Трудової міграції на сучасному етапі розвитку світового співтовариства

    IV. Четвертий центр — Латинська  Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщується з Колумбії, Болівії, Парагваю, Чилі, Уругваю, Сальвадору до Аргентини, Бразилії, Венесуели [Додаток Е]. У періоди економічного підйому іноземна робоча сила в цих країнах досягає 15—20% від загального числа зайнятих. Чоловіки-мігранти приїжджають працювати на цукрових і бавовняних плантаціях, на виробництві вовни й нафти, на будівництві, а жінки — домашньою прислугою. Уряди Аргентини і Венесуели, стурбовані нестачею кваліфікованих кадрів для розвитку національної економіки, ще на початку 90-х років XX ст. звернули свою увагу на країни Східної Європи з метою залучення кваліфікованих працівників середньої ланки для роботи в нафтовій, хімічній, електронній, переробній і добувній промисловості. [12, С. 99-100].

    Крім  чотирьох великих центрів, які приваблюють  робочу силу, існують декілька центрів, менших за обсягом залучених трудових ресурсів.

    На  Африканському континенті центрами «притяжіння» є країни Південної та Центральної Африки. Загальна кількість мігрантів в усіх африканських країнах досягає 6 млн осіб. Перше місце посідає Південно-Африканська Республіка, де налічується понад півмільйона іноземних працівників, переважно некваліфікованих мігрантів із сусідніх африканських країн — Ботсвани, Лесото, Мозамбіку, Свазіленду, зайнятих на сезонних сільськогосподарських роботах і в шахтах. Водночас у ПАР існує постійний попит на висококваліфікованих фахівців, які приїжджають із розвинутих країн — інженерів різних спеціальностей, лікарів, фармацевтів [12, С. 100].

    Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали країни Південно-Східної Азії (Сингапур, Малайзія, Гонконг, Японія, Південна Корея і Тайвань), а також Австралія та Нова Зеландія. Використання дешевої некваліфікованої праці робітників-мігрантів дозволяє їм утримувати міжнародну конкурентоспроможність у виробництві. З іншого боку, всі ці країни, особливо Японія, орієнтуються в економічному розвитку на високі технології, а використання праці іммігрантів вигідного, але відсталого регіону може стати гальмом на шляху прогресу. У цих державах формується залежність від певних категорій працівників-мігрантів, зокрема від іноземної домашньої прислуги. У регіоні працюють також десятки тисяч співробітників багатонаціональних корпорацій, що є висококваліфікованими фахівцями і менеджерами вищої ланки [12, С. 100].

    Ще  одним центром міграції (формально  етнічної, але за багатьма ознаками — трудової) став Ізраїль, куди з кінця 80-х до середини 90-х років XX ст. лише з країн СРСР прибуло приблизно 750 тис. осіб [12, С. 100-101].

    Сальдо  міграцій якісно ілюструє картину розташування країн-донорів та країн-реципієнтів на політичній карті світу, враховуючи різницю  між числом прибулих (іммігрантів) на будь-яку територію (країну) і числом вибулих (емігрантів) з неї за певний період (рік) [Додаток Є]. 

    3.2. Соціально-економічні наслідки міграції робочої сили

    Економічні та соціально-політичні наслідки міжнародної трудової міграції можуть бути позитивними, негативними і нейтральними як для країни-експортера, так і країни-імпортера.

    Можливі соціально-економічні наслідки міжнародної  міграції робочої сили на основі аналізу джерел [4, С.19-20; 9, С.96; 12, С.168; 13, С.23] можна об’єднати в вигляді таблиці:

    Таблиця 1.

    Аналіз  показує, що країни — імпортери робочої  сили мають більше вигод, а в країнах-експортерах — втрати переважають над вигодами.

    Можна визначити глобальні наслідки міжнародної  міграції робочої сили. Світ загалом виграє від міжнародної трудової міграції, оскільки вона дає людям змогу переміщуватися до країн, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво, та стимулює розвиток НТП.

    Позитивним  наслідком міжнародної трудової міграції є перерозподіл трудових ресурсів відповідно до потреб країн, що найбільш динамічно розвиваються. Він призводить до концентрації працьовитого населення в головних економічних центрах, освоєння нових районів і їх природних ре сурсів, підвищення матеріального добробуту і зростання професійного рівня десятків мільйонів людей.

    Негативними наслідками міжнародної трудової міграції у світі є надмірне розростання великих міст у країнах-реципієнтах, демографічне старіння і фемінізація населення у країнах-донорах.

    Отже, від міграції виграють мігранти, що вдало працевлаштувалися, та їх роботодавці, а втрат зазнають конкуруючі робітники країни-реципієнта і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів. Країна, що приймає, отримує користь за рахунок змін на ринку робочої сили, а також завдяки позитивному впливу на державний бюджет, тоді як країна еміграції втрачає в обох цих випадках.

    3.3 Масштаби міжнародної  трудової міграції в Україні, та її вплив.

    Україна вийшла на арену різноспрямованих та різнохарактерних міграційних процесів непідготовленою. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 1986 р., на початку перебудови, кількість поїздок за кордон в особистих справах не перевищувала 43 тис. У 1991 р. (після здобуття незалежності) вона досягла 2327 тис., тобто збільшилася в 54 рази [2, С. 89].   

    Щорічно українці понад 15 млн. разів перетинають  кордон у напрямку виїзду, можна  підрахувати, що громадяни України  приблизно 1,4 млн. разів на рік виїздять за кордон з трудовими і близько 3 млн. – з комерційними цілями [11, С.157].

    Загалом у структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності  можна виділити чотири якісно відмінні рівні [18]:

    •  Офіційна трудова міграція – переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).

    •  Неофіційна легальна міграція – поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

    •  Успішна нелегальна міграція – поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

    •  Міграція жертв злочинних угруповань – торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

    За  інформацію дипломатичних представництв  України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії – по 200 тис., у Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн               [11, С. 162].

    В середньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробітки  близько 3 млн. українців щорічно. [5, С.203]. В структурі українських трудових емігрантів до 50% мають вищу освіту, до 30% — професійно-технічну. Останнім часом дещо збільшилася кількість емігрантів, котрі мають повну середню освіту (з 11,6% у 1996 році до 18,6% у 1999 році) [12, С.157].

    Опитування  працівників-мігрантів дає можливість встановити ієрархію мотивів, які зумовлюють поїздки за кордон [18]:

    •  заробіток задля поліпшення житлових умов (купівлі квартири чи побудова будинку), придбання машини або інших дорогих товарів тривалого вжитку,

    •  заробіток задля задоволення поточних життєвих потреб – харчування, придбання необхідних товарів повсякденного вжитку (одягу тощо);

    •  накопичення коштів для оплати навчання дітей у вищих навчальних закладах;

    •  накопичення стартового капіталу для створення власного бізнесу або розвитку своєї справи;

    •  мотиви нематеріального характеру (побачити світ, здобути певні трудові навички, поліпшити знання мови тощо).

    Що  стосується влаштування на роботу за кордоном, то безробітні, студенти і  працівники підприємств віддають перевагу тим посередникам, які вже самі працювали за кордоном (61,5 - 68,8%), державні службовці довіряють засобам масової інформації (75,0%), кваліфіковані робітники - тим і іншим (50,0 і 45,8%), керівники - приватним бюро (100,0%), підприємці - приватним бюро та публікаціям у мас-медіа (по 50,0%), самозайняті - засобам масової інформації (71,4%), вчителі, медичні працівники покладаються на тих, хто вже працював за кордоном (40,0%), та на відомості з Інтернету (30,0%)[5, С. 204].

    Досвід  роботи за кордоном найчастіше мають жителі західних областей України (36.8%), рідше — мешканці Центрального та Східного регіонів (відповідно 26.4% і 21.4%) і ще рідше — жителі південних областей (15.4%). Трудові мігранти із західних областей України частіше за гастарбайтерів із інших регіонів країни мають досвід роботи в Польщі, Чехії, Словаччині та середземноморських країнах — Іспанії та Португалії [11, С.159],         [Додаток Ж].

    Жителі  Східного і Центрального регіонів країни частіше за решту трудових мігрантів працюють у Росії та Білорусі. Мешканці південних областей України, поступаючись в Інтенсивності трудових поїздок за кордон своїм співвітчизникам із інших регіонів, знаходять роботу, як правило, в Росії, Німеччині, Польщі й частіше за них вирушають на заробітки до Туреччини [11, С. 159], [Додаток Ж].

    Найчастіше  планують шукати роботу за кордоном мешканці невеликих міст України: четверо із десяти потенційних трудових мігрантів живуть саме там. [11, С.166], [Додаток Ж].

    Найближчим  роком планують шукати роботу за кордоном переважно ті, кому за тридцять: частка осіб віком від 30 до 54 років становить 58.9% можливого трудового потоку до інших країн[11, С. 161-162]. Більш як половина з них (60-65%) — це чоловіки [5, С.203]. Доволі значним є потенціал молоді віком до 30 років, що бажає залучитися до практики закордонного заробітку (38.7%). Серед осіб пенсійного віку лічені одиниці можуть наважитися на трудову експедицію за межі країни (2.4%). Чоловіки частіше за жінок планують вирушити працювати до інших країн найближчим роком: 58.9% проти 41.1%. Збираються у трудові експедиції за кордон здебільшого люди з повною середньою та неповною середньою освітою: частка їх у кількісному загалі цього контингенту становить відповідно 49.2% і 15.3%. До них мають намір приєднатися 16.9% осіб із середньою фаховою освітою і 12.1% - із вищою. [11, С. 161-162], [Додаток Ж].

    Аналізуючи  вплив зовнішньої трудової міграції на економіку України, треба відзначити вже існуючі наслідки загальносвітового поширення міждержавного руху робочої сили. Наявними позитивними результатами поширення зовнішньодержавної трудової міграції для України є                  [12, С. 173; 18]: 

• отримання додаткової іноземної валюти у формі грошових переказів трудових емігрантів;
• додаткове інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;
• зниження безробіття на національному ринку праці;
• приєднання національного ринку праці України до світового ринку праці;
• надання працеспроможному населенню можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, поліпшити матеріальне становище;
• покриття дефіциту фахівців рідкісних професій і кваліфікацій за рахунок іноземної робочої сили;
• спонукання продуктивнішої діяльності українських працівників шляхом створення конкуренції із закордонними фахівцями;
• зниження соціально-економічного напруження у країні.