Наддніпрянська  Україна, починаючи з другої половини ХІХ століття, в економічному розвитку була невід'ємною частиною Російської імперії. Тому всі урядові реформи  Олександра ІІ мали для України таке ж важливе значення як і для  всієї імперії. Відміна кріпацтва  у 1861 році була значним кроком царського  уряду на шляху переходу до індивідуалізації землеволодіння та землекористування. Але вона не призвела до прогресу приватної  власності на землю. У 80-90-х роках  ХІХ століття уряд намагався насадити общинну структуру на селі, яка  повинна була замінити особисту владу  поміщика на селі та забезпечити йому можливість експлуатувати селян, а  уряду - гарантувати сплату селянами податків та виконання ними повинностей. Думку про штучну підтримку урядом общинного землеволодіння підтримували радянські вчені І.Д.Ковальченко  та Л.В.Мілов. В своїй праці "Всероссийский  аграрный рынок XVIII – начала ХХ века. Опыт количественного анализа" вони зазначали, що становий характер землеволодіння в Російській імперії був однією із форм земельної власності [17; 253].

      Найбільша кількість праць у галузі дослідження  аграрного устрою Російської імперії  на початку ХХ століття в цілому та столипінській реформі зокрема, належить видатному радянському  досліднику С.М.Дубровському. В багатьох своїх роботах він оцінює розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві та причини їх гальмування, боротьбу селянських мас проти поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля [17;50].

      Капіталістичний розвиток сільського господарства наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття з кожним роком все глибше проникав у сільське господарство, руйнував його натуральний устрій та перетворював на товарне виробництво. Цьому питанню приділялося багато уваги в дослідженнях радянських істориків та економістів. В першу чергу оцінювалися політичні аспекти станового землеволодіння. С.М.Дубровський, оцінюючи становище селян після реформи 1861 року, зазначав, що поміщицьке землеволодіння та різноманітні форми напівкріпацької кабальної експлуатації селянства були характерними для прусського шляху розвитку капіталізму, в якому зберігалась залежність селян від поміщиків та царського самодержавства [17; 98].

      Найбільш  ґрунтовною у висвітленні столипінської  реформи являється його праця "Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского  хозяйства и крестьянства России в начале ХХ века". В ній автор  послідовно і всебічно висвітлює  всі основні етапи земельної  реформи початку століття. Основні  розділи дослідження присвячені значенню та сутності аграрного реформування, історії законодавчих актів царського  уряду, руйнуванню общини та насадженню хуторів і відрубів, діяльності Селянського  Поземельного Банку та переселенню  за Урал.

      Оцінюючи  доцільність проведення нового аграрного  устрою; М.Дубровський зазначає, що столипінська реформа була одним з епізодів у розпочатому вже давно процесі зміни феодально-кріпосницьких відносин капіталістичними [19; 13]. Ця праця С.М.Дубровського дає докладні відомості про столипінську реформу в Російській імперії, її значення для країни в цілому. Але особливостям українського сільського господарства, які були відмінні від Європейської Росії, автор не приділяє уваги.

      Окремо  розглядали столипінську аграрну реформу  багато дослідників радянських часів. П.Н.Єфремов, А.В.Шапкарін, П.Н.Першин детально висвітлювали в своїх працях проблеми поміщицьких господарств початку  ХХ століття, руйнування общини капіталістичними формами землекористування, оренду землі, діяльність Селянського Поземельного Банку, переселення до Сибіру та інші аспекти реформи. Однак, і у цих  працях Україна не розглядається як особливий економічний регіон зі своїм специфічним історичним та економічним розвитком [27; 141].

      З другої половини 80-х років увагу  істориків привертають так звані "білі плями". Продовжує зростати інтерес як до самої фігури П.А.Столипіна, так і до його політичної та економічної  діяльності. Окрім досліджень про  діяльність П.А.Столипіна як міністра внутрішніх справ та прем'єр-міністра з'являються публікації і про  його реформаторську діяльність. В  збірниках та журналах публікуються статті, які з нових позицій  окреслюють аграрну реформу. В цей  період багато дослідників змінюють свої погляди на приватну власність. Цей чинник починає займати в  суспільному житті особливе місце. До таких досліджень відносяться  роботи Зирянова П.Н., Кабитова П.С., Кореліна А.П., Кучумової Л.І. та Румянцева  М. Ці дослідники розглядають сільське господарство та селянство наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття з нових  точок зору. Зі зміною поглядів на приватну власність, особливо на землю, змінюються і точки зору істориків на результати аграрної реформи П.А.Столипіна [10; 170].

      Історія столипінської реформи продовжує  цікавити дослідників і в наші дні. Вчені починають досліджувати різноманітні ланки економіки минулого, в тому числі і аграрну. Цікавість  до проблеми виникає і у російських дослідників. Праця російського  вченого Л.М.Лукашевича "Украина: историко-экономическое обозрение" присвячена загальним питанням економічного розвитку України, але багато уваги  приділено і наслідкам проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в  Україні. В дослідженні наведені нові погляди на історію розвитку сільського господарства на початку  ХХ століття та наслідки для України  в процесі аграрного реформування [16; 162].

      Підсумовуючи  історіографічний огляд проблеми, можна  зробити висновок про те, що в  науковій літературі тема аграрного  реформування початку ХХ століття в  Україні ще не набула характеру окремого та цілісного вивчення. Україні, як окремому економічному регіону зі своїми національними та історичними особливостями, в аграрній реформі П.А.Столипіна приділялося недостатньо уваги. Тільки окремі галузі сільського господарства України знайшли відображення в радянській історіографії. На сучасному етапі історичної науки практично відсутні узагальнюючі праці, які відтворили б у повному обсязі процес розвитку аграрних відносин в українському селі з його специфікою селянського землеволодіння та особливостями аграрного перенаселення багатьох губерній.

Розділ 2. ЗАГОСТРЕННЯ  СИТУАЦІЇ В АГРАРНОМУ  СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ  УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ  ХХ СТОЛІТТЯ ТА ПОШУКИ ВИРІШЕННЯ АГРАРНОГО  ПИТАННЯ

2.1. Причини кризового  становища сільського  господарства України  у складі Російської  імперії

      Наприкінці  ХІХ - на початку ХХ століття в Російській імперії феодальний спосіб виробництва  повністю витісняє капіталістична форма. При зміні форми господарювання на перший план вийшов промисловий  сектор. Але провідною галуззю  господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхідні умови  розвитку та визначало питому вагу всіх інших галузей господарства. Після реформи 1861 року в сільському господарстві активно вкорінюється система капіталістичних відносин. На зміну барщинній системі поміщицьких  господарств прийшла нова система - з наймом робітників, які застосовували  інвентар власника. Зростало застосування машин у поміщицькому господарстві, проходив процес концентрації виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, відбувалося  зростання та загострення протиріч між підприємцями та робітниками.

      На  жаль, відміна кріпацтва у 1861 р. не вирішила тих земельних питань, які  набули гостроти вже в середині Х1Х  століття. Основою цієї аграрної політики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого поміщицького землеволодіння. Як зазначає дослідник М.А.Рубач, при проведенні реформи поміщики відрізали у  селян України близько третини  найкращої землі.: до 1862 р. у дворянства 9 губерній України опинилося біля 19 млн. десятин землі. У 1877 році у 1937 тисяч селянських дворів було тільки 18,7 млн. десятин надільної землі, а 19 млн. десятин дворянської землі були головною соціально-економічною базою всевладдя дворян-поміщиків [16; 8.]. До того ж, в результаті реформи десятки тисяч дворових, сиріт, городників та селян ряду інших груп кріпацького населення були або зовсім обезземелені, або наділені тільки садибами чи мізерними ділянками польової землі. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало наділи до 1 десятини на ревізьську душу.

      Задовольняючи поміщиків, які були зацікавлені  в одержанні викупних платежів одноразово, уряд організував викупну операцію, за якою селянам при одержанні  повного наділу виділялась позика в  розмірі 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими відсотками селяни повинні були сплачувати державі  протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позик [21; 356-361].

      Новий економічний устрій послідовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодіння у вигляді дворянських латифундій, надільного землеволодіння селян різних верств, казенних, удільних, церковних  та монастирських земель. Але залишалась у пореформеній Російській імперії  станова обмеженість землеволодіння та використання землі для кріпацьких засобів експлуатації селян. Однак, світова аграрна криза 1875-1895 років  сприяла тому, що, наприклад, у Східній  Україні поміщики почали продавати  землю на ринку. В зв'язку з цим  ціни на землю починають зростати – від 29 крб. в 60-х роках ХІХ  століття до 250-300 крб. за десятину на початку  ХХ століття [11; 131].

      Звільнивши  селян від кріпацтва, тодішній уряд нічого не зробив, щоб зрівняти їх у  правах з іншими верствами населення. Навпаки, було створено всі умови  для того, щоб якнайменше землі  потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни і надалі знаходились  в економічній залежності від  поміщиків та вимушені були йти в  кабалу до них. Особливо помітно це було на Правобережній Україні, де 90% землі належало російським поміщикам (до повстання 1863 року ці землі належали польським поміщикам) [11; 132].

      Все це призвело до того, що на початку ХХ століття в Україні гостро постало  питання малоземелля селянства. За матеріалами тогочасної періодичної  преси, у багатьох губерніях України  це питання було найактуальнішим. Київська губернія, наприклад, займала одне з  останніх місць у Російській имперії  за розмірами селянського землеволодіння на душу населення і за підрахунками на 1 чоловіка не приходилося навіть 1 десятини землі. У Полтавській губернії, за висновками аграрної комісії Полтавської  громади сільських господарів, більше півмільйона сільського населення  не мало не тільки орної, а навіть і  присадибної землі. Середній селянський наділ по всіх повітах Харківської  губернії складав не більше як 4 з  лишком десятини.

      Аграрна політика поміщиків на початку ХХ століття ґрунтувалася на збереженні та підтримці сільської общини з  невідчужуваністю надільної землі. Охороняючи общину, поміщики розраховували  на темноту та несвідомість селян, - зазначає радянський дослідник П.Н.Єфремов [7; 20]. Община відігравала роль середньовічної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сільському господарстві, повинна була, на думку кріпосників, замінити собою владу поміщика, можливість експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сільська спільнота у цілому відповідала за справну сплату податків. Общинне володіння позбавляло можливості купівлі та продажу землі, перешкоджало переходу її від бідніших верств до заможних селян.

      У відношенні володіння надільною  землею усі селянські спільноти  поділялися на дві великі категорії: спільноти з общинним землеволодінням  та спільноти з подвірним володінням землею. Общинне землеволодіння панувало на Півдні України, особливо в Катеринославській  губернії (99,5%), воно переважало над  подвірним по всьому Лівобережжю. В  губерніях Правобережжя панувало подвірне землеволодіння (96,3%). У Подільській  губернії общинні землі становили лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння [7; 493].

      Як  бачимо, старі общинні порядки, політика підтримки сільської общини з  боку царизму та кріпосників були спробою затримати розвиток капіталістичних  відносин.

      Всі ці причини, а також станові обмеження, які лежали на надільних землях (обмеження  купівлі-продажу, застави землі), обставини  товарного виробництва, у якій господарювали  селяни, вимоги розподілу землі та вільної її мобілізації створили революційну ситуацію. Селянські  страйки, які почалися ще у 1905 р., продовжували зростати. Газети щодня друкували  повідомлення про зіткнення між  селянами та поміщиками, про відмови  селян виходити до поміщиків на роботу, про суди над селянами за погроми  маєтків і т. інше. Вимоги селян  під час страйків були різними. Це і підвищення плати за роботу на поміщицьких землях, і зниження орендних цін на землю, і вимоги віддати  поміщицьку землю. Майже щоденно  українські газети друкували повідомлення про революційні події, що охопили  майже всі губернії України. Часто  поміщики використовували війська  для “утихомирювання”.

      Користуючись  гострою потребою більшості селян  у землі, поміщики здавали частину  своїх земель в оренду на виключно несприятливих для орендарів  умовах. За даними науковця С.М.Сидельникова, на протязі 35 пореформених років орендна  плата збільшилася у середньому втричі, а у малоземельних районах - у 5 і більше разів [17; 33]. Залишки кріпацтва в сільському господарстві України мали значне місце на початку ХХ століття. Як зазначає М.А.Рубач, біля 3,5 млн. десятин дворянської землі здавалося в оренду селянам. Значна частина поміщицької землі аж до 1917 р. оброблялася селянським інвентарем [16; 13]. На Полтавщині 66% приватної землі здавалося в оренду [14; 93].

      На  початку ХХ століття в Російській імперії існувало два типи оренди, які суттєво відрізнялися за характером виробничих відносин, і виникали при  користуванні орендною землею:

      1) голодна (продовольча) оренда  найбідніших мас селянства та