Трудової міграції на сучасному етапі розвитку світового співтовариства

    У сфері нелегальної міграції та організації  імміграційного контролю останній має стати складовою державної міграційної політики, що забезпечує захист прав та інтересів громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства у вирішенні питань виїзду з України, в'їзду на її територію, вибору місця проживання. Органи імміграційного контролю забезпечували б дотримання іноземцями правил транзитного проїзду через територію країни і здійснення заходів для запобігання нелегальній міграції [12,С.173].

      У сфері внутрішньої соціально-економічної  міграції слід передбачити створення  принципово нової концепції освоєння  малообжитих районів з обліком відтоку населення з них [12,С.173]

    2.3   Міжнародно-правове регулювання міграції робочої сили

    Міжнародно-правове  регулювання трудової міграції –  це встановлена міжнародними договорами система стандартів щодо регулювання трудової міграції, яку держава, яка приєдналася до відповідного договору (ратифікувала його), використовує в національному законодавстві.     

    Міжнародні  організації, пов′язані з регулюванням міграційних процесів, можна поділити на дві групи [8, С. 146]:

    1) іституції, які вирішують міграційні  проблеми в аспектах своєї  основної функціональної компетенції: МОП, МОМ, ПРООН, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.;

    2) міжнародні органи, пов′язані метою  міжурядової кооперації з упорядкування  саме міграційних процесів та  статусу мігранта: Міжнародна організація  міграцій, Управління Верховного  Комісара ООН із справ біженців, Міждержавний фонд допомоги біженцям і вимушеним переселенцям (на рівні СНД).         

    Окрім вищеназваних суб′єктів міжнародного правового регулювання можуть бути різноманітні об′єднання держав: Рада Європи, Європейських союз, СНД, які  здійснюють різноманітні заходи з питань трудової міграції та захисту прав мігрантів .    

    Центральне  місце в регулюванні цього  питання належить ООН - суб′єкту міжнародного правового регулювання міграцій та її спеціальному підрозділу – Міжнародній організації праці (МОП), яка за допомогою Конвенцій регулює всю сукупність економічних прав трудящих-мігрантів. [12, С, 182]. З 1946 р. у рамках МОП розроблено близько 140 міжнародних Конвенцій та приблизно стільки ж Рекомендацій. Найбільш важливим серед цих актів з точки зору інтернаціонального ринку праці є Конвенція №97 про трудящих мігрантів 1949 року, що затвердила національний режим щодо іноземних працівників і передбачає заходи контролю за міграцією робочої сили [12, С. 112].

    Головна мета МОП — сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основі соціального партнерства, поліпшувати умови праці [8, С. 151].

    МОП має свою структуру [Додаток Б]. МОП вирішує такі  завдання, як: розробка узгодженої політики і  програм, спрямованих на вирішення  соціально-трудових проблем; розробка й прийняття міжнародно-трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для  втілення прийнятої політики в життя; допомога країнам-членам МОП у вирішенні проблем зайнятості та скорочення безробіття; розробка методів щодо викорінення порушень прав таких соціально не захищених груп трудящих, як жінки, молодь, люди похилого віку, трудящих-міграцій; допомога організаціям, найманим робітникам та підприємцям в їх роботі разом з урядом щодо регулювання соціально-трудових відносин.

    До  організації входить 170 країн-членів, у тому числі Україна. Штаб-квартира цієї організації знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організацій, є те, що кожна країна — член МОП представлена трьома соціальними верствами: урядовцями, підприємцями, трудівниками. [8, С. 152]        

    Міжнародна  організація з міграції (MOM) — провідна міжнародна організація, яка спрямовує свої зусилля на сприяння оперативному реагуванню на нагальні міграційні проблеми та стимулює досягнення поваги до людської гідності мігрантів [12, С. 91].

    MOM була створена у 1951 р. як міжурядова організація для розселення переміщених осіб, біженців та мігрантів в Європі. MOM підтримує тісні робочі відносини з установами та агенціями системи ООН і партнерські — з широким колом міжнародних та неурядових організацій [12, С. 91].

    За  участю своїх представництв у  різних країнах світу MOM надає допомогу урядовим структурам та суспільству, вживаючи таких заходів: надання гуманітарної допомоги у випадку виникнення непередбачених міграційних потоків; забезпечення повернення після ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; надання допомоги мігрантам при облаштуванні на новому місці; сприяння процесам трудової міграції; допомога нелегальним мігрантам у добровільному поверненні; допомога висококваліфікованим працівникам-мігрантам у поверненні на батьківщину; надання допомоги мігрантам у скрутному становищі; підготовка державних службовців; боротьба з торгівлею людьми; медичні міграційні програми та програми охорони здоров'я; доступність інформації та освіти для мігрантів [12, С. 91]. 
 
 
 
 
 
 
 

    3. Наслідки міжнародної  трудової міграції

    3.1 Основні напрямки руху робочої

    На сьогоднішній день сформувалися такі основні напрями міжнародної міграції робочої сили[12, С. 92]:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• міграція в межах промислово розвинутих країн;
• міграція між країнами, що розвиваються;
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• міграція робочої сили, на пострадянському просторі
• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

       Міграція з країн,  що розвиваються, до промислово  розвинутих країн.

    Структуру робочої сили, що мігрує до економічно розвинутих країн, характеризують дві особливості [12, С. 92]:

1) велика  частка висококваліфікованих та  наукових кадрів, необхідних для  розвитку науково-технічного прогресу;

2) значна  кількість трудових мігрантів  не має кваліфікації і зайнята  фізично важкою, непривабливою роботою.

    У межах ЄС висококваліфіковані кадри  концентруються в найбільш розвинутих країнах. Наприклад, у Франції емігранти  становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників [12, С. 92].

    Міграція  в межах промислово розвинутих країн. Цей напрямок міжнародної міграції переважно пов'язаний з неекономічними факторами, до яких належить і «відтік мізків». Уперше цей процес значно пожвавився на межі 40—50-х років XX ст., коли велика кількість фахівців, учених із Західної Європи почала від'їжджати до США, в результаті чого постраждали деякі наукові галузі у ФРН, Італії, Франції [12, С. 93].

    Міграція  робочої сили між  країнами, що розвиваються. Останнім часом обсяги переміщень у цьому напрямку зростають, головним чином між «новими індустріальними країнами» і країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та країнами, що розвиваються, з іншого. Так, у післявоєнні роки (60—80-ті роки XX ст.) спостерігався потік робочої сили до Гонконгу з Китаю, В'єтнаму й інших країн Південно-Східної Азії. Активно імпортував робочу силу Сінгапур. У Кувейті і Саудівській Аравії було зайнято до 1 млн. робітників з Ємену. Ця міграція визначалася в основному економічними причинами [12, С. 93].

    Міграція  наукових працівників  та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються. Переважно це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північної Америки до країн, що розвиваються. Причини цієї міграції — як економічні (високі заробітки у викладачів навчальних закладів, інженерів, інструкторів та інших фахівців, наприклад, у країнах ОПЕК), так і нематеріальні (прагнення побачити світ, випробувати свої сили тощо) [12, С. 94].

    Міграція  робочої сили, на пострадянському просторі. Найбільшим центром притяжіння робочої сили на пострадянському просторі є Росія. Основними причинами залучення іноземних працівників на російські підприємства є нестача фахівців окремих професій і спеціальностей, а також небажання місцевого населення виконувати важку роботу. Така ситуація характерна практично для всіх галузей виробництва, але найбільше — для видобувної промисловості, будівництва, сільського господарства. Протягом тривалого часу комплектування кадрів на підприємствах нафтогазової і нафтовидобувної промисловості Півночі Росії відбувалося не тільки шляхом підготовки місцевого населення, а насамперед шляхом залучення працівників через організаційний набір (переважно з України). У середині 90-х років XX ст. в Росії налічувалося приблизно 3 млн мігрантів, серед яких значну частину становили мігранти з України [12, С. 100-101].

    У працях зарубіжних та вітчизняних економістів  традиційно зазначається, що у другій половині XX ст. у світі утворилося чотири великих та п'ять малих центрів, які приваблюють робочу силу [12, С. 94].

    І. Перший центр утворюють США та Канада. Серед емігрантів, які виїжджають до США 23% - члени Національної академії наук і 33% — лауреати Нобелівської премії. На сучасному етапі готовність США та Канади приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн осіб та 211 тис. осіб. До США прибувають трудові мігранти двох типів:         малокваліфікована робоча сила з Мексики, країн Карибського басейну, Філіппін і висококваліфіковані працівники із Західної Європи, країн СНД та Індії [Додаток В]. Найважливішим напрямом імміграційної політики США і Канади є заохочення припливу закордонних менеджерів, елітних фахівців, працівників з високою кваліфікацією, а також інвесторів (імміграція дозволяється за умови інвестування в економіку даної країни визначеної суми). Відповідно до законодавства США, щорічно на роботу в країну допускається 140 тис. трудових мігрантів, в основному висококваліфікованих працівників, учених рідкісних спеціальностей. [12, С. 95].

    II. Другим центром, який приваблює  мігрантів, є країни Західної та Північної Європи. Важливу роль для використання іноземної робочої сили відіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. [12, С. 97].

    Для Західної Європи характерним є переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої. До Західної Європи  з середини 90-х років ХХ століття мігрує приблизно 180 тисяч осіб щорічно. Іноземні працівники становлять значну частину робочої сили в країнах Західної Європи: у Люксембурзі — 30%; Швейцарії — 29,6%; Німеччині — 8%; Бельгії — 7,5%; Австрії — 6,2%; Швеції — 6,8%; Франції — 5,2%; Великій Британії — 3,4%. Натепер у країнах ЄС проживає 17—21 млн іноземців. Із них 12—14 млн осіб (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу          [12, С. 97].

    Основними донорами європейських країн є [Додаток Г]:

• Туреччина, країни колишньої Югославії, Італія, Греція і Польща – для Німеччини.
• Алжир, Марокко, Португалія – для Франції.
• Італія, Марокко – для Бельгії.
• Італія, країни колишньої Югославії, Іспанія – для Швейцарії.
• Туреччина, Марокко – для Голландії.
• Індія, Пакистан – для Великобританії. [13, С. 18]

    Ш. Третій центр «притяжіння» — нафтовидобувні країни Близького Сходу. Основними країнами-реципієнтами є Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія [Додаток Д]. Найбільших масштабів міграційні потоки в регіоні набули після нафтового буму 1973 р. Залучення іноземної робочої сили стало природним вирішенням проблеми нестачі трудових ресурсів [12, С. 98-99].

    У цьому регіоні найвища концентрація трудових мігрантів у світі —  країни, в яких мешкає 0,5% світового  населення, залучають приблизно 15% світової кількості робітників-мігрантів. Країни Перської затоки мають найбільшу  у світі частку іммігрантів від загальної кількості робочої сили: Катар — 92%, ОАЕ — 89%, Кувейт — 86%, Оман — 70%, Саудівська Аравія — 60%, Бахрейн — 51%. Іммігранти прибувають з прилеглих арабських країн (Єгипту, Сирії, Ємену, Іраку, Йорданії, Палестини), з Індії, Пакистану, Південної Кореї, Філіппін, меншою мірою з Європи [Додаток Д]. Іммігранти залучаються до низькооплачуваних робіт у сфері будівництва, громадського харчування. На початку XXI ст. структура зайнятості іноземних робітників у близькосхідних країнах орієнтується на збільшення частки зайнятих у сфері туризму (готельне обслуговування, розважальні заклади, ресторани, кафе тощо), а також збільшується попит на жіночу працю. Саме для жінок-мігрантів найближчим часом працевлаштування в цьому регіоні буде найперспективнішим [12, С. 98-99].