З початком революції 1905 року змінюється і ставлення поміщиків до переселенської політики. Створена в 1906 році Рада об'єднаного дворянства вимагала від уряду розробити  указ про вільний вихід з общини та закріплення общинної землі в  приватну власність, щоб мати змогу  масово переселяти малоземельних та безземельних селян [20; 82]. Але суттєві зміни в переселенську політику були внесені лише на початку 1906 року з виданням інструкції від 10 березня "О порядке применения закона 6 июня 1904 года". З цього моменту переселення стає не тільки повністю вільним, але і всіляко заохочуваним заходом (пільговий проїзд залізницею, кредитна допомога Селянського Поземельного банку і т.інш.) [24; 60].  Указ 9 листопада 1906 року дав змогу селянам при переселенні продавати закріплену в приватну власність землю. Отже вищезазначений указ сприяв підвищенню переселенського руху, особливо з малоземельних губерній України. До того ж велику роль відігравала урядова пропаганда переселення та обіцянки допомоги переселенцям грошовим кредитом.

      Переселення вважалося заходом, який був здатний  знищити земельну селянську нужду. Військові події на Далекому Сході  на деякий час припинили переселенський рух. Але починаючи з 1906 року урядом приймається ряд заходів з  метою переселення селян: так, наприклад, для зазначення вільних для переселення  земельних просторів та для полегшення умов переселення, переселенським управлінням  було надруковано цілий ряд дешевих  видань з довідниковими відомостями, з докладними картами та інш. Видання  були розіслані по губерніям. Відновлено також було чинність пільгового переселенського  тарифу, який був відмінений на час  війни. Були прийняті заходи для забезпечення відновлення переселенського руху за Урал та передбачено спрощення  видачі ходакам дозволів на пільгову залізничну перевозку. З селян, які  переселялися, знімалися недоїмки. Вони на 5 років звільнялися від  казенних та земських податків, на три  роки відстрочувалося відбування військової повинності [15; 196].

      Тим, хто не мав для переселення  необхідних коштів, обіцялась урядова  допомога у вигляді позик на домобудівництво, пільговий проїзд залізницею, звільнення на новому місці від платежів різних податей та служби в царській армії. Для ознайомлення з місцевими  умовами та зарахування за собою  переселенських ділянок було організовано ходакування у супроводі земських чиновників.

      Царський  уряд розумів, що казенні, удільні та продаж незначної частини приватновласницьких  земель не покращать становище малоземельних  та безземельних селян, тому покладав великі надії на переселення, вважаючи його найкращим заходом проти  земельної тісноти Європейської частини імперії. П.Столипін був  палким прихильником переселення селян, вважаючи це за найкращий метод вирішення  земельного питання.

      Об'єктивно  переселення селян на окраїни  мало в деякій мірі прогресивний характер для економіки Російської імперії. Переселення викликало значний  розвиток виробничих сил у слабо  розвинутих районах, які заселялися, підвищувало трудові ресурси цих окраїн. Переселенці в міру своїх сил та засобів освоювали цілинні землі, збільшували площу землі, яка оброблялася. Застосовувались також нові сільськогосподарські знаряддя, що сприяло підвищенню в цих районах агротехнічного рівня сільського господарства.

      Однак наміри царського уряду переслідували  тільки одну мету – переселити на окраїни  найбільш небезпечну для поміщицького землеволодіння частину селян і  тим самим розрядити революційну  атмосферу в країні. Про економічні інтереси переселенців уряд не турбувався. Він створював такі умови на місцях виходу, за яких переселенці продавали  за заниженими цінами свої земельні наділи, худобу, інвентар та інше майно багатим  однообщинникам. Багато селян таким  чином несли великий матеріальний збиток вже з самого початку переселення. Важких втрат зазнавали переселенці  в дорозі. Уряд не організовував  планомірної та своєчасної перевозки  їх у ті райони, в які вони заселялися.

      Без врахування господарських інтересів  переселенців створювався колонізаційний земельний фонд Сибіру. З огляду на нестачу заходів та спеціалістів, дослідження відставали від землевпорядкувальних робіт. Місцева адміністрація не мала в своєму розпорядженні даних  про стан та кількість вільних  державних земель. Створення переселенських ділянок було спішним і непланомірним. До них включались непридатні для  господарського використання землі, від  яких багато переселенців відмовлялися при першому ознайомленні чи після  декількох років безплідної праці.

      Переселення як засіб освоєння Сибіру та Туркестану в широких розмірах, з утворенням на нових місцях розвинутих селянських господарств могло дати позитивний успіх лише за умов вкладення великих  матеріальних коштів. Однак, уряд не приділяв особливої уваги цій стороні  переселенської справи. Для нормального  господарства на Далекому Сході та в Сибіру потрібні були розгалужені  системи залізничних та грунтових  шляхів у заселених місцевостях, видача державних позик (не менше 500 крб.) на кожне господарство, розгалужена система забезпечення сільськогосподарською технікою, пільгові умови кредитування переселенців і т.ін.

      П.Столипін влітку 1910 року разом з Головноуправляючим землевпорядкуванням та землеробством  здійснив поїздку до Західного Сибіру та  в Поволжя. Головною метою  було ознайомлення з хутірськими  господарствами. На підставі цього  обстеження прем'єром були зроблені деякі  висновки: відведення наділів переселенцям в Сибір повинно бути не в користування, а у приватну власність; грошові  позики переселенцям на домогосподарство потрібно впорядкувати не за матеріальною забезпеченістю, а за умовами заселення  даного району; необхідно створити та розвивати агрономічну допомогу пересельцям і т.інш.

      Отже, переселення українських селян  до Сибіру та Туркестану в роки столипінської  реформи мало велике значення для  заселення цих регіонів. Однак  знищити земельну нужду селян, як цього сподівався уряд, такими заходами не вдалося. Недостатність фінансування приводила до того, що тільки заможні  переселенці мали змогу відновити  своє господарство на цілинних землях. Заселення Степового краю, Сибіру та Далекого Сходу не було слушно та доцільно організоване. З самого початку  не було виконано жодної умови, яка  б полугшувала переїзд селян  на нові місця: безкоштовного лікування, харчування, перевезення майна переселенців. Також уряд виявився неспроможним вирішити транспортну проблему. Неузгодженість строків переселення призводила до того, що проміжні станції були переповнені  селянами.

      Неправильне врахування кількості та якості земель в Сибіру, Далекому Сході та Середній Азії призводили до того, що кількість  бажаючих переселитися на ці землі  перевищувала кількість земельних  наділів, які були придатні для землеробства. В результаті цього більша частина  українських переселенців змушена  була повертатися в рідні місця.

3.4. Реакція українського  селянства на процес  аграрного реформування

      Кризові явища в сільському господарстві на початку ХХ століття і селянські  виступи напередодні і в роки першої російської революції вимагали негайного вирішення аграрного  питання. Тому одним з головних завдань  столипінської реформи було зменшення  революційної напруги в суспільстві. Проте, як свідчать результати проведення реформи, вона не тільки не зняла напругу  в суспільстві, а навпаки, збільшила  кількість незадоволених аграрною політикою уряду. Активізуючи процес становлення капіталістичних відносин в сільському господарстві, реформа  була покликана провести розчистку  селянських земель від "слабких" на користь "сильних" та шляхом радикальних  заходів зруйнувати общину і почати накопичення капіталу на селі. Двоякість  аграрної політики П.А.Столипіна полягала в поєднанні більш прогресивної системи капіталістичних відносин в сільському господарстві зі збереженням  старих поміщицьких землеволодінь. Така урядова позиція викликала  незадоволення всіх груп українського селянства. Щодо реформування селянської общини і виходу на відруби та хутори, то відношення тут було двояким. Були як прихильники, так і вороги цього  процесу. В офіційній історіографії  радянського періоду переважала думка про негативне ставлення  селянства до аграрної реформи П.А.Столипіна. Зокрема зазначалося, що селяни активно  протестували проти виділення на хутори та намагалися повернути землю  заможних селян до общини. Причиною цьому було пограбування селянських земель куркулями [27; 42]. Таку ж точку зору займали і представники інших політичних течій в суспільній думці Росії та України. Так, кадетські вчені та політики негативно сприймали як соціальні цілі реформи, так і методи її проведення. Існувала думка, що селянством реформа сприймалася як насилля. Свідченням цьому було багато селянських скарг, звернень в пресу та прямі протести та заколоти.

      Проте, в порівнянні з результатами проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в  Росії, ситуація в Україні була дещо інша. Відмінність полягала в тому, що на території України ще до проведення аграрної реформи вже почався  процес руйнування общинного землеволодіння. Тому частина українського селянства, переважно заможна, позитивно сприймала  аграрне реформування 1906-1914 років.

      Найбільше незадоволення селянами викликали:

      1) примусовий характер руйнування  общини адміністративним керівництвом;

      2) примусове виділення на хутори  та відруби, коли надавалися  найбільш непридатні для сільського  господарства землі; 

      3) діяльність Селянського Поземельного  Банку з високими відсотками, недостатньою сумою позик, високими  цінами на землю; 

      4) непродуманість і недостатність  фінансування урядом переселенської  політики.

      Зупинимося  на цих причинах більш детально.

      Як  вже зазначалося, в суспільстві  взагалі відношення до общини і нового законодавства було двояким. З одного боку, переваги приватного землеволодіння полягали у вільному продажу землі, можливості її закладати. Ще однією перевагою  було те, що хутірське і відрубне господарства давало можливість краще  працювати на землі, яка не розділена  на багато шматків. З іншого боку, як би не переділялася земля, все одно більше її не ставало. І ще для господарства потрібні були гроші, агрономічна допомога і т.ін.

      Для малоземельних селян вихід з  общини означав цілковите розорення. Він позбавляв їх можливості користуватися  общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями, без яких вони не могли  довго протриматись на відведеній латці  землі, яка складала, як правило, 1-2 десятини. Тому біднота в масі своїй чинила опір руйнуванню общини.

      Отже, найбільше невдоволення при запровадженні  хутірського та відрубного землеволодіння викликали у селян примусові  дії влади, а також заможних селян, які при виділенні з общини забирали з собою належні їм надлишки землі. Часто ці надлишки перевищували норми селянського землеволодіння.

      Незадовлення  при проведенні аграрної реформи  у селян викликали також дії  Селянського Поземельного Банку. Допомога банку при купівлі селянами землі  у поміщиків була досить незначною. До того ж підвищення Селянським Банком ціни на поміщицьку землю також ставало  на заваді селянам.

      Велику  роль в проведенні столипінської  аграрної реформи відігравало переселення  селян до Сибіру. В Україні переселення  носило масовий характер, однак умови, в яких переселенці їхали на нові місця були незадовільними.

      Таким чином, підсумовуючи реакцію українського селянства на процес аграрного реформування на початку ХХ століття, можна зробити  наступні висновки. По-перше, реакція  на процес реформування аграрного сектору  серед селян була неоднозначною. Серед прибічників можна виділити наступні групи:

      1) ті селяни, які були по сусідству  з німецькими та чеськими колоністами; 

      2) селяни тих територій, де взагалі  чи частково не було общинного  землеволодіння;

      3) найбільш заможні селяни, які  мали умови для створення повноцінного  фермерського господарства (переважно  це селяни, які мали не менше  5 десятин землі);

      4) малоземельні переселенці, що  ставили за мету створення  окремого дрібного господарства.

      Руйнування  общини в Україні носило позитивний характер і не викликало у селян  негативного ставлення. Однак, методи, якими діяла місцева влада, частіше за все викликали негативну реакцію селянства. Селяни були невдоволені примусовим характером руйнування общини. Незадоволення у селян викликало також примусове виділення на хутори та відруби, оскільки часто примушували виділятися селян, у яких була недостатня кількість землі.

      Непродуманість  урядом переселенської політики та недостатність  фінансування цих заходів викликали  у селян негативну реакцію, оскільки не давали можливості селянам впроваджувати  своє господарство на неосвоєних землях Сибіру та Середньої Азії. Більшість  цілинних земель вимагала додаткових витрат для землеробства, а для  багатьох селян-переселенців це було недоступно. І хоча уряд надавав великого значення процесу освоєння зауральських земель, однак ним нічого не було зроблено для запровадження агрономічної та матеріального допомоги переселенцям.

      Отже, в більшості своїй негативну  реакцію викликала не сама столипінська реформа в цілому, а насильницькі заходи, якими вона запроваджувалася, а також недостатня матеріальна  допомога уряду чи відсутність такої.

ВИСНОВКИ