Крестовые походы на Ближний Восток и в Африку

     Решта війська вирушила в море з Марселя  і Егморта. Першочерговим завданням Людовіка ІХ було досягти Кіпру. 17 вересня він без перешкод прибув на острів. Однак тут він змушений був чекати на відсталі частини війська хрестоносців. Зрештою він вирішив тут перезимувати. Кіпрський король одразу оголосив про своє бажання приєднатися до хрестоносців. Зимування на Кіпрі мало негативний вплив на хід походу. Багато баронів, потративши усі гроші повернулися додому. До того ж почали виникати дрібні, але криваві сутички між учасниками походу. Несприятливий клімат призвів до появи в таборі небезпечних захворювань, від яких померло 260 рицарів⁶⁸.

     На  прохання Боемунда V Антіохійського для допомоги в боротьбі з туркменською ордою Людовік ІХ вислав частину хрестоносців в Північну Сирію. Латинський імператор Балдуїн ІІ також просив допомоги військом. Навіть монголи прислали своїх послів. Вони наголошували на тому, що Еюбіти їх спільні вороги і просили допомоги в війні з ними. Також монгольські посли висловили тезу про схильність багатьох монголів до прийняття християнства⁶⁹. Людовік ІХ пообіцяв посприяти їм в хрещенні монголів і подарував багато подарунків.

     Зрештою хрестоносці вирішили остаточно, що похід їхній буде спрямований  проти Єгипту. Вони хотіли одним  ударом покінчити з мусульманством. Їх не зупиняли невдачі легата Пелагія  і його хрестоносців тому, що вважали, що їм вдасться їх уникнути.

     Весною 1249 р. почалася серйозна підготовка до переправи в Єгипет. З важкістю вдавалося набрати відповідний  флот. Зі всіх сторін збирали як великі військові кораблі, так і маленькі плоскодонні судна, які мали послужити  для висадки хрестоносців на берег. Прибуло незначне підкріплення з  Греції, де деякі хрестоносці перебули зиму. Коли зібралося усе військо, то виявилося, що в похід відправляється дві з половиною тисячі французьких  рицарів, а також велика кількість  воїнів з Кіпру, Сирії і Англії. Флот складався з 120 великих і 1600 дрібних суден, але озброєння  всієї цієї величезної армади вимагало часу⁷⁰. Потім відплиттю завадили погодні умови. Нарешті 30 травня весь флот вийшов у відкрите море і через кілька тижнів з”явився біля берегів Єгипту.

     Султан  Айюб хоча і хворів, але все ж  зумів організувати сили для спротиву хрестоносцям. Єгипетський флот перекрив усі головні гавані в дельті Нілу. Тому, коли хрестоносці з”явилися  в гирлі Нілу, то наткнулися на величезну  ворожу армаду. Такий довгий простій  без діла тільки посприяв хрестоносцям. 5 червня, не чекаючи основних сил, передовий  загін почав атакувати супротивника. Не витримавши такого стрімкого натиску, мусульмани покинули поле бою і почали втікати.

     Висадка основних сил хрестоносців відбулася  там само, де і в 1218 р. Розбиті передовими загонами мусульмани втекли в Дамієтту і принесли звістку про появу  великих сил хрестоносців на березі Нілу. Ця звістка спричинила велику паніку серед населення фортеці. А оскільки підкріплення від султана  найближчим часом не очікувалося, то гарнізон, а вслід за ним і все  населення покинули Дамієтту. На другий день, 6 червня, коли ще хрестоносці  навіть не встигли повністю висадитися на берег, до них дійшла звістка про  те, що Дамієтта покинута. Хрестоносці  безперешкодно увійшли у місто, захопивши при цьому велику здобич. Таким чином початок походу був  більш, ніж просто вдалим. Цей факт суттєво підняв бойовий дух хрестоносців.

     2.3. Від Дамієтти до  Мансури. Полон  Людовіка ІХ Святого.

     Однак стан справ був далеко не таким  чудовим, як здавалося хрестоносцям. Султан Еюб жорстоко розправився  з гарнізоном Дамієтти, щоб не подавали поганого прикладу решті війську. До того ж чисельність військ мусульман  стрімко зростала. І невдовзі вони досягли такої кількості, що султан дозволив своїм військам постійно турбувати  хрестоносців. В хрестоносців ж війська  хватало ледве для того, щоб  організувати оборону Дамієтти. Про  якесь широкомасштабне міроприємство  і мови не могло бути.

     Король  Людовік наказав посилити укріплення поза фортецею в самому таборі. Тут вони могли себе відчувати в більшій безпеці від постійних нападів мусульман. Однак нове бездільне очікування негативно відбивалося на бойовому дусі хрестоносців. Суттєво почала падати дисципліна, а Людовік ІХ не міг це припинити⁷¹.

     Влітку  і восени 1249 р. в Дамієтту прибуло  значне підкріплення: англійські рицарі на чолі з графом Вільгельмом Солсбері, а також французи на чолі з братом короля Альфонсом Пуатьє. Одразу після  їх прибуття був скликаний військовий збір. На ньому виявилася велика різниця в думках щодо напрямку походу. Частина хрестоносців вважала, що потрібно йти на Александрію, а інша вважала, що треба одразу йти на Каїр, щоб  одним ударом покінчити з Єгиптом⁷².

     Остання партія, підтримана братом короля Робертом Артуа врешті одержала перемогу і 20 листопад хрестоносне військо вирушило на південь вздовж Нілу. Військо  рухалося дуже повільно. Для подолання  такої невеликої відстані, як від  Дамієтти до Мансури хрестоносці  витратили цілий місяць. Впродовж усього цього часу невеликі мусульманські  загони постійно турбували хрестоносців, тим самим ще більше сповільнюючи їх рух.

     21 листопада доля ще раз усміхнулася  хрестоносцям, але вони не змогли  цим скористатися. Султан Айюб  помер і військо залишилося  без полководця тому, що його  син Тураншах перебував в Месопотамії.  Султанша Шедшер Еддур вирішила  приховати смерть султана від  його війська, щоб не викликати  паніки. Однак бажаного ефекту  це не дало. 

     Нарешті 21 грудня  військо пілігримів в  кількості  60 тисяч підступало до Мансури⁷³. Але опинилися тут в дуже важкому становищі. Дорогу їм перегородив глибокий канал, а зразу за каналом на хрестоносців чекали великі сили мусульман. Таким чином мусульмани займали дуже вигідну і міцну позицію. Хрестоносці вирішили будувати наплавний міст через канал. Ці роботи велися під постійним обстрілом єгипетських метальних машин і під постійним нападом мусульман. Для захисту будівельників були споруджені дві вежі. Коли міст вже майже досягнув протилежного берега, мусульмани відкрили греблю і канал поширшав і будівельникам прийшлося продовжити роботи. Однак мусульмани зуміли підпалити захисні вежі і будівельники залишилися беззахисні. Хрестоносці опинилися в безвихідному становищі⁷⁴.

     В лютому 1250 р. до короля з’явився бедуїн, який запропонував за велику нагороду показати брід через канал. 8 лютого частина війська на чолі з Робертом Артуа почала переправу. Побачивши війська мусульман, Роберт Артуа з невеликим загоном і тамплієрами кинулися в атаку і, обминувши мусульманський табір, увірвалися в Мансуру. Але мусульмани закрили ворота і перебили нападників на вулицях міста⁷⁵. Інша ж частина військ кинулася на мусульман і спочатку здавалося, що перемога вже майже в руках хрестоносців. Однак мусульмани оговталися і відтіснили хрестоносців до каналу. Вони опинилися в безвиході. Тоді війська, які залишилися в таборі зуміли перекинути міст і прибули на допомогу своїм соратникам. Мусульмани змушені були відступити. Але вже 11 лютого мусульмани пішли в генеральну атаку. Однак хрестоносці зуміли відбити усі напади. Після цього два тижні пройшли в повному спокої.

     Хрестоносці опинилися в дуже важкому становищі. Щоб продовжити похід на Каїр зовсім не вистачало сил. Єдиним виходом  було повернення в Дамієтту і скоро  це зрозуміли всі.

     Тим часом 27 лютого в Мансуру прибув Тураншах. Однак він не поспішав розпочати наступ. Натомість він  таємно перепревив в Ніл флот і  раптово атакував з тилу кораблі  хрестоносців. Результатом битви  був повний розгром християнського флоту. Таким чином військо Людовіка ІХ опинилося в блокаді. Був перерваний зв”язок з Дамієттою. Всі каравани з провізією мусульмани перехоплювали. В таборі хрестоносців почався голод  і почала поширюватися морова язва⁷⁶. Людовік ІХ зрозумів, що треба повертатися і прориватися в Дамієтту. Він навіть запропонував Тураншаху мирну угоду. В умовах говорилося, що Людовік звільнить Дамієтту в обмін на Єрусалимське королівство. Однак Тураншах не погодився.

     Тоді  християни почали підготовку до прориву. Однак мусульмани помітили ці приготування і розпочали наступ. В результаті хрестоносці не змогли вчинити серйозного спротиву і змушені були здатися  в полон. В полон потрапив і  Людовік ІХ з братами. На цей час  він був серйозно хворий на морову виразку⁷⁷.

         Полонених відправили в Мансуру,  де майже всіх повбивали. Короля  і вельмож залишили, надіючись  на вигідний договір. Після  тривалих переговорів обидві  сторони досягли домовленості. Людовіка  ІХ звільнили в обмін на  Дамієтту. А в обмін на інших  король мав сплатити спочатку 10 мільйонів франків, а пізніше  сума була занижена до 800 тисяч⁷⁸. Однак загроза над Людовіком не спала, а навпаки зросла. 2 травня відбулася змова, яку організували мамелюки на чолі з Бібарсом. В результаті змови Тураншах був вбитий. Султанша Шедшер-Еддур була признана регенткою. Однак регентка підтвердила угоду і навіть дозволила сплатити одразу лише половину викупу. Другу половину Людовік ІХ мав сплатити після прибуття в Сирію⁷⁹.

     6 травня полонені були нарешті  звільнені. Фортеця Дамієтта також  була звільнена хрестоносцями.  Одразу ж на другий день  більша половина звільнених полонених  покинула Людовіка ІХ і відправилася  додому. Людовік ІХ залишився,  щоб виплатити половину обіцяного  викупу. Він звернувся по допомогу  до тамплієрів, але ті відмовилися  дати грошей. Тоді король забрав  їх силою⁸⁰. Після цього Людовік ІХ відбув у Акру.

     Залишки хрестоносного війська хотіли повернутися  додому. Людовік ІХ ж вирішив, що його похід ще не завершений.  Залишившись  в Акрі король почав закликати  лицарство усього християнського світу  прийняти обіт. Крім того Людовік намагався  звільнити якомога більше полонених  християн з мусульманського полону. Людовік ІХ залишився в Палестині  до 1254 р. За цей період положення  християн Сходу погіршилося. Єгиптяни і сирійці підписали мирний договір. Над християнами нависла ще більша загроза. Крім того у Франції почався рух  „пастушків”, який дуже розхитував внутрішнє становище держави⁸¹. Тому король Людовік ІХ зрештою покинув Акру і відправився до Франції. 
 
 

     Розділ  ІІІ.

     Останній  хрестовий похід  в Африку. 

     3.1. Кінець християнських  держав на Близькому  Сході. 

     Покинувши в 1254 р. Акру, Людовік ІХ залишив тут  тільки невеличкий загін. Фактично сама Свята Земля і вся її доля залежала від сусідніх мусульманських держав. Однак останні не скористалися своєю  силою. Замість того серед мусульман  розпочалася знову боротьба за владу, основним дійовим лицем якої була султанша Шедшер-Еддур.

     Упродовж  другої половини 50-х років ХІІІ ст. християни мали шанс краще підготуватися  до нападів мусульман. Однак сила хрестоносців була дуже малою. Підкріплення з Заходу не прибувало. І все ж  становище ще не було катастрофічним. У християн були ще міцно укріплені  фортеці, а також достатньо засобів  для ведення їх оборони⁸². Однак між християнами теж не було злагоди.  Кожен барон чи правитель області намагався вести свою  власну політику. Рицарські ордени тамплієрів і госпітальєрів постійно шкодили один одному і неодноразово доходило до сутичок. Одна з найкривавіших таких сутичок відбулася в Акрі в 1259 р., в якій загинули майже всі тамплієри Акри⁸³. Подібні чвари ще частіше виникали між генуезцями, венеційцями і пізанцями.

     Дещо  змінилася ситуація і розподіл сил  на Сході з появою монгольських орд  під проводом хана Хулагу. З його появою в Північній Сирії як вірменський  король, так і князь Антіохії Боемунд VІ поспішили заявити йому про свою лояльність. Ще в 1258 р. під ударами монголів впав Багдадський халіфат. Прийшла черга сирійських мусульман. В 1259 р. Хулагу без особливих зусиль захопив Халеб і Дамаск. Останнім оплотом мусульман залишився Єгипет.

     Щодо  християн, то вони зустріли перемоги монгол дуже радісно. Знову почали звучати  ідеї про те, що треба монголів навернути  в християнство і таким чином  раз і назавжди покінчити з  мусульманами. Поширювалися чутки про  те, що сам хан Хулагу дуже хоче стати  християнином. Однак у відповідь  на все це ордени тамплієрів і госпітальєрів  відповіли, що чекають монголів на полі бою⁸⁴. Вони здійснили кілька грабежів на захопленій монголами території і вбили їх посольство. Тоді монголи розпочали вторгнення в християнські держави, спаливши Сідон.

          Однак доля в черговий раз  розпорядилась по-іншому, відтягнувши  в часі загибель хрестоносних  держав. Хан Хулагу одержав вісті  про смерть брата Мангу і  поспішив повернутися в Монголію. Замість себе він залишив полководця  Кетбогу. Тоді мусульмани нарешті  вирішили дати бій монголам. 3 вересня 1260 р. об”єднані сирійсько-єгипетські  війська на чолі з султаном  Котузом завдали нищівної поразки  монголам Кетбоги при Ейн Джалуті.  Через кілька місяців біля  Гімси на Оронті зазнало поразки  інше військо монголів, яке йшло  помститися за орду Кетбоги.  Після цього хан Хулагу через  кілька років помер, так і  не встигнувши відімстити Котузу. Таким чином мусульмани завдяки  монгольському вторгненню ще  більше закріпилися  на Близькому  Сході⁸⁵.