Крестовые походы на Ближний Восток и в Африку

          Для християн вже не було  принципової різниці хто переможе. В будь-якому випадку вони зустрічалися  з могутнім ворогом. Султан  Котуз не довго насолоджувався  перемогою. Коли він повертався  в Єгипет, його вбив підступний  емір Бібарс, якого одразу ж  після цього обрали султаном. Це була дуже властолюбна людина. Прийшовши до влади, своїм першочерговим  завданням він визначив знищення  хрестоносних держав. А хрестоносці  через малі сили не могли  протистояти йому. В Європі вже давно затихли ідеї хрестоносного руху. Один за одним папи римські відкинули цю ідею в забуття. Обіти іти в святу Землю вони заміняли обітами воювати проти Штауфенів. Крім того хрестові проповіді тепер визначали інші напрями походів: Південна Іспанія, племена прусів, ліфляндців, монголів, відновлення Латинської імперії⁸⁶.

     Єдиним  монархом, який ще цікавився справами Святої Землі, був Людовік ІХ Святий. Він неодноразово посилав сирійським християнам грошові допомоги, а також  час від часу по можливості  невеликі підкріплення французьких рицарів.

          На Сході хрестоносці і не  думали спільним фронтом виступати  проти мусульман. Вони не розуміли  небезпеки. Навпаки хрестоносці  підштовхували мусульман до нападу. В 1268 р. Бібарс напав і поруйнував  Антіохійське князівство. Далі він  вирушив в Сирію. Міста Яффа, Арзуф і Акра вислали свою  знать з подарунками, щоб викупити  собі помилування. Бібарс відмовив  Акрі і фортеця мусила витримати  довгу облогу. Але врешті-решт  Бібарс залишив Акру і повернувся  в Єгипет. Цей похід мав характер  розвідки для ведення  в  подальшому бойових дій широкого  масштабу⁸⁷.

          В лютому 1265 р. Бібарс раптово  з”явився біля Цезареї і взяв  її в облогу. Через раптовість  мусульманам легко вдалося оволодіти  фортецею. Цезарея була зруйнована  повністю. Далі султан Бібарс  повів свої війська під Арзуф.  Тут облога тривала набагато  довше (40 днів)⁸⁸. Оборонці фортеці героїчно відстоювали її мури. І все ж в кінці-кінців Арзуф капітулював. Його чекала доля Цезареї. Далі на шляху Бібарса стояла Акра. Однак він ще не наважився напасти на цю фортецю і повернувся в Єгипет. Цей похід Бібарса не справив враження на хрестоносців. Вони і надалі не припиняли чварів між собою і не готувалися до війни з Бібарсом.

          Султан ненадовго залишив у  спокої християн. Вже весною 1266 р.  його війська перейшли всю  Палестину і Північну Сирію.  Об”єктом його нападу стала  міцна фортеця тамплієрів Сафед  на Тиверіадському озері. Фортеця  вважалася неприступною. Однак через  те, що не прибуло підкріплення, єгиптяни зуміли захопити Сафед. Жодне місто не прислало допомоги тому, що шукали дружби з султаном і не розуміли реальний стан справ⁸⁹. Протягом 1267 р. Бібарс був зайнятий укріпленням фортеці Сафед.  Також він здійснив кілька набігів на Акру і Тір, пограбувавши і поруйнувавши околиці.

          Весною 1268 р. Бібарс розпочав більш  активні бойові дії. 7 березня  він з’явився біля Яффи, захопив  місто і зруйнував цитадель. Наступною  стала фортеця тамплієрів Бофор.  Тамплієри Акри обіцяли допомогу  бофорцям, але султан перехопив  листа з цим повідомленням  і відправив бофорцям іншого  з протилежними вістями. Не  маючи надії встояти, Бофор  капітулював. 

     Після цього Бібарс рушив в Антіохійське князівство. Спочатку він спустошив  область Тріполіса, а потім почав  загрожувати самій Антіохії. Рицарство  вирішило дати бій у відкритому полі і 16 травня було розгромлене єгиптянами. Боемунд просив миру, однак безуспішно. 19 травня війська розпочали генеральний  штурм і Антіохія була взята. Все  місто було спалене. Від Антіохії Бібарс направився до Тріполіса. Таким  чином християни назавжди втратили свої володіння в Північній Сирії. 

     3.2.Похід  Людовіка IX Святого в Туніс. 

          Такий стан справ у Святій  Землі, прохання сирійських християн  про допомогу і заклики пап  привели, нарешті,  до ще одного  руху християнства проти ісламу⁹⁰. На чолі цього руху стояв Людовік ІХ, котрий після свого першого невдалого походу в Єгипет не переставав думати про реванш і досягнення, нарешті, поставлених перед собою цілей. Тому в 1266 р. він звернувся до папи Климента IV за схваленням надуманого міроприємства.

     Після деяких вагань папа схвалив новий  похід. В березні 1267 р. Людовік зібрав вельмож своєї держави в Парижі і прийняв тут хрест, тобто  вже вкотре дав хрестоносну обітницю. По прикладу свого короля вчинили  його брат Альфонс Пуатьє, сини Філіп, Іоан-Трістан і Петро, а також король Тібо Наваррський, графи Артуа, Бретонський і Фландрський та інші. Спочатку кількість хрестоносців була недостатньою для походу, однак завдяки активній діяльності короля і папи Климента IV кількість війська почала рости⁹¹.

          Крім того в похід хотів  іти король Яків Арагонський.  Він прийняв хрест і влітку 1269 р. розпочав безпосередню підготовку  до походу. 4 вересня його флот  вирушив з Барселони.  Однак  через бурю в морі частина  флоту загинула, а залишки змушені  були пристати до французьких  гаваней. Іспанські хрестоносці  сприйняли цей випадок як попереджувальний  знак і повернули додому. Тільки  кілька кораблів на чолі з  незаконним сином Якова Фернаном  Санчесом відплили в Сирію  і прибули в Акру. Тут вони  вчинили разом з місцевими  хрестоносцями кілька незначних  набігів на мусульман і повернулися  додому⁹².

          Людовік ІХ почав шукати собі  нових союзників для участі  в поході. До нього з великим  військом обіцяв приєднатися  його брат король Карл Сіцілійський. Крім того на позичені в  французів гроші в похід спорядили  військо сини англійського короля  Генріха ІІІ Едуард і Едмунд. В похід також спорядили свій  флот фризи. Зібравши такі досить  великі сили, Людовік призначив  похід на 1270 р.

          Перед вирушенням в похід король  Людовік ІХ залагодив усі справи, відвідав за традицією Сен-Дені, де прийняв пілігримський жезл  і вирушив в Егморт, де був  призначений збір усього християнського  війська. Через затримку кораблів  серед хрестоносців почалися, як  завжди, сварки і  королю ледве  вдалося їх припинити. Нарешті  в липні військо погрузилося  на кораблі і, відпливши з  Егморта, прибули в Кальярі  на березі острова Сардинії. Тут  був скликаний військовий збір, на якому було вирішено плисти  в Туніс, а вже звідти рухатися  на Єгипет і в Сирію⁹³.

     Рішення про похід в Туніс виправдовувалося тим, що туніський емір Мостансір  мав схильність перейти в християнство. В разі ж його відмови,  захопивши Туніс, хрестоносці позбавляли Єгипет суттєвого туніського військового підкріплення, а захоплені ресурси дозволили б успішно продовжити похід в напрямку Єгипту. Як вважає Б. Куглер, справжньою причиною походу було те, що туніський емір відмовився платити данину Карлу Сицилійському, і той хотів зброєю змусити його до цього⁹⁴.

           15 липня король Франції разом  з французами і генуезцями  покинув гавань Кальярі і після  вдалого плавання 17 липня прибув  на туністський рейд. Адмірал  Флоран де Варенн прибув в  той же день і висадився  на берег, однак Людовік заборонив  йому висадку і відкликав назад,  вважаючи, що в того недостатньо  сил для початку бойових дій.  Наступного дня хрестоносці висадилися  на вузьку берегову смугу між  морем і Туніським озером. Мусульманське  військо знаходилося поряд, але  нападати не наважувалося. 19 і  20 липня відбулися бої, в яких  хрестоносці без особливих проблем  здобули перемогу і рушили  в напрямку Тунісу. Поблизу древнього  Карфагену військо зупинилося  і розбило табір⁹⁵.

     Туніс опинився в серйозній небезпеці. Мусульмани не були готові до військових дій. Їм навіть не вистачало провіанту. Тоді емір наспіх почав збирати свої сили і звернувся по допомогу до султана Бібарса. Останній пообіцяв якнайшвидше прибути на допомогу з сухопутним військом.

     Однак найкращим порятунком Тунісу стали  самі хрестоносці. Людовік ІХ замість  ведення рішучих бойових дій, сидів бездіяльно в таборі. Він  чекав на підхід Карла Сіцілійського  з військом. Це дало змогу еміру  підготуватися відбити удар хрестоносців. Єдиним успіхом хрестоносців залишилося завоювання Карфагену. Його 23 липня  приступом взяли генуезці. Надалі хрестоносці обмежилися тим, що відбивали  дедалі частіші напади мусульман.

     Невдовзі  проти хрестоносців піднявся більш  страшний ворог. Під спекотним сонцем Африки на табір кинулася страшна  хвороба, яка швидко набула масштабів  епідемії⁹⁶. 3 серпня від чуми помер син короля Трістан. Невдовзі помер і папський легат єпископ Рудольф з Альбано. І нарешті важко захворів і сам король. Хвороба настільки міцно укоренилася в Людовікові ІХ, що невдовзі вже всі зрозуміли, що король помирає. І дійсно 25 серпня 1270 р. король помер. 11 серпня 1297 р. папа Боніфацій VІІІ (1294-1303) оголосив Людовіка ІХ “святим”⁹⁷.

          Смерть одного чоловіка вирішила  характер хрестового походу. Новий  король Франції Філіп ІІІ був  менш оптимістично настроєний  відносно походу. Невдовзі після  смерті Людовіка ІХ в Туніс  з військом прибув Карл Сицилійський. Першочерговим завданням хрестоносців  тепер було відбиття нападів  мусульман, які тепер ставали  дедалі сміливішими. Хрестоносці  змушені були давати бій ворогу  всюди. Спочатку кількома чудовими  битвами ворог був відкинутий  від табору. Потім частина флоту  зайняла туніські води. Нарешті  поблизу самої столиці хрестоносці  змусили мусульман ще раз втікати⁹⁸.

     Такі  успіхи давали християнам основу для  укладення з мусульманами миру. Ні Карл, ні Філіп не бажали брати  в  облогу Туніс і, здобувши його, захищати це місто, яке було слабо фортифіковане. Хрестоносне військо рвалося  на штурм Тунісу. Однак королі вирішили по-іншому. Емір Монстансір, зрозумівши своє важке становище, запросив миру. Тому 30 жовтня був підписаний мирний договір.

     В умовах цього договору говорилося, що жителі країн, які підписали договір, можуть вільно жити  в інших країнах  і займатися торговими справами. Туніський емір дозволяв в своєму еміраті будувати християнські церкви і кладовища, а також відправляти  служби вголос. Бунтівники  повинні  були віддаватися за вимогою. Полонені поверталися додому без сплати викупу. Емір заплатив хрестоносцям 120 тисяч  унцій за військові витрати, крім того зобов’язувався сплачувати вдвічі більшу данину і віддати невиплачену  данину за останні п’ять років⁹⁹.

          Протягом листопада французи  і італійці покинули африканський  берег і відплили на Сицилію.  До них приєдналися англійські  війська, які прибули вже коли  велися мирні переговори. Фризький  флот одразу відплив в Сирію.  З Сицилії хрестоносці мали  одразу ж вирушити в  Сирію.  Однак по дорозі в бурі була  втрачена велика кількість кораблів. До того ж більша частина пілігримів хотіла повернутися додому.  Тому похід був відкладений на три роки і французи та італійці повернулися додому. Англійці ж, перезимувавши на Сицилії, в 1271 р. відплили в Сирію.

          Таким чином завершився останній  хрестовий похід. Доля його  виявилася такою ж, як і у  всіх попередніх.  Не враховуючи  природних умов Африки, хрестоносці  самі собі винесли вердикт.  До того ж останній похід  виявив, що керівники походу в  першу чергу ставили перед  собою політичні цілі, задоволення  власних політичних амбіцій. Сирійським  державам хрестоносців вибив  останній термін їх існування. 

     3.3. Остаточна перемога  півмісяця та крах  хрестоносної ідеї.

     Після завоювання Антіохії султан Бібарс деякий час не турбував сирійських християн. В 1269 – 1270 рр. його погляд був повернений в сторону дій монголів і хрестоносців в Тунісі. Тим часом в державі  монголів почалися чвари, а хрестоносці  з Тунісу повернулися додому і  в Бібарса руки стали розв’язаними для нової війни з сирійськими християнами.

          На початку 1271 р. він з’явився в Тріполійській області і після  короткої облоги захопив замок госпітальєрів Крак. Потім одну за одною захопив ряд фортець Боемунда VІ. Серед них були захоплені Аккор і Монфор – головний оплот Німецького ордену в святій Землі. Врешті-решт Боемунду VІ і хрестоносцям вдалося купити в Бібарса перемир’я¹⁰⁰. Невдовзі в Святу Землю прибули фризи і англійські війська. Однак навіть це підкріплення було занадто малим, щоб переламати хід подій. Султан Бібарс відчував себе в повній безпеці.

          Тим часом, завдяки дипломатичним  зусиллям Карла Сицилійського  Бібарс 22 квітня 1272 р. підписав з  християнами перемир’я на 10 років, 10 місяців і 10 днів. Невдовзі молодший  англійський принц Едмунд повернувся  з військом додому. Через деякий  час і Едуард, після невдалого  на нього замаху, повернувся до Англії, щоб вступити на трон¹⁰¹.