Крестовые походы на Ближний Восток и в Африку

     Хрестоносний рух західноєвропейських феодалів на Близький Схід та в Африку 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП.

         Явище хрестоносного руху західноєвропейських феодалів на Близький Схід та в Африку  (1096-1270 рр.) по праву займає важливе місце у всесвітній історії.  Воно являє собою складну систему взаємовідносин між християнами і мусульманами, монархами держав з різним соціальним укладом та культурними традиціями. Не останню роль в ідеологічній платформі цього руху відіграла ідея теократії римських пап¹.   

       Останні хрестові походи були  характерні тим, що напрямок  самого хрестоносного руху, а  також його цілі змінилися.  Якщо для хрестоносців кінця  X – початку XIII ст. основною метою було звільнення від мусульманського правління Святої Землі, а в першу чергу Єрусалима, то останні хрестові походи вже були спрямовані в Африку. Це насамперед було пов’язане з посиленням Єгипту та його перетворення на центр мусульманської могутності. Проекти походів в Єгипет передбачали в першу чергу підірвати могутність мусульман в цій країні з тим, щоб вони не завдавали удару по хрестоносних державах у Сирії і Палестині. Адже ще за правління султана Саладіна (1175-1193) Єгипет перебрав на себе роль збирача земель, захоплених колись мусульманами.  

       Загалом, характеризуючи  ставлення європейців XIII ст. до Хрестових походів, слід зазначити, що хрестоносна ідея дедалі занепадала². Вже не спостерігалося того ентузіазму, який часто межував з фанатизмом. Сумнівні успіхи хрестоносців на Близькому Сході призвели до того, що нові хрестоносці виявляли більше бажання відстоювати християнську віру в Іспанії, Прибалтиці чи Греції. Це призвело до суттєвого зменшення кількості рицарів–хрестоносців в Палестині.  

       Хрестові походи західноєвропейських  феодалів в Африку ніколи окремо  в історіографії не розглядалися. Про них відомо лише з наукових  праць, присвячених Хрестовим  походам в цілому. Вичленування  й окремий розгляд цих походів,  як і з’ясування причин зміщення їхніх напрямків, видається нам актуальним.

     Хронологічно  робота охоплює період 1205-1291 рр. –  час від завершення Четвертого хрестового походу до падіння останніх державних  утворень хрестоносців на Близькому  Сході.  

       Джерельна база даної проблематики  є доволі обмеженою, порівняно  з хроніками перших хрестових  походів. Однак, хроніки останніх  походів можна охарактеризувати  як більш реалістичні. В них  вже не наголошується на впливі  небесних сил на перебіг того  чи іншого походу³. Центром хронік стає воїн і монарх, а не Бог. І все ж вони ще повні перебільшень і вигадок.

     Одним із найповніших, і досить об’єктивних  джерел, є твір Жана Жоанвіля (1224-1318), сенешаля Шампані “Історія Святого  Людовіка, IX цього імені, короля Франції, написана Жаном, сіром Жоанвілем, великим сенешалем Шампані”⁴. Жан Жоанвіль походив з однієї із найзнаменитіших сімей Шампані. Його дядько брав участь у завоюванні Константинополя (1204 р.), а батько зробив велику послугу королівському дому під час захисту Труа, коли майже всі барони Франції повстали, користуючись неповноліттям Людовіка IX.

     Жоанвіль  за традицією цього часу був відданий на виховання до двору свого сюзерена Тібо IV, графа Шампані. При дворі графа молодий Жан здобув певний авторитет і Тібо IV зробив його сенешалем. Коли в 1245 р. заговорили про хрестовий похід, молодий сенешаль заклав все своє майно, найняв десять рицарів і вирушив за своїм королем. Він постійно був біля Людовіка IX - від Єгипту до Палестини і разом з ним повернувся додому. Коли в 1268 р. король зібрав баронів для другого походу, Жоанвіль відмовився супроводжувати його, посилаючись на те, що його вассали постраждали від походу в Єгипет. При Філіпі III Сміливому (1270-1285) Жоанвіль користувався тим же авторитетом, що й при Людовікові IX Святому. У восьмидесятирічному віці Жан Жоанвіль вирішив, на прохання матері короля Людовіка X Сварливого (1314-1316) Іоанни Наварської, написати свої мемуари.

     Ці  мемуари поділяються на дві частини. Вони містять в собі зібрання всього, що примітив Жоанвіль у правлінні  Людовіка IX. Щодо походу в Єгипет, то він описав його повністю і послідовно⁵.

     Самі  мемуари написані одним з тодішніх простонародних французьких діалектів  без будь-яких прикрас і теологічних  цитат і відступів. Загалом відомості, які надає Жоанвіль, як політичного  і історичного плану , так і  культурно-побутового, є надзвичайно  цінними. Автор сакралізує особу  Людовіка IX Святого і характеризує його з цієї позиції. Тому говорити про об’єктивність в цьому плані важко. Людовік IX характеризується як чудовий і сміливий воїн і надзвичайно побожна людина.

     Щодо  мусульманських хроністів цього  періоду, то особливо вирізняється Маркізі (1372 – 1442). Народився він в Каїрі. Свої праці він писав в основному  про Єгипет і його історію. Найбільш відомими вважаються дві його праці  “Історичне і географічне описання Єгипту” та “Шлях до пізнання правління  царів”. В останній праці автор  написав історію Аюбідських султанів Єгипту (1171-1250) та султанів з мамелюків-багаритів (1250-1517). Саме в цій праці і йдеться  про хрестовий похід Людовіка IX в Єгипет (1248-1254 рр.). Праця написана в найкращих традиціях мусульман. Особливо возвеличується доблесть мусульманських воїнів. Однак це не завадило авторові йому біль-менш об’єктивно описати похід⁶.   

       Щодо джерел, які описують похід  Людовіка IX в Туніс у 1270 р., то основним є твір Готфріда Больє “Життя Людовіка IX”. Сам Готфрід Больє був монахом Ордену предикаторів і був духовним наставником короля. Він супроводжував короля у всіх його походах. Цей твір характеризується більшою релігійністю. Особливий акцент робиться на побожності і аскетизмі Людовіка IX. З подробицями зображується смерть Людовіка IX  і його похорон⁷.

     Окрім згаданих вище джерел варто також  згадати про працю венеційця  Маріно Санудо Тореллі (1270-1314) “Книга таємниць вірних хреста про повернення Святої Землі”. В цій праці містилися плани про похід хрестоносців в Єгипет, тому ця праця є суттєвим джерелом з історії П’ятого хрестого походу⁸.

     З мусульманських авторів крім Маркізі  варто згадати також Ібн аль-Ассіра, Абу-ль-Фараджа, Ібм-Джузі, Ібм-Ферата та Наваїрі, а також працю невідомого автора “Історія війн хрестових походів  в царствування єгипетського султана  Бібарса”⁹.

     Як  вже попередньо зазначалося, історія  останніх хрестових походів окремо в історіографії не висвітлювалася. Автори, які займалися історією Хрестових  походів, більше уваги приділяли  історії перших хрестових походів.

     Наукові дослідження Хрестових походів  почалися у першій половині XIX ст. Істотних успіхів в цьому досяг французький історик Жозеф-Француа Мішо (1767-1839). Протягом 1811-1822 рр. він видав свою працю “Історія хрестових походів”. Ця робота вже якісно відрізняється від попередніх. Однак в ній ще міститься дуже багато догадок і непідтверджених фактів, легенд¹⁰.

     Повністю  наукового характеру вивчення історії  хрестових походів набуло в другій половині XIX ст.. Ними зайнялися німецькі вчені з Берлінського університету Леопольд фон Ранке (1795-1886) і його учень Генріх фон Зіббель (1817-1895). Вони почали з дослідження і критичного аналізу джерел хрестових походів. На відміну від своїх попередників, які намагалися якнайщільніше хронологічно відтворити перебіг походів і тому не відділяли легендарних подій від реальних, німецькі вчені проявили себе тонкими аналітиками. Вони докорінно переглянули усі відомі джерела¹¹.

     Найбільшим  авторитетом і на даний час  вважається німецький історик Бернгард Куглер (1837-1898). Найважливішою працею з історії хрестових походів  є “Історія хрестових походів  “ (писана у 1880-1891 рр.)¹². В ній поміщений найповніший аналіз всіх хрестових походів , а також історії хрестоносних держав.   

       Початок XX ст. ознаменувався виходом нових праць з історії хрестових походів. У 1914 р. світ побачила праця Лаввіса і Рамбо “Епоха хрестових походів”¹³, а в 1918 р. вийшла праця Добіаш-Рождественської “Епоха хрестових походів (Захід в хрестоносному русі )”¹⁴.  

       Серед радянських дослідників  чільне місце займає М.А. Заборов.  Він відомий цілим рядом праць  і публікацій на цю тематику¹⁵. Загалом же радянська історірграфія намагалася зобразити історію хрестових походів в тонах “класової” боротьби¹⁶.

     Наприкінці  XX ст. з’явився цілий ряд перевидань праць кінця ХIX - початку XX ст.. Окрім того з’являються нові дослідження з цієї тематики. Серед них варто згадати роботу Близнюка С.В. “Хрестоносці пізнього середньовіччя: король Кіпру П’єр I Лузіньян”¹⁷, а також оксфордське видання “Історія хрестових походів”.

     На  початку XXI ст. з’явилася концепційно нова праця російського історика А.А. Доманіна “Хрестові походи”, написана в дусі західноєвропейських традицій¹⁸. В ній також поміщені уривки найавторитетніших джерел.

     Структурно  робота складається з трьох розділів. В першому розділі подається  розгляд ситуації на Близькому Сході  після завоювання хрестоносцями  Константинополя, а також організації  і перебігу П’ятого хрестового походу (1217-1221 рр.). В другому розділі подається розгляд організації, перебігу Шостого хрестового походу Людовіка IX (1248-1254 рр.), а також вплив на хрестоносні держави боротьби римських пап з Фрідріхом II Штауфеном і появою в регіоні монголів. Третій розділ подає організацію і перебіг останнього Сьомого походу в Туніс (1270 р.), а також історію хрестоносних держав в останні роки їх існування.

     Метою даної роботи є огляд і аналіз трьох хрестових походів західноєвропейського рицарства в Африку. Окрім того, для кращого розуміння подій, а також показу зв’язків хрестових  походів з історією хрестоносних держав, принагідно розглядається історія  хрестоносних держав в XIII ст.

     Розділ  I.

     П’ятий  хрестовий похід.

1. Становище християнських держав на Близькому Сході на початку XIII ст.              

          Після завоювання хрестоносцями в 1204 р. під час Четвертого хрестового походу Константинополя і творення ними на уламках Візантійської імперії нових держав, християнські держави на Близькому Сході опинилися в досить складному становищі. Між вірменським королем Левом і князем Боемундом Антіохійським раз-у-раз виникали різноманітні непорозуміння. Король Лев зумів здобути Антіохію і піддав їх  руйнуванню і грабунку. У відповідь Боемунд, заручившись підтримкою мусульман Халеба, жорстоко відімстив вірменам¹⁹.   

       У 1205 р. на Кіпрі помер король  Амальріх I Єрусалимський. Єрусалимське королівство опинилося перед загрозою втратити легітимного правителя. Адже і його дочка Марія–Іоланта, і син Гуго були неповнолітніми і для них було впроваджено регенство. Для молодої королеви Марії почали терміново шукати достойного чоловіка. Вибір впав на графа Іоана Брієна, який був вже досить відомим рицарем²⁰. У вересні 1210 р. він прибув у Сирію на чолі невеликого війська хрестоносців і одружився з королевою Марією.

     Однак його сил було замало для того, щоб  зробити спробу відвоювати Єрусалим. Тому він був змушений був жити в мирі з мусульманами. Однак цей  мир не був вигідним для християн. Єгипетський султан Альмерік Аладіл видобув з нього максимум користі. Він зумів укріпити і зміцнити Єгипет, а також посилив свій вплив  в Азії. Тому султан і робив усе  від нього залежне, щоб мир  тривав щонайдовше. Усі локальні конфлікти  він намагався негайно припинити.   

       Окрім цього султан Аладіл  зав’язав дружні відносини з  Венеційською республікою. Причиною  цієї приязні було те, що завдяки  Венеції Четвертий хрестовий  похід був спрямований на Константинополь,  а не на Єгипет²¹. У      1208 р. султан навіть підписав з венеційцями договір про торгівлю, за яким останні одержували права на відносини з Александрією і всіма місцевостями долини Нілу.  

       За таких обставин християнські  держави хрестоносців фактично  були залишені напризволяще. Чекати  на допомогу їм не було звідки. Адже Італія в цей час потопала в міжусобицях, Німеччину знекровлювало постійне протистояння між партіями Штауфенів і Гвельфів. У Франції на початку XIII ст. розпочалася підтримана папою Інокентієм ІІІ (1198-1216) Альбігойська війна проти єретиків Південної Франції. Окрім того тривала споконвічна боротьба між Англією і Францією.