Шпаргалка по "Авторскому редактированию"

32.Редагування дикторського тексту у телесюжеті Співрозмовник у телесюжеті, як правило, говорить проміжним різновидом мовлення, який можна назвати не інакше, як "усна літературна з елементами розмовної та письмової" (тому що відсутність слухача робить монологічну комунікативну ситуацію перед мікрофоном до певної міри штучною). "Розмовність" звичайно полягає у вживанні емоційно-оцінної лексики, індивідуальній або нераціональній побудові висловлювань, тавтологіях та плеоназмах, вживанні слів- або часток-паразитів, іноді неправильному наголошенні, чи вимові, вживанні русизмів, вставних слів тощо. Мовлення деяких співрозмовників стилістично неоднорідне. Власне мова інтерв'ю це і є розмовна мова, за єдиним винятком. Співрозмовник уникає розмовно-просторічної лексики. Багато слів, яких він вживає, надають висловлюванню "літературності", "книжності", "науковості", "офіційності". Це книжні слова, наукова термінологія, штампи, кліше тощо. При переведенні саме такої монологічної мови в газетний текст з відповідними до нього вимогами, слід уникати відвертих вад розмовної усної мови, які шкодять нормативності, і залишати чи удосконалювати ті елементи розмовної мови, які відіграють функцію мовної індивідуалізації співрозмовника. А саме: зберегти індивідуальну емоційно-експресивну лексику, метафоричність, образність висловлювання, а також особливості авторського синтаксису. Тобто дотриматись такої вимоги: "телевізійне інтерв'ю має бути невимушеною, щирою розмовою".Рівень стилістичної невпорядкованості монологу співрозмовника зумовлюється такими чинниками, як мовна культура співрозмовника, його комунікативні здібності, ораторська майстерність, рівень освіченості та культурного розвитку тощо. Має він і своє психологічне пояснення. Свого часу його дав російський філолог О.М. Пешковський. "Говорити літературно, тобто у повній відповідності до законів письмового мовлення і водночас з урахуванням особливостей усної мови та різниці між психікою слухача та читача не менш важко, ніж говорити просто літературно" [9, 165]. У даному разі багато співрозмовників не є професійними комунікаторами, вони не можуть майстерно скерувати свою мову так, щоб вона мала ознаки певного стилю літературної мови і сприймалася слухачами. У газетному тексті така мова найбільше потребує редагування. З погляду технології редагування дещо аморфний, неорганізований мовний потік співрозмовника проходить через редакторський фільтр-трансформатор, який композиційно організовує висловлювання, надає йому "літературності" відповідно до вимог інформаційно-публіцистичного стилю і зберігає особливості мовної індивідуальності. У результаті перетворень мовлення можна класифікувати як "розмовне літературне письмове". Його ознаки полягають у втраті усності, набутті унормованості та наявності індивідуальності, притаманної особистій манері висловлювання реальної людини. "Розмовне публіцистичне письмове" мовлення в усіх своїх структурних компонентах витримано в ключі усного мовлення відповідно до його типологічних особливостей, але без типових вад. Дикторський текст телесюжету як зразок професійного мовлення інформаційно-публіцистичного стилю не підлягає такому ретельному опрацюванню, як текст співрозмовника. Йдеться про те, щоб замінити те чи інше слово більш доречним, висловлювання та формулювання зробити більш чіткими і точними. Іншими словами, редагування йде в руслі підсилення інформативності, логічності, аргументованості та лаконізму висловлювань.

33. Типологія помилок: Інформаційні помилки. Їх визначає відсутність новизни, повторювання вже викладеної тези, неврахування фонових знань реципієнта, згадування про очевидні речі, про які з причин їх очевидності ніхто не писав, і видавання їх за нову суспільну інформацію, кількаразова публікація наукової статті, що містить одні й ті ж дані тощо. Модальні помилки виникають через те, що автори інколи неправильно враховують відношення матеріалу до дійсності. Визначаючи його, вони можуть помилятися, наприклад, коли видають наукову гіпотезу за фактичний стан речей (наприклад, роботи про ефір в науковій літературі кінця XIX – початку XX ст.). Трапляється й так, що інколи самі реципієнти помилково сприймають модальність повідомлення. Фактичні помилки є окремим підвидом модальних. До них належать такі твердження, модальністю яких є реальність, проте ці висловлювання хибні. Зокрема, неправильне вживання числових відомостей, наприклад: "Рекорд світу в стрибках у довжину становить 7,25 м".Темпоральні помилки виникають внаслідок відхилення часу, зазначеного в повідомленні, від часу у світі, описуваному в тексті (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Через кілька днів після події буде неправомірним вживання прислівника "сьогодні" для визначення часу.Локальні помилки визначають відхилення місця, зазначеного в повідомленні, від місця у світі, описуваному в матеріалі (реальному, псевдореальному чи ірреальному).Ситуативні помилки характеризуються відхиленням ситуації, зазначеної в повідомленні, від ситуації у світі, описуваної в тексті (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Вони можуть виникати також унаслідок відхилення ситуації, на яку під час сприйняття повідомлення реципієнтами розраховував автор, від ситуації, яка виникла у час його сприйняття насправді. Семіотичні помилки. Серед семіотичних вирізняють кодувальні, відображувальні та значеннєві помилки. Кодувальні помилки полягають у тому, що в коді знака (слова) є відхилення від норми. Тому кодувальними помилками є, наприклад, більша частина спотворень, хоча вони можуть бути і складнішими. Відображувальні помилки полягають у тому, що у реципієнта при сприйманні знака виникає інший відображений образ, ніж в автора повідомлення. Значеннєві помилки полягають у неправильному слововживанні. Особливо часто вони трапляються при аудіовізуальній передачі інформації. Тезаурусні помилки виникають у реципієнтів тоді, коли в повідомленні вживають знаки (слова), відсутні в їх тезаурусі або не мають жодних зв'язків з іншими словами тезауруса. Такі помилки можна назвати ще релятивними (вони є помилками лише стосовно якоїсь певної групи реципієнтів). Сприйняттєві помилки. Виникають лише в момент первинного сприймання повідомлення і спричинені певною двозначністю у тексті. У процесі остаточного сприймання вони, як правило, зникають. Таке речення, як Лист матері надійшов учора, можна сприймати за двома моделями: одна передбачає, що на першому місці стоїть суб'єкт дії, а на другому – об'єкт (Лист матері надійшов [до мене] вчора); інша, натомість, ставить на перше місце об'єкт, а на друге – суб'єкт (Лист [від мене до] матері надійшов учора). Під час первинного сприймання близько 80 % реципієнтів використовують першу модель сприйняття, хоча автор повідомлення міг ужити другу, в результаті чого й виникне сприйняттєва помилка. Атенційні помилки. З'являються внаслідок порушення в повідомленні контактної функції мови й переключення реципієнтами уваги на інші об'єкти. Ці помилки пов'язані з волею реципієнта щодо сприйняття: автор намагається змусити реципієнтів сприймати повідомлення, а реципієнти або не почали його сприймати, або, розпочавши, припинили внаслідок переключення уваги. Копіювальні помилки (спотворення). Найчастіше трапляються тоді, коли повідомлення копіюють (наприклад, авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, проект видання передають каналами зв'язку із ЗМІ у друкарню тощо). Для пошуку й видалення з повідомлення спотворень у видавничій справі здійснюють коректуру. Психологічні помилки пов'язані з вищенаведеними психологічними причинами анормативності тексту, особливостями мислення людини і декодування з "внутрішньої" мови. Це і недостатня уважність до "дрібниць", що призводить до неточностей в ефірі, до помилок у газеті, і помилки занадто великої активності автора (багатослівність тощо), і помилки втомленості автора (повтори та ін.), і власне помилки під час перекладу з "внутрішньої" мови на "зовнішню" тощо. Логічні помилки. Вони можуть бути ненавмисними (як наслідок помилки автора) і навмисними, від чого вага їх значно зростає (журналістські матеріали, спрямовані на дискредитацію певної особи, що будуються на хибних тезах чи висновки в яких суперечать законам логіки). Мають багато підтипів, що пов'язані з порушенням конкретних законів логічного мислення і висловлення.

34. Закони побудови журналістського тексту: 1 дотримуватися чіткість пред'явлення текстових елементів у їх власних кордонах. Кожен текстовий елемент - мікросущность, і, щоб вона могла бути адекватно сприйнята, її потрібно адекватно висловити. 2 необхідно контролювати, як співвідносяться текстові елементи фактологічного шару інформації з текстовими елементами шару оцінної інформації, дотримуючись пропорції, підказуються жанровою специфікою матеріалу. Порушуючи це правило, автор ризикує впасти в один з двох гріхів: він може або «потонути» у фактах, не будучи в стані розкрити їхній зміст, або «загрузнути» в безпідставних оцінках, не сприймаються аудиторією, оскільки вони слабо аргументовані. 3 слід витримувати смислову, стилістичну, інтонаційну цілісність знайдених монтажних прийомів, прагнучи до естетичної завершеності тексту. Але монтаж - лише один із засобів організації журналістського тексту. Друге, але не менш важливе - композиція. Це поняття теж пов'язане з побудовою тексту, але вже з точки зору його внутрішньої логіки (недарма іноді композицію називають «внутрішньою формою» твори). У ній знаходять відбиток глибинні зв'язки тексту. Композиція є засіб організації тексту, що виступає як система правил його побудови з точки зору поєднання підтем. Правило перше: необхідна і достатня кількість підтем в журналістському тексті має відповідати кількості стоять перед автором завдань з організації контакту тексту з адресатом інформації і бути принципово зводиться до чотирьох. Число "чотири" береться не зі стелі: це стійка кількісна характеристика завдань, вирішення яких забезпечує успішний контакт журналістського тексту з адресатом інформації в переважній більшості випадків. А їх якісна специфіка нам вже знайома і може бути описана в наступних поняттях: 1) введення в ситуацію; 2) позначення проблеми; 3) пред'явлення оцінок і аргументів; 4) практична постановка питання. ПРАВИЛО ДРУГЕ: послідовність «композиційних підтем» журналістського тексту може змінюватися, але в будь-якому випадку вона повинна бути узгоджена з жанровою специфікою матеріалу (мотивована жанром) і підкріплена (виправдана) відповідними монтажними прийомами.

35. Метод тематичного прогнозування. Цей метод дозволяє від кожної фрази спрогнозувати подальше логічне розгортання теми, створюючи при цьому у свідомості уявний загально тематичний фон. Зіставляючи реальний зміст наступних фраз зі спрогнозованим змістовим фоном, редактор робить висновок про їхній збіг чи їхнє розходження. Останнє, звичайно, є сигналом для редактора про недосконалість тематичної організації твору.

37. Жанрові правила побудови твору такі: послідовність частин має бути вмотивованою, частини спів-  
мірними, а прийоми композиції визначає зміст і характер твору. Міцності конструкції публіцистичного твору досягають виокремлен-ням центральної проблеми, вмінням відібрати потрібне й відмовитися від усього зайвого, гармонійністю поєднання частин. Композиційна повнота, необхідність і єдність - вимоги спільні для побудови всіх творів. Зазвичай розрізняють композицію художнього твору, що ґрунтується на сюжеті, й композицію нехудожнього твору (того, який не належить до творів художньої літератури), що ґрунтується на плані, тобто йдеться про художній образ у першому випадку й логічну побудову - в другому1. Композиція журналістського твору залежить від екстралінгвістичних і від власне лінгвістичних чинників, під упливом яких перебуває автор як суб'єкт дії. Тут виразно розрізняють два аспекти: зовнішній - конфлікт і внутрішній - проблема. Перший лежить на поверхні, другий журналіст має виявити. Проблема, яку порушить журналіст у тексті, має пройти певні стадії розвитку на шляху до її вирішення. І тут автор виконує роль організовувального чинника. Тому в плані змісту важливу роль відіграють такі композиційні вузли: а) опис і аналіз події, яка спричинила проблему (констатація фактів); б) аналіз причин виникнення проблеми; в) характеристика учасників події; г) загальна оцінка конфліктної ситуації, соціальної проблеми, яка стоїть за конфліктом; ґ) шляхи до практичного вирішення проблеми. Композиційні вузли в журналістському тексті можуть бути розміщені в довільному порядку. Розміщення композиційних вузлів на площині тексту, як і мовностилістичне втілення їх, залежить від авторського задуму і є засобом виявляння образу автора. Лінгвістика й літературознавство в понятті, позначеному словами "образ автора", виокремлюють кілька його аспектів: 1. автор біографічний, про якого ми знаємо, коли він народився, де жив і т. ін.; 2. автор художнього чи публіцистичного твору як об'єкт літературо-, медіазнавчих досліджень; 3. образ автора, певною мірою схожий на інші образи художнього чи публіцистичного твору, проте менш експлікований (це своєрідний об'єкт, з яким спілкується читач під час ознайомлення з текстом, заглиблення в нього).

38. Метод рубрикації. Суть методу - складання плану твору з метою групування фраз у тематичні фрагменти. В ідеалі однотемний текст має являти собою однотемний фрагмент. Порушення цієї структури веде до утворення кількох паралельних тематичних фрагментів.

41.Види логічних помилок 1. Суперечності в самому визначенні (contradictio in adjecto). Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум'я, квадратне коло).2. Визначення невідомого через невідоме (iqnotum per ignotum). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітньогорівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається як на приклад на те, чого вони не знають. В результаті не виникає сподіваного ефекту пізнання і зворотного зв'язку, крім запитання: а це що таке?3. Заперечення замість визначення (via negationis) — така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь).4. Тавтологія (гр. tauto logos — те саме слово; лат. idem per idem — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе ("я" є "я"), тобто двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією.5. Плеоназм (гр. pleonasmos — надлишок, надмірність)—близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія—це повний повтор, а плеоназм—частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є),рівна половина (якщо половина, то вже рівна) тощо.6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною помилки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування.7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помилкою, коли позначене певним словом поняття на наступному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі).8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами тощо.9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як наркотик).10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трапляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов'язкових ознак та факультативних, тимчасових, додаткових і ці додаткові представляє як основні, але це не є так (Всі жінки люблять телевізор).11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший — такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид.12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали.

42.Робота редактора над  фактичним матеріалом Основою фактологічної структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв’язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту - річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Критерії виділення фактологічної системи і структури - тематична однорідність фактологічного членування змісту (необхідно виділяти ті факти, які стосуються теми), а також логіко-категоріальна однорідність членування у межах заданої теми (щоб факти були одного рівня або підрівня узагальнення). Для здійснення фактологічного аналізу необхідно визначити тематичну організацію твору, актуальну тему, а потім зробити членування змісту твору на факти в межах актуальної теми. Мета аналізу – правильно визначити фактологічну систему твору. Предмет аналізу: редакторський аналіз розкриття теми автором є аналізом її системно-структурної поняттєвої організації, що включає визначення поняттєвої повноти, обсягу теми, зв'язків між поняттями, що становлять основу теми. Тезисно-аргументальна чи факто-логічно-висновкова організація теми є предметом безпосереднього аналізу редактора на етапі розгляду розробки теми автором. Основною формою існування поняттєвої системи теми у журналістиці визнають ФАКТ як поняття про певний елемент дійсності, відображений у свідомості автора. Фактично аналізується зв'язок між фактами у тексті. І теза — факт, і аргумент — факт, і висновок — факт. Але кожен із цих фактів різного рівня узагальнення, точності, чіткості. Завдання редактора й полягає в тому, щоб не залишити в тексті недоведених, неточних, непрозорих для читацького розуміння фактів. Аналізуючи журналістський матеріал, основну увагу необхідно звертати на факт-аргумент або факт-основу висновків, щоб у тексті не залишалися неточні, недоведені тези або безпідставні висновки. Інша річ, коли теза є аксіоматичною, доведеною життям, тоді аргументації можна уникати.Структура аналізу розкриття теми: окреслити фактологічну систему матеріалу, встановлюючи логічні зв'язки між фактами і аналізуючи логіку цих зв'язків, а саме: чи не порушуються логічні зв'язки між тезою і її аргументами; чи випливає логічно висновок з фактів; чи задовільна композиція й архітектоніка подання фактів; дати оцінку фактичному матеріалові; з погляду його достатності для розкриття теми; з погляду його якості.

40. Коректурні знаки заміни

43.Розуміння журн. тексту "Будь-який перегляд про-кидування має коріння в можливості про-кидування вперед себе нової проекції змісту; можуть існувати поруч одна з одною проекції, що суперничають, поки не встановиться скільки-небудь однозначна єдність змісту: тлумачення починається з попередніх понять (виділено нами. - В. В.), котрі з часом замінюються більш адекватними поняттями - ось це безперервне про-іціювання, про-кидування змісту, яке складає змістовий рух розуміння та тлумачення, і є процес, який описує Гайдеґґер". Напевно, на теренах мистецтва це справді так. На теренах журналістики - ні. Переддумка, як ми щойно переконалися, є аргументом лише у власних міркуваннях, однак, її не викладеш на стіл як аргумент перед редактором чи суддею. Журналістика живиться фактом, інформацією; переддумки і все до них подібне тут мають дуже обмежене значення - обмежене саме їх невіднесеністю до факту. Отже, апперцепція є ще й шляхом встановлення помилок: минулих, прихованих у попередньому знанні, та тих, що можуть бути принесені з новою інформацією. Комунікативні аспекти апперцепції мають такий вигляд: вона, як і в цілому інтерпретація, є етапом розуміння інформації масовою аудиторією, але відбувається в індивідуальних свідомостях. Слід визнати, однак, що вона несе у собі потенційну можливість її перекручення. Управління апперцепцією є таким же бажаним у масовому спілкуванні, як і управління інтерпретацією. І тут у контексті інтерсуб'єктних відносин відкриваються незчисленні можливості. Поза сумнівом, читач може бути більш освіченою, мудрою людиною, аніж автор. "Той, хто слухає, може набагато краще від того, хто говорить, розуміти, що приховано за словом, й читач може краще від самого поета осягати ідею його твору". У журналістиці так не повинно бути, це кричущий непрофесіоналізм, за такі "вільнощі" виставляють з редакції й нікуди більше на творчу роботу не приймають. У цьому, напевно, й відмінність журналіста від поета, а журналістики від мистецтва. Багатство інтерпретації є заслугою художнього твору - і великим недоліком твору журналістського. Апперципувати читачеві у журналістиці бажано так, як входило в задум автора. Але ж попередні знання у кожного свої, і програмування апперцепції може найкраще йти шляхом впливу на стереотипи масової свідомості. Можливість того узагальнення та поглиблення ідеї, яке можна назвати самостійним життям твору, не лише не є відкиданням нероздільності ідеї й образу, але, навпаки, обумовлюється ним. Погано, якщо апперцепція не завершується проясненням, а лишає думку більш заплутаною, ніж вона була. З цього виникає прагнення додаткової, ще новішої інформації, поглиблення апперцепції - аж до прояснення думки, тобто до настання розуміння. Апперцепція постійно оновлює інформаційний образ, вона протидіє його "спресуванню" у стереотипи. Допоки надходить нова інформація й триває її конфлікт зі старою - стара не зможе застигнути від незапитаності та неоновлюваності або з часом колапсувати через ізольованість від зовнішнього світу, тому що не витримає надходження "надто нової" інформації, сприйняти яку стара система знань буде не здатна й її доведеться відкинути цілком.