США, є далеко не ідеальною. Звідси загроза нерегулювання ринку праці, децентралізації переговорів та укладення угод, що проголошується багатьма американськими фахівцями і їхніми однодумцями у Західній Європі.

         Певний вплив на розвиток відносин між працею та капіталом  в умовах інтенсифікації процесів глобалізації справляє діяльність МОП. Для пом’якшення  наслідків глобалізації світової економіки  у соціально-трудовій сфері 86-а сесія  Міжнародної конференції праці 18 червня 1998р. прийняла Декларацію МОП  про основні принципи і права  у сфері праці та механізм її реалізації. Документ містить чотири основоположних принципи, яких усі держави –  члени МОП – повинні дотримуватись:

1) свобода  об’єднання та дієве визнання  права на ведення колективних  переговорів;

2) скасування  усіх форм примусової чи обов’язкової  праці;

3) дієва  заборона дитячої праці;

4) неприпустимість  дискримінації у галузі праці  та занять.

6. Регулювання соціально-трудових відносин в умовах України

         Реальний стан трудового  потенціалу порівняно з європейськими  стандартами доволі несприятливий. Негативні тенденції проявляються у звуженні демографічної бази відтворення  трудового потенціалу внаслідок  зниження народжуваності, скорочення очікуваної тривалості життя, загального постаріння населення та інших чинників. Демографічна криза загострюється  через кризу міграційних процесів. Наявні проблеми й у системі освіти при формуванні висококваліфікованої робочої сили. Це призводить до зменшення  такого показника робочої сили, як професійна придатність, якщо оцінювати  за кваліфікацією претендентів на робочі місця і сучасними вимогами до якості виконання роботи працівниками. Доволі занижені значення вартості робочої  сили і за одну годину. Обсяг споживання основних продуктів харчування населення  України свідчить також про значні тенденції до зниження за останніх 10 років.

         Важливий показник використання трудового потенціалу – рівень зайнятості населення. Про  сучасний стан зайнятості свідчить тенденція  до значного зниження її рівня та зростання  масштабів незайнятого населення. Загальна кількість зайнятих у галузях  економіки за останніх 10 років зменшилась майже на 25%, тобто кожен 4-ий працівник за доволі короткий термін залишив сферу суспільного виробництва. Найбільших зрушень зазнали промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок, за рахунок яких забезпечили 85% загального скорочення працюючих. Масштаби скорочення зайнятих у галузях економіки перевищують можливості поглинання їх малим та корпоративним бізнесом.

         Оскільки простежуються  тенденції до збільшення кількості  непрацюючих, відповідно зростає коефіцієнт утриманства, що характеризує співвідношення кількості непрацюючих до кількості  працюючих. Порівняно з 1991 р., у 2001 р. він зріс майже у 1,5 разу. Відповідно збільшується трудове навантаження на працюючих. Більше половини зайнятих в Україні працюють в умовах вторинної зайнятості. Це зменшує кількість вільного часу і збіднює їх дозвілля, перешкоджаючи повноцінному відтворенню робочої сили.

         Основні причини, що створили вище перелічені умови функціонування трудового потенціалу, такі: тривала відсутність державної стратегії розвитку соціально-трудових відносин, невбудованість їх в економічні реформи, відсутність національних соціально-трудових стандартів і моніторингу, невідповідність національного трудового законодавства конвенціям і рекомендаціям МОП та іншим міжнародним вимогам, нерозвиненість соціально-трудових відносин між власником і працівником у приватизаційний і післяприватизаційний періоди, відсутність зацікавленості у підприємницькій діяльності у сфері виробництва, незабезпечення законності в трудовій сфері, а саме нерозвиненість системи соціального захисту працюючих, неправова поведінка при розв’язанні трудових конфліктів, зростання актів громадської непокори, заборгованість зі заробітної плати та ін.

         Тому дуже важливо, що Указом Президента України в 1999 р. затверджено «Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 р.», що містять тенденції, які сформувались у цій сфері, загальні пріоритетні напрямки та кінцеву мету державної політики розвитку трудового потенціалу. Загальними пріоритетами розвитку трудового потенціалу є створення належних умов для повноцінного відтворення трудового потенціалу і професійно-інтелектуального розвитку, можливостей для продуктивного його використання через відповідне економічне обґрунтування, збалансований регіональний розвиток, упровадження системи стимулювання праці, забезпечення умов праці та життя, а також реалізації соціальних гарантій зайнятого і незайнятого населення в умовах формування ринкових відносин. Мета державної політики розвитку трудового потенціалу – утворення ефективних правових, економічних, соціальних та організаційних засад його функціонування і відтворення.

         Цей загальний зміст  мети розкривається через конкретні  напрямки, що створюють умови для  поліпшення бази формування робочої  сили, отримання професійно-технічної  та вищої освіти, професійних послуг з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації відповідно до суспільних потреб, здійснення повної продуктивної зайнятості, запобігання масовому безробіттю, поліпшення охорони праці та зниження ризику втрати здоров’я і життя  працюючих на виробництві, забезпечення соціального захисту працюючого і непрацюючого населення, посилення  відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, зростання  реальних доходів населення, захисту  прав і гарантій громадян у сфері  соціально-трудових відносин.

         Окремий розділ цього  документа містить основні напрямки державної політики розвитку трудового  потенціалу. Вони складаються з шести  частин у сферах: поліпшення природної  бази – забезпечення розширеного  відтворення населення і збільшення тривалості його активного трудового  періоду; розвитку освітньої бази –  всебічний розвиток інтелектуальних, духовних і фізичних здібностей особистості, забезпечення ринку праці висококваліфікованою робочою силою; зайнятості – створення  матеріально-технічних і соціально-економічних  передумов для продуктивної зайнятості населення; регулювання соціально-трудових відносин – забезпечення захисту  прав і гарантій громадян; політики доходів – посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій  заробітної плати, відповідне її підвищення; охорони праці – зниження рівня  виробничого травматизму та професійних  захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих і скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці. Причому  кожний з визначених напрямків містить  конкретні заходи, що сприяють його реалізації.

         Для виконання Указу  Президента України у тому ж році було спеціально доручено Кабінету Міністрів  України розробити проект Державної  програми розвитку трудового потенціалу на 2000–2010 рр. Проект програми підготувало Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України за участю Міністерства праці та соціальної політики. Крім того, при формуванні «Основних напрямків соціальної політики України на період до 2004 р.», схвалених Указом Президента України у 2000 р., враховували «Основні напрямки розвитку трудового потенціалу України на період до 2010 р.».

         Відповідно до необхідності подальшого вдосконалення концептуальних засад розвитку трудового потенціалу, соціально-трудових відносин потрібно напрацьовувати нові наукові результати у цій сфері та вносити зміни  в зміст «Основних напрямків  розвитку трудового потенціалу України  на період до 2010 р.», яким властиві певні недоліки, що не сприяють виконанню головного завдання. Маємо на увазі некомплексність їх змісту, відсутність важливих складових, що сприяють формуванню умов розвитку трудового потенціалу і попередженню виникнення факторів ризику і загроз, які руйнують трудовий потенціал.

         Доцільно було б  дещо розшириніше подати зміст положень щодо регулювання соціально-трудових відносин. Не знайшли необхідного відображення в «Основних напрямках розвитку трудового потенціалу...» також особливості регіонального управління трудовим потенціалом, його взаємозв’язок з державним. І що особливо важливо, до складу «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу...» доцільно включити розділ з механізму їх реалізації.

         Є підстави вважати, що основні тенденції у сфері  зайнятості та ринку праці зберігатимуться  і на період до 2010 р. Зменшуватиметься кількість зайнятих майже у всіх галузях економіки, але темпи будуть дещо меншими за рахунок скорочення темпів вивільнення, з одного боку, та створення умов для зростання ВВП і необхідності в робочій силі, з іншого. Ситуація на ринку праці в перспективі значною мірою залежатиме від стабілізації та диверсифікації виробництва, повернення до стійких тенденцій нарощування його обсягів, створення нових робочих місць, особливо за межами промисловості, та активної соціальної політики, що забезпечить розширення сфери прикладання праці.

         Реальні можливості поліпшення економічної ситуації, і, відповідно, вирішення соціальних проблем  в Україні, можна розглянути на прикладі стану справ у промисловості  та можливих перспектив на майбутнє. Як відомо, у цій галузі за останні  роки визначились загальні позитивні  тенденції, обсяги промислового виробництва  постійно зростають. Таку стійку позитивну  динаміку мають чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, деревообробна  та целюлозно-паперова, легка, харчова  промисловість.

         У той же час у  попередньому році від’ємну динаміку мали такі важливі галузі, як паливна, електроенергетика, будівельних матеріалів. Загалом українська промисловість  залишається складною, розбалансованою, дуже чутливою до факторів, що порушують  економічну безпеку, соціально напруженою та екологічно мало прийнятною щодо світових стандартів. Здійснені перетворення поки що не стали надійною гарантією якісних зрушень. Тому концепція промислового розвитку потребує кардинальної переорієнтації на такі прогресивні сучасні чинники, як інформаційно-технологічні, творчо-інтелектуальні та соціальні. Водночас принципово мають бути змінені підходи до ресурсоспоживання в промисловості як основи поліпшення її економічних характеристик, зміцнення конкурентоспроможності та рівноправного входження у світогосподарську систему.

         Актуальною в науково-практичному  плані залишається проблема економічної  підтримки ефективно працюючого національного товаровиробника  як на внутрішньому, так і на зовнішньому  ринках. Її вирішення бачимо в площині  кількох напрямків, а саме оптимізації  податкового навантаження, усунення можливостей для недобросовісної  конкуренції з боку зарубіжних виробників, розширення ефективної експортної діяльності в межах міжнародного правового  поля, використання потенціалу організаційно-економічної інтеграції у світогосподарську систему.

         Хоча в інвестиційній  діяльності в реальному виробництві  останнім часом спостерігається  пожвавлення (особливо в Донецькій  області), загалом ситуація не відповідає завданням масштабного технологічного оновлення промислових підприємств. Реальні бюджетні проблеми в державі, з одного боку, та принципи ринкової моделі, з іншого, виключають можливість повернення до практики масштабних централізованих  капіталовкладень. Тому активізація  дій держави в інвестиційній  сфері можлива на основі посилення  її регулюючого впливу шляхом запровадження  заходів посиленої економічної  мотивації до нагромадження коштів та їхнього використання на реальні  інвестиції, розвитку нових форм і  методів її участі в комерційних  інвестиційних проектах, законодавчого  та економічного сприяння формуванню розгалуженої системи інституційних  інвесторів, включаючи венчурні фірми, захисту прав та інтересів найбільшого  інвестора – населення.

         Удосконалення управління на рівні основної ланки економіки, тобто підприємства, забезпечення ефективності промислового виробництва в сучасних умовах потребує докорінних змін в  організації роботи, вдосконалення  інноваційної діяльності, зниження витрат і підвищення фінансової стійкості, розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, кадрового забезпечення перетворень. Особливої уваги нині заслуговують кардинальні зміни в управлінні в бік реалізації маркетингової  концепції в промисловості, застосування прогнозних оцінок і стратегічного  планування, колективного управління якістю продукції, її оновлення і  диверсифікації виробництва, безвідривного  навчання персоналу роботі в умовах ринку, освоєння підприємницького менеджменту, забезпечення соціальної відповідальності управління. Вирішальне значення має  поширення використання практичних досягнень передових підприємств  і фірм у цій галузі.

         Щодо державних  підприємств, які поки що не в змозі  забезпечувати стабільну роботу, вважаємо, що головна стратегія управління такими підприємствами має включати створення умов і стимулів для консолідації інтересів усього колективу, збалансованості повноважень і відповідальності.