Столыпинская аграрна реформа

      Таким чином, столипінська реформа узаконювала  існуюче в Україні індивідуальне  селянське господарство, які існувало напередодні реформи. Ще більше значення мав указ 9 листопада 1906 року в тих  районах, де зберігалася община з  переділами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сільського господарства, бо мала обов'язковий  для всіх членів общини характер господарювання. Особливо шкідливі були часті переділи, за яких використання землі носило виснажуючий характер.

      На  першому етапі проведення столипінської  реформи вважалося, що виділу землі  у хутірську чи відрубну ділянку  повинно передувати закріплення  її у приватну власність. Але вихід  з общини найбільш багатоземельних  селян чи навіть просто закріплення  у власність чересмужних ділянок  при общинному землекористуванні  порушували інтереси тих селян, які  залишалися у общині. Указ від 9 листопада  передбачав, що "вимоги про закріплення  у приватну власність частини  суспільної землі" повинно бути задовільнено общиною на протязі місяця після  її подання, в іншому разі усі необхідні  для цього заходи приймаються  на місці земським начальником, тобто  насильно, проти волі общини.

      Для розвитку сільського господарства мало значення не тільки залучення землі  у товарний обіг шляхом закріплення  її у приватну власність, але й  ліквідації тих недоліків землевпорядкування, які складалися у попередній період і зокрема, були пов'язані з общиною. Тому зворотнім боком процесу руйнування общини, хоча й не завжди і не всюди, було проведення землеустрою та насадження ділянкового землекористування, тобто хуторів та відрубів. Селяни, які вийшли з общини, повинні були переселятися з села на виділену ділянку землі - хутір, чи, зберігаючи садибу в селі, перенести своє господарство на відведену індивідуальну ділянку - відруб. Останнім, разом зі знищенням общини, уряд надавав виключно важливого значення при проведенні усієї реформи.

      Для досягнення наміченої урядом мети було недостатньо тільки руйнування общини. Перетворення черезсмужних наділів  у приватну власність, що означали великий  переворот у житті села та відкривало шлях до мобілізації земель в руках  заможних селян, само по собі ще не створювало значного прошарку "міцних" земельних  власників, оскільки не ліквідовувало  самого черезсмужжя – важливої агротехнічної  причини відсталості землеробства та повільності процесу виділення  з селянства капіталістичної  верхівки. Тому уряд ставив своїм завданням  всіляке заохочення переходу до хутірського  чи на крайній випадок відрубного господарства, і указ від 9 листопада  надавав тим, хто виходив з  общини, право вимагати виділення  їм землі "по можливості до одного місця".

      Велика  кількість селян виходила з общини і закріплювала землю у приватну власність. Але тільки невеликий  відсоток селян переходив на хутірську  систему. Це пояснюється тим, що така форма господарства ставала корисною лише за певного мінімуму землі.

      Однак, незважаючи на всі негаразди реформи, в Україні все-таки створився  окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне  селянство становило в Україні  на 1911 рік всього 7%. Але залишалась основна постать – середняцьке  господарство. Саме воно складало найбільшу  групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд після революції 1905 року. О.Погребинський  навіть називав ці середняцькі господарства "фермерськими елементами, які розвивалися всупереч реформі".

      Хоча  для здійснення реформи було характерним  примусове насадження хутірської системи  землеволодіння без врахування природних, географічних, соціально-психологічних  умов, вже на 1915 рік більше 25% домогосподарств  по всій імперії заявили про свій намір вийти з общини.

      Для здійснення реформи урядом не було створено належної фінансової та матеріальної бази і вона форсувалася чисто  адміністративними заходами. Як відомо, П.А.Столипін вважав, що реформи можуть бути здійснені на протязі 15-20 років. Однак, навіть Прусії для переходу від  общинного землеволодіння до хутірської системи знадобилося 100 років.

      Отже, руйнування общини за часів столипінської  аграрної реформи в Україні проходило  достатньо швидкими темпами. Однак, виділення селян на хутори та відруби  не виправдало сподівань уряду. На заваді цьому стояло збереження великого поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, недостатня фінансова допомога уряду  та багато інших причин.

3.2. Фінансові проблеми  на шляху впровадження  реформи

      Руйнування  общини та землеустрій за часів столипінської  реформи вирішували тільки деякі  питання, які уряд поставив у справі реформування села. Особливу роль відводили  в цих питаннях Селянському Поземельному Банку. Але політика банку, направлена на підвищення цін на поміщицькі землі, перекладання на покупців землі витрат, які пов'язані з управлінням  та утримання таких маєтків, призводили до гальмування розпродажу поміщицьких  земель через Селянський Банк.

      Одним з наслідків указу від 9 листопада 1906 року виявилося пожвавлення купівлі-продажу  землі. Самим законом було передбачено, що земля стає товаром і багато селян скористалися цим. Землі, які  виділялися у приватну власність, поступали на ринок. Бідняки продавали свої наділи і перетворювалися на батраків чи переселялися до Сибіру. Заможні селяни скуповували наділи малоземельних селян і маєтки великих землевласників. Переважно ці операції відбувалися за допомогою Селянського Банку. Але оскільки ціни банку на землю були занадто високими, то значна частина покупців намагалася купувати землю за власні кошти, вдаючись до позик, які виділяв банк. Однак ця сторона землевпорядкування майже не висвітлювалася в літературі. Купівля-продаж землі в обхід Селянського Банку дає яскравий портрет покупців землі, адже малоземельні та безземельні селяни часто не мали коштів навіть для утримання власної сім'ї, не кажучи вже про купівлю землі. А звідси можна зробити висновок, що основна частина покупців являла собою заможну частину селян, і тільки у деяких винятках це були середняки.

      Зовсім  інший характер носили операції з  поміщицькою землею. Тут теж заможний селянин намагався купувати землю  не через Селянський Банк, а власне у поміщиків, оскільки таким чином  земля коштувала дешевше. Однак  на відміну від надільних земель, ціни на панську землю зростали. Найбільше це стало помітно після  прийняття указу від 9 листопада 1906 року. У порівнянні з передреволюційними роками і 1905 роком, коли поміщики, налякані революційними подіями, намагалися дешевше продати свою землю, з  виходом указу від 9 листопада 1906 року вони навіть без допомоги Селянського  Банку почали підвищувати ціни на землю, усвідомлюючи земельний голод  селян.

      Ще  одна з причин, за якою поміщицькі землі  купувалися селянами не через банк – свідоме завищення цін на панську землю самим банком. Під  час революційних подій 1905 року, коли селяни сподівалися отримати землю  безкоштовно, вони відмовлялися її купувати. Селянський банк користувався цим.

      Таким чином, закон про закріплення  землі у приватну власність хоч  і надавав селянам право купувати поміщицькі землі, однак не вирішував  основної проблеми селянського малоземелля, оскільки не торкався основної причини цього малоземелля – великих поміщицьких латифундій. Дуже часто поміщики, які продавали свою землю за тих чи інших причин без посередництва банку, самі встановлювали ціни на землю. Особливо це спостерігалося у тих губерніях, в яких найбільш гостро стояло питання селянського малоземелля.

      З усього вищезазначеного можна зробити  висновки, про ті урядові заходи, якими поміщики і влада намагалися вирішити найактуальніше питання –  селянське малоземелля. Не торкаючись зараз головного впроваджувача  нової аграрної політики – діяльності Селянського Поземельного банку  – можна зазначити, що вся політика уряду була направлена не на вирішення  питання малоземелля селян, а  навпаки, на захист великого поміщицького землеволодіння. Все було зроблено для того, щоб навіть середньо забезпечені  селяни не мали змоги скуповувати  панські маєтки за більш-менш прийнятну  ціну. Навпаки, уряд вдався до таких  заходів, які були спрямовані на підвищення цін на панські землі. Взагалі  всі заходи уряду були спрямовані перш за все на те, щоб поміщицька земля найменше потрапляла до рук  незаможних селян. Ставка робилася "на заможного" селянина. А оскільки готівкові гроші були тільки у  останніх, то звідси випливає, що найбільша  кількість покупців складалася саме із заможних селян і тільки у крайніх  випадках з селянських товариств.

      На  початку ХХ століття зросла та ускладнилася діяльність двох великих установ  державного іпотечного кредиту: Дворянського та Селянського Поземельного банків, за посередництвом яких царський уряд підтримував напівкріпацьке землеволодіння.

      Система сільськогосподарського кредиту, яка  склалася після реформ 60-х років  ХІХ століття, мала свої особливості, обумовлені збереженням у аграрному  ладі чисельних кріпосницьких пережитків, основою яких були превілейоване  дворянське землеволодіння та засилля  у ньому дворянських латифундій. Обидва банки, Селянський Поземельний та Державний Дворянський Земельний, виникли на початку 80-х років ХІХ століття.

      Після революції 1905 року Селянський банк став важливим важілем столипінської  аграрної політики. Але ще до підписання указу від 9 листопада 1906 року про  виділення з общини селян, уряд у  своїй діяльності вдався до законів, які б полегшували діяльність Селянського банку у земельних  справах дворян.

      Землевпорядкувальна політика банку ставила у надто  важке становище масу селян, які  залишилися в общині. Звичайно, поміщицькі землі, які переходили до банку, раніше орендувалися селянами невеликими ділянками, по 1-2 десятині, і хоча й на кабальних  умовах, але ними користувалися більш  чи менш значні групи селян, а вигони та пасовиська орендувалися цілими сільськими товариствами. Після покупки банком, ці землі переходили до невеликої  групи покупців. Основна маса селян  часто втрачала такі угіддя, без  яких майже неможливо було вести  господарство (вигони, луки і т.ін.). Політика банку у підвищенні цін  відобразилася і на орендній ціні землі.

      Отже, зростаючий попит селян на землю  та безперервне підвищення цін на неї обумовили значне зростання  орендної плати. Орендні ціни підвищилися  в середньому втричі, а в малоземельних  районах навіть в 5 і більше разів [19; 33]. За таких умов для більшості селян оренда приватновласницьких чи банківських земель була недоступною. Часто вона не повертала коштів, які витрачалися на неї.

      Руйнування  общини та  землевпорядкування вирішували тільки частину заходів, які були намічені урядом у справі реформування села. Особлива роль в цьому відводилася  Селянському Банку. Всебічно охороняючи інтереси поміщиків, він у той  же час сприяв організації хутірського  та відрубного господарства.

      Фінансові міркування банку та поставлені перед  ним політичні цілі вимагали нагальних  заходів по продажу куплених земель. Для виконання цього завдання Селянський банк не зупинявся перед  будь-якими заходами. Так, маєтки часто розкреслювалися на ділянки на плані, а це вело до того, що при розбивці на місцях намічені хутори та відруби виявлялися не придатними для землеробства тому, що план не відповідав дійсністі.

      Розпродаж банківських земель проводився без  урахування потреб місцевого селянства. Особлива інструкція, яка була видана 19 лютого 1908 року, вимагала, щоб банківські землі продавалися головним чином  хуторами та відрубами тим селянам, які здатні були "створити міцні, стійкі господарства". Продаж невеликим  товариствам дозволявся лише там, де розбивка земель на окремі ділянки  за місцевими умовами була неможлива.

      Не  дивлячись на всі намагання, уряду  не вдалося при допомозі Селянського  банку створити скільки-небудь значну кількість заможних селян-власників, особливо володарів хутірських ділянок. Землеустрій на банківських землях в основному звівся до створення  відрубних господарств.

      Про те, як розподілялися покупки банківських  хуторів та відрубів серед різноманітних  прошарків селянства, не має достатньо  даних. Однак, вважається, що більшість  покупців належала до середнього селянства. Вдавалися до купівлі банківських  земель і незаможні селяни, сподіваючись таким чином покращити своє становище. Але сувора політика банку до несправних платників позик призводила до продажу  всього селянського господарства. Таким  чином, уряд сам сприяв тому, що більшість  селян розорювалась та поповнювала  ряди революційно настроєних мас.

      Неспроможність  царського уряду вирішити проблеми фінансування реформи призвели до того, що Селянський Банк став не допомогою  при впровадженні хутірської та відрубної  системи господарювання, а навпаки, викликав ще більше незадоволення селян  земельною політикою уряду.

3.3. Переселенська політика  уряду у роки  столипінської аграрної  реформи

      Після відміни кріпацтва 1861 року і до кінця 80-х років ХІХ століття переселення  селян було заборонено. Однак воно проходило свавільно. Це змусило царський уряд законом 13 липня 1889 року дозволити переселення. Але цей дозвіл був обмежений рядом умов. Переселення за цим законом, дозволялося тільки з попереднього дозволу міністерства внутрішніх справ за узгодженням з міністерством державного майна, яке завідувало казенними землями.

      Однак вже на початку ХХ століття уряд змушений був змінити свою політику у переселенській справі. Після селянських хвилювань 1902 року був виданий новий  переселенський закон (6 червня 1904 року), яким оголошувалося "вільне" переселення  на окраїни. Але більшість селян, які бажали переселитися, не могли  скористатися цим законом. Справа в  тому, що існувала заборона селянам  продавати свою надільну землю. Якщо селянин мав намір переселитися, то його земля мала бути безкоштовно  передана общині. Зрозуміло, що більшість  селян не мала необхідних коштів для  переселення.