Крестовые походы на Ближний Восток и в Африку

       Інокентій III був людиною амбітною. Окрім того, що його метою було підкорення західноєвропейських держав верховній владі Церкви, Інокентій III хотів поширення своєї влади і на греків, і мусульман. Пріоритетною метою в цьому ракурсі було відвоювання в мусульман Єрусалима. Неодноразово папа обіцяв хрестоносним державам грошову підтримку, а також підтримку військову. Ці всі обіцянки, однак, як не дивно, знайшли сприятливий ґрунт.

     Події останніх років різко підвищили  престиж ідеї хрестового походу. Гіркота  втрати Єрусалима (1187 р.) полегшувалась  частково новими завоюваннями у Візантійській  імперії. В ряд з західноєвропейськими монархами стали латинський імператор, королі Фессалоніки і Кіпру, князь  Афін, Наксоса і Ахайї. Сотні до того невідомих дворян добилися небачених  вершин, велика кількість шукачів  пригод поверталася з чималими багатствами, награбованими в Візантії²². Таким чином, у населення з’явився стимул брати участь у хрестоносному русі.

     До  того ж відбувається також і релігійне  піднесення. Поряд з папою Інокентієм III, котрий більше піклувався про розширення духовної влади, починають діяти ревні прихильники християнської віри Франціск Ассізький (1181-1226) та Домінго де Гусман (1170-1221). Вони створили жебракуючі чернечі ордени (відповідно) францісканців і домініканців, головним призначення яких було поширення за допомогою красномовства і апостольського способу життя серед народних мас ідеї вищої духовної влади над світською, а також ідеї хрестоносного руху.

     Результати  діяльності цих орденів перевищили сподівання. Фанатизм священної війни  спалахнув ще більше, ніж у часи проповідника Першого хрестового походу Петра Ам’єнського (1050-1115)²³. Великого поширення набули такі явища як релігійний екстаз, різноманітні пророцтва і видіння²⁴.

     Таким чином, призабута ідея хрестоносного  руху знову стає популярною. Вирішальну роль у втіленні цієї ідеї, а також  її пропаганді в черговий раз відіграє Церква і її глава папа римський. 

     1.2. Приготування і  початок походу.   

     Деякий  час заклики проповідників хрестового походу давали бажаний ефект, однак  до справи так і не доходило. Наразі папа римський Інокентій III обмежувався закликами, і обіцянками грошової допомоги хрестоносцям.

     Поштовхом до підготовки походу стала подія, яка  ще більше збільшила фанатизм християн. Ця подія має в історії назву  дитячого хрестового походу. В червні 1212 р. поблизу Вандому у Франції  об’явився хлопчик-пастух Стефан і  почав проповідувати хрестовий  похід. Незабаром вся Франція  відгукнулася на його заклики. Зі всіх її місцевостей почали стікатися  діти на чолі з хлопчиками-провідниками. В результаті цього, незважаючи на перестороги  французького короля Філіпа ІІ Августа (1180-1223), 30 тисяч пілігримів і пілігримок вирушили в похід. В Марселі вони домовилися з двома работорговцями, про те що вони доставлять їх в Сирію  морем на кораблях.

     Работоргівці  завантажили пілігримів на сім кораблів і вирушили в плавання. Поблизу острова Сан-П’єтро два кораблі потонули разом з пілігримами. Решта п’ять щасливо добралися до Єгипту, де діти-хрестоносці були продані в рабство. Це були перші “хрестоносці” на африканському континенті.

     Незважаючи  на такі результати, дитячі хрестові походи, однак, мали велике значення в історії  в подальшому. Такий ентузіазм  серед дітей призвів до того, що його рівень почав знову рости  і в дорослих. Знову почастішали  заклики до зброї і до священної  війни для визволення Єрусалима.

     Активізував свою діяльність і папа Інокентій  III. Навесні 1213 р. він пише листи, в яких закликає весь християнський світ взяти участь в боротьбі проти ісламу. Одночасно він розіслав по всіх країнах своїх легатів і простих монахів для вербування воїнів у хрестоносне військо. Було віддано також наказ усім священикам щодня молитися і щомісяця робити святкові процесії для того, щоб Бог дарував перемогу над невірними своєму воїнству²⁵.

     Крім  того папа Інокентій III звернувся до тих, хто прийняв обітницю воювати з альбігойцями і пропонував їм взяти участь у поході проти мусульман, наголошуючи на набагато більших заслугах перед Богом. Своїм легатам і монахам, котрі збирали війська, папа наказав приймати усіх без винятку, незважаючи на здатність приймати участь у поході. Було дозволено брати хрестову обітницю навіть від злочинців, якщо вони покаяться у своїх злочинах.

     Успіх цих заходів був досить значним. По всіх церквах проголошувалися  молитви, а у всіх містах і селах  на мостах і перехрестях посланці папи проповідували священну війну, змальовуючи в найчорніших тонах  важке становище християн на Близькому  Сході. Відомий авторитет хрестових  походів Б. Куглер подає навіть історію  кардинала Роберта, який був посланий в Францію. Він приймав хрестоносні  обітниці навіть від калік, сліпих, старців, дітей і жінок²⁶.

     Крім  Франції хрестоносну присягу  складала значна кількість населення  Італії та Англії. Особливо в цьому  відзначилася Німеччина. Наприклад, великих  успіхів в підготовці війська  Хрестового досяг кельнський схоласт  Оліверій Ксантен. Ті, хто не обіцяв особисто взяти участь у хрестовому поході, намагалися допомогти грошима. Наприклад, французький король Філіп ІІ Август віддав на потреби хрестоносного війська сорокову частину свого річного прибутку.

     Звичайно  не бракувало і різноманітних  чудес і пророцтв. Сам  Інокентій III наголошував на тому, що скоро влада лжепророка Магомета дійде кінця. Він обгрунтовував це тим, що за словами “Одкровення Іоана” він буде володарювати 666 років, і з них пройшло вже майже 600 років²⁷.   

       Такий потужний рух, який охопив  майже всю Європу, окрім того  підсилився перемогами в найвизначніших  битвах цього часу. Зокрема в  вересні 1213 р. альбігойці зазнали  важкої кровопролитної поразки  при Мюре, а в липні 1214 р.  швидко впала імперія Оттона  IV Вельфа під Бувіне.

     Ці  перемоги принесли Церкві великі вигоди. Велика і небезпечна сила єретиків-альбігойців  була зламана. В результаті поразки  Оттона IV різко зріс авторитет молодого Фрідріха II Штауфена, який знаходився під покровительством  Інокентія III. Таким чином найближчі загрози були ліквідовані і папа як ніколи був близьким до реалізації своїх амбіцій на верховність його над світськими правителями. Цей факт підтверджує також те, що королі Іоан Англійський і Петро Арагонський оголосили свої держави церковними ленами.

     Окрім того англійський король Іоан Безземельний (1199-1216) склав хрестоносну обітницю. Його приклад поспішили  наслідувати угорський король Ендре ІІ (1205-1235), котрий успадкував цю обітницю від свого батька короля Бели III (1172-1196)²⁸. Також хрестоносну обітницю склав і імператор Священної Римської імперії Фрідріх II  Штауфен (1220-1250). Відбулося це 25 липня 1215 р. в Ахені. В даному випадку зіграв свою роль вплив на Фрідріха II папи Інокентія III. Крім того церковні служителі неодноразово нагадували Фрідріху II   про подвиги його діда Фрідріха I Барбаросси (1152-1190), який загинув під час Третього хрестового походу. Разом з Фрідріхом II  обітницю склала велика кількість німецьких феодалів і рицарів.

     Однак  Інокентій III не був повністю задоволений усім цим. Вже у 1213 р. він призначив загальний собор християнської Церкви на листопад 1215 р. в Римі, на якому хотів зробити хрестовий похід першочерговим завданням усього християнського світу. В призначений час в Рим зібралося до 70 патріархів і архиєпископів, в тому числі і патріархи Константинополя і Єрусалима, більше 400 єпископів, більше 800 абатів і пріорів, а також представників світських монархів.

     На  цьому соборі було визнано передачу влади від Оттона IV Брауншвейгського (1198-1218) до Фрідріха II. Було визнано також ряд рішень проти єретиків і для установлення внутрішньої церковної дисципліни. Стосовно ж хрестового походу було визначено, що всі пілігрими повинні вирушити в похід в Сирію, а сам похід мав розпочатися 1 червеня 1217 р. Ті хрестоносці, які вирішили добиратися морем, повинні були відпливати в згаданий час з гаваней Мессіни і Бріндізі. Всім, хто буде допомагати хрестоносцям в дорозі оголошувалося щедре відпущення гріхів, а ті хто зашкодить хрестоносцям, мають бути відлучені від Церкви і піддані інтердикту. Впродовж чотирьох років усі християни повинні були жити в мирі і не воювати. Також на три роки були заборонені будь-які рицарські турніри. Все християнське духовенство повинно було протягом трьох років жертвувати на нужди священної війни двадцяту частину своїх прибутків, а папа і кардинали навіть десяту частину своїх прибутків. Крім того папа Інокентій III пообіцяв дати пілігримам крім інших цінних подарунків 30 тисяч марок сріблом зі своєї власної скарбниці²⁹.

     Папа  Інокентій III приступив до рішучих дій. Він написав султанові Альмеліку Аладілу послання, в якому вимагав повернення християнам Єрусалима і звільнення християнських полонених. На прохання папи сірійські рицарські ордени подали відомості про стан справ на Близькому Сході. В цих відомостях говорилося про те, що Айюбіди дуже налякані військовими приготуваннями європейців і готові прийняти вимоги папи, і навіть зробити більше, тільки б зберегти стан миру з християнськими державами.

     Однак папі Інокентію III так і не вдалось зібрати врожай  зі своїх починань. 16 липня 1216 р. в Перуджі на 54-ому році життя він помер від лихоманки. Його наступником став кардинал Ченчі Савеллі під іменем Гонорія  III (1216-1227)³⁰. Однак, будучи не таким амбітним, як попередник, Гонорій III все ж продовжує діяльність з приготувань походу і звільнення Єрусалима. Знову по всьому світу були розіслані папські легати і послання, знову розпочалися проповідування священної війни, метою яких було підігріти ще не забуті настрої.

     Крім  того, восени 1216 р. один з найактивніших  діячів-проповідників хрестоносного  руху Яків Вітрі був обраний єпископом  Акрським, і одразу ж після обрання  він почав проповідувати хрестовий  похід серед християн Близького  Сходу. Спочатку його проповіді були марними. Сирійські християни не бажали порушувати свій спокій і знову  воювати з мусульманами. До того ж християни налагодили торгівельні  відносини з мусульманами і не бажали розривати їх³¹. 

     Однак в кінці кінців Якову Вітрі  вдалося пробудити прихильність до священної війни, наголошуючи  на тому, які б блага принесло завоювання мусульманських держав. Оскільки Альмелік Аладіл намагався за всяку  ціну зберегти мир з християнами  це навело Якова Вітрі на думку, що сили єюбітів дуже слабкі і достатньо  буде 4 тисячі хрестоносців, щоб розбити  їх³². До того ж була надія на допомогу тих християн, які жили поміж мусульманами.

     Однак, зі смертю Інокентія III, знову з’явилися проблеми, які ставали перепонами для здійснення запланованого походу. Першою проблемою було те, що Фрідріх II відмовився взяти участь у поході, відкладаючи його на невизначений час. Мотивував він це тим, що він спочатку повинен розібратися з проблемами в своїй власній державі, а вже потім вирушати в похід³³. Крім того 19 жовтня 1216 р. помер Іоан Англійський, залишивши свою державу у дуже непривабливому становищі. Французькі ж феодали зовсім не виявили бажання брати участь в поході.

     Таким чином похід опинився під загрозою. Незважаючи на численні заходи Гонорія III, ситуація вперто не змінювалася. Незабаром всім стало зрозуміло, що якщо похід і розпочнеться, то участь в ньому візьме щонайбільше кілька князів з невеликою кількістю війська.

     І все ж навесні 1217 р. в похід  вирушили не настільки великі загони, як прогнозувалося. В Угорщині, а  також в сусідній Південно-Східній  Німеччині і на Нижньому Рейні  і Фрісланді зібралися досить потужні сили для участі в поході. Король Ендре ІІ Угорський з величезними  зусиллями зібрав засоби для доброго  озброєння своєї армії, не зупинившись  навіть перед псуванням монети і  грабунком багатих церков³⁴.

     Він з великою свитою єпископів і  магнатів, а також з військом, до якого приєдналися багатотисячні  загони трансильванських саксів, вирушив  через Хорватію на узбережжя Адріатичного моря. Сюди ж прибули і герцог Леопольд VI Австрійський і Оттон Меранський з австрійським і баварським дворянством. Зі Спалато ці хрестоносці відплили в Акру і тут з’єдналися з військами, які спорядили для спільної війни королі Іоан Єрусалимський і Гуго Кіпрський, а також князь Боемунд IV Антіохійський.

     Чисельність спільного війська була вражаючою. Однак надії на успіх були на цей  раз незначними. Через неврожай в  Сирії, в Акрі не знайшлося достатньо  провіанту для такої великої  маси народу, тому більш бідних пілігримів старалися якомога швидше відправити додому. Крім того невдовзі розпочалися  різноманітні дрібні чвари між хрестоносцями  і сирійськими християнами. Але  найгіршим було те, що для таких  значних військових сил не було поставлено якоїсь конкретної мети. Все більше прихильників збирав навколо себе план, за яким могутність Айюбідів треба  було зламати в першу чергу  в Єгипті. Таким чином відвоювання  Єрусалима відійшло на другий план.   

       Сирійські християни запропонували  свій план оволодіння Єгиптом.  Ключовим моментом цього плану  було захоплення фортеці Дамієтти  на Нілі. Однак через побоювання  плавати восени хрестоносці тимчасово  відкинули цей план. Натомість  вони вирішили здійснити похід  вглиб Сирії. Провідники хрестоносців навіть хотіли напасти на сирійську столицю Айюбідів - Дамаськ.

     У першій половині листопада 1217 р. хрестоносці  рушили з Акри на південний схід до Йордану і перейшли річку на південь від Тиверіадського озера. Султан Аладіл був стурбований цим  походом і навіть наказав Дамаску  приготуватися до оборони, але і  надалі дотримувався своєї тактики  збереження миру. Хрестоносцям, однак, швидко наскучив похід, який не виявив майже жодного ворожого загону. До того ж вони вважали, що виконали завдання даного походу, оскільки захопили велику кількість