2) підприємницька оренда землі  заможними селянами.

      При другому типі оренди заможні селяни знімали землю на декілька років  з грошовою сплатою, при цьому  плата за землю коштувала їм дешевше  при довгостроковій оренді та оренді великими ділянками.

      Перший  тип оренди носив кріпосницький  характер, бо малоземельне чи безземельне  селянство, не маючи достатньо коштів для оренди землі великими ділянками  та на тривалий строк, змушене було орендувати поміщицькі землі, щоб не вмерти з голоду на своїх клаптях  землі, щоб уникнути штрафів за потраву  власницьких земель, якщо такі були в безпосередній близькості від  селянських вигонів, щоб мати можливість користуватися ближніми поміщицькими землями.

      Оренда  земель, яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ століття, також не могла розв'язати проблеми малоземелля. Великі орендні ціни на землю не задовольняли селян. До того ж, не всі  поміщики вважали за доцільне здавати  свої землі в оренду селянам. На півдні України була, наприклад, розповсюджена  здача великої кількості землі  на довгостроковий термін буряково-цукровим концернам.

      Напівкріпацьке  поміщицьке землеволодіння гальмувало розвиток сільського господарства, створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сільського господарства також його низьке технічне забезпечення.

      З розвитком революції 1905 р. перед  царським урядом постало питання  про земельні реформи. Невирішеність  цього питання призводила до того, що селяни в ході революції могли  відібрати поміщицькі землі.

      Отже, кризове становище в сільському господарстві України, як і всієї  Російської імперії на початку ХХ століття привернуло до себе увагу  не тільки урядових кіл. Пошуками шляхів вирішення складної ситуації з землеволодінням займалися як спеціалісти-дослідники, так і громадські засоби інформації. Останні в своїх публікаціях не тільки висвітлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторі.

2.2. Аграрне питання  в програмах загальноросійських  та національних  українських політичних  партій

      Загострення аграрної проблеми та пов'язані з  нею кризові явища, які відбувалися  на початку ХХ століття в Україні  та в цілому в Російській імперії, потребували нагального вирішення. Обговорення питання відбувалося  не лише на державному рівні, але і  в цілому в суспільстві. Активізація  громадсько-політичного життя в  кінці ХІХ - на початку ХХ століття сприяла формуванню в різних верствах суспільства чітких позицій щодо аграрного питання. Всі політичні  партії як загальноросійські, так і  українські, обов'язково ставили на порядок денний питання реформування аграрного сектору.

      У відповідності з різним соціальним спрямуванням у земельній політиці, кожна партія мала свій варіант вирішення  аграрного питання. Спектр їх пропозицій коливався від збереження існуючого  господарського порядку до повної націоналізації землі та розподілу земельного фонду.

      Особливістю господарського устрою України було її аграрне спрямування. Незважаючи на швидкий розвиток промислового капіталізму  в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, в Україні переважало сільськогосподарське виробництво. Тому вирішення аграрного  питання потребувало особливих  підходів. Підтвердженням цьому стало  те, що всі політичні партії національного  спрямування на порядок денний ставили  питання аграрного сектора поряд  з національною проблемою. Рушійною силою розглядалося саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Існуючі на той час загальноросійські партії розглядали аграрне питання в  Україні як складову частину аграрного сектора всієї Російської імперії, не виділяючи особливостей сільськогосподарського стану українських земель. В подальшому це стало головним протиріччям між українськими та загальноросійськими партіями.

      Необхідно зазначити, що всі загальноросійські  та українські політичні партії революційного  характеру в своїх програмах  наголошували на встановленні соціальної справедливості щодо селянства та у  зрівнянні їх у громадянських  правах з іншими верствами населення. Монархічні політичні партії вважали  першочерговим підвищення сільськогосподарської  культури селянства та раціональне  ведення переселенської справи і  про ніякі соціальні справедливості мова не йшлася, навпаки, вони були проти  захоплення чужої власності та примусового  відчуження своїх володінь.

      У вирішенні аграрного питання  поряд з загальноросійськими  політичними партіями не стояли осторонь і українські політичні партії. Розуміючи  і враховуючи інтереси українського селянства, вони висували свої проекти  реформування аграрного сектору  на українських землях. В порівнянні з загальноросійськими партіями, вони стояли на більш радикальних  позиціях щодо аграрної проблеми і  вимагали передати землю у національну  власність українського народу.

      Порівнюючи програмні документи російських та українських політичних партій в галузі аграрного реформування, можна зробити наступні висновки.

      По-перше, як загальноросійські, так і українські політичні партії в своїх програмах  на постоювали на встановлення справедливості стосовно селянства. Мова йшла про скасування викупних платежів, повинностей та податків, які накладалися на селянство  після скасування кріпацтва в 1861 році, зрівнянні селянства в громадянських  правах з іншими верствами населення.

      По-друге, більшість соціалістичних, революційно-демократичних  та ліберальних партій вимагали поліпшення селянського малоземелля за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження деякої частини земель великих землевласників. Кадети, Партія демократичних реформ, октябристи, УДРП навіть пропонували компенсацію за рахунок держави великим землевласникам за відчуження їх земель. Тільки партія есерів (українських та загальноросійських) в своїх програмах проголошувала націоналізацію землі, яка повинна була перейти в загальнонародне користування без викупу. Цю ідею есерів підтримували Всеросійський селянський союз, Українська селянська партія та Народна українська партія.

      По-третє, майже всі загальноросійські  та українські партії наголошували на впорядкуванні законів, які стосуються оренди землі селянами, на праві  судів зменшувати великі орендні  ціни на землю, що на початку ХХ століття стали дуже високими.

      Загальноросійські монархічні партії вважали приватну власність недоторканою і, отже, пропонували  покращення селянського малоземелля  широкою організацією сільськогосподарського кредиту, впровадження серед селян  аграрної освіти, поліпшення розселення в густозаселених губерніях та покращення переселенської справи на Сході.

Розділ 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ  П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ  В УКРАЇНІ

3.1. Руйнування общинного  землеволодіння і  перехід до хутірського  та надільного  земле господарювання

      Під впливом нового суспільного устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес – концентрація землі  в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого –  цілковите розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів  в оренду). Надільне землеволодіння і община стали гальмом на шляху  нових економічних процесів у  господарстві., які вимагали організації  землеробства на землі, котра була б  вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від  часів кріпацтва (землі колишні  власницькі, казенні, удільні, землі  колоністів, козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського.

      У своїй промові на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив наступні докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность  принятия в этом направлении самых  энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и  настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство  не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой  многочисленной части населения  России" [13; 83].

      Земельна  громада – община була організацією селянства при натуральному господарстві в умавах екстенсивного, переважно  трипільного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та відповідній якості на кожний двір.

      При кріпацтві земельні переділи через  общину відігравали двояку роль. З  одного боку, вони збільшували кількість  робочої сили, а з іншого –  зменшували наділ на кожну робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам  посилювати експлуатацію селян, і не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села прибутковий  продукт.

      Уряд, підтримуючи великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких латифундій проходив незалежно від намірів  уряду. Ще після реформи 1861 року в  Україні спостерігався процес зменшення  площі панського землеволодіння. Це свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів  пристосуватися до нових економічних  умов, незважаючи навіть на урядову  підтримку. Столипінська реформа, наміром  якої було впровадження міцного прошарку заможних селян, підсилювала позиції  аграрного капіталізму пруського  типу.

      Дані  про кількість поміщицького землеволодіння після реформи 1861 року наведені в  табл.1 [14; 12].

      Таблиця .1

      Площа поміщицького землеволодіння в Україні  з 1862 по 1909 роки 

      Як  видно з наведених даних, в  кінці ХІХ століття поміщики поступово  втрачають свої землі. Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився – з 1902 по 1907 роки він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи – вже 8,2%.

      П.А.Столипін вбачав єдиний вихід з революційної кризи – впровадження міцного, незалежного  від суспільства селянина. "Социальная смута вскормила и вспоила  нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как  показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую  ею смуту революционную. Лишь в сочетании  с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П.А.Столипін необхідність впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промові на засіданні  Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная  сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував  він, - потому что наше экономическое  возрождение мы строим на наличии  покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной  жизни, потому, наконец, что это уравнение  прав крестьянства с остальным сословием  России должно быть не словом, а должно стать фактом" [13; 135-139].

      Окрім основної мети – соціально-політичної – створити на селі міцну опору  для самодержавства з міцних власників, відокремивши їх від основної маси селянства, вони повинні були стати  перепоною на шляху зростання  революції на селі; існувала ще й  соціально-економічна – зруйнувати общину, насадити приватні господарства у вигляді відрубів та хуторів, а  надлишок робочої сили спрямувати в  місто, де її поглине промисловість; та економічна – забезпечити підйом сільського господарства та подальшу індустріалізацію країни, з тим, щоб  ліквідувати відставання від  передових держав.

      Перший  крок в цьому напрямку був зроблений  в 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалось за рахунок селян, які платили  поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб зміцнити свою владу та владу поміщиків, знов намагався вирішити аграрне питання за рахунок селянства.

      Розпад  общини у другій половині ХІХ століття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусім у поступовому скороченні, а потім припиненні земельних  переділів. На початку ХХ століття селянська  община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої він  підтримував консерватизм та патріархальність села; виникла нагальна потреба у  реформуванні аграрного устрою і  саме на це була спрямована столипінська реформа – зруйнувати селянську  общину, не зачіпаючи поміщицького землеволодіння.