Трудової міграції на сучасному етапі розвитку світового співтовариства

    Значення  тієї чи іншої з перерахованих і неперерахованих якостей під час відбору імпортерів трудових ресурсів не є постійними і можуть мінятися на користь інших пріоритетів.

    Одним з напрямів міграційної політики економічно розвинутих країн є  стимулювання рееміграції.

    Традиційними  державними заходами для забезпечення рееміграції є певні програми [8, С.150-152]:

    Програми  стимулювання рееміграції. Вони містять широке коло заходів, починаючи від примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, які бажають повернутися на батьківщину. У західноєвропейських країнах (ФРН, Франція, Нідерланди тощо) діяли програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільному звільненні іммігрантів і від'їзді на батьківщину. Вважалося, що такий спосіб фінансування додатково не обтяжує видаткову частину бюджету, але на практиці бюджетні витрати виявилися значними в результаті необхідності створення електронної системи державного обліку іммігрантів і виплати допомог. Ефективність програм стимулювання рееміграції залишається дуже низькою.

    Програми  професійної підготовки іммігрантів. Уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів як засоби, що можуть спонукати їх повернутися на батьківщину. За цими програмами, здобувши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності не гарантує одержання роботи за цією спеціальністю в рідній країні. Тому більшість іммігрантів бажають зберегти свою, нехай і низькооплачувану, роботу в розвинутих країнах, ніж реемігрувати і намагатися знайти кращу на батьківщині.

    Програми  економічної допомоги країнам масової  еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами—експортерами робочої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи реемігрантів. Такі підприємства здобували форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найпослідовніше ці програми реалізуються у двосторонніх відносинах ФРН і Туреччини. Так, нові турецькі компанії, створені переважно за німецькі кошти, не лише стали центром, привабливим для реемігрантів, але і призупинили нові потоки еміграції з Туреччини.

    Незважаючи  на активні дії урядів країн, що приймають, більшість програм стимулювання рееміграції не досягли поставлених цілей: на початку їх здійснення рееміграція зростала і різко зменшувалася зі скороченням фінансування програм. Основною причиною їх низької ефективності є незацікавленість уряду країн, які експортують робочу силу, в її реекспорті і зменшенні обсягів міграції.

    Цілі  еміграційної політики країн-експортерів  виглядають так                [4, С.21; 9, С. 95]:

• скорочення безробіття;
• використання еміграції з метою забезпечення валютними ресурсами країни-експортера трудових ресурсів;
• підвищення життєвого рівня емігрантів;
• отримання ними освіти і професії.

    Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн -експортерів робочої сили на даний процес.

    Зокрема це виявляється в [8, С. 155]:

• регулюванні масштабів і якісного складу мігрантів;
• захисті прав своїх співвітчизників за кордоном;
• заходах по сприянню захисту дерясавних інтересів, а також прав і свобод громадян-мігрантів;
• заходах, що направлені на взаємний захист інтересів країн-експортерів та імпортерів робочої сили.

    Вказані регулятивні заходи дозволили країнам-експортерам робочої сили зменшити негативні наслідки міграції для національної економіки. У той же час вони продовжують залишатися вагомими. Особливо це стосується проблеми відпливу кваліфікованої робочої сили. Згідно а оцінками експертів, втрати країн-експортерів трудових ресурсів сягають 10% національного доходу. Крім прямих втрат які с результатом "витікання інтелекту", в країнах-експортерах трудових есурсів формується психологічний клімат песимізму і безперспективності щодо реалізації творчого потенціалу громадян. Хоча "інтелектуальна міграція" складає лише З—5% від загальної кількості міграційного обігу робочої сили, на сучасному етапі спостерігається тенденція до її збільшення, а отже, до збільшення втрат країн-експортерів [12, С. 155 - 156].

    2.  2  Міграційна політика України

    Існує досить багато визначень міграційної  політики. Аналізуючи визначення таких  вчених як  Т. Петрова, О. М. Денисенко, Б. Хорєєв та В. Іонцев, можна прийти висновку, що різні визначення дослідників щодо наведеного поняття об’єднує думка, що міграційна політика фактично має на меті здійснення організуючого впливу на стихійні переміщення (міграцію) населення країни. [4, С.22]

    Процеси трудової міграції в Україні значно активізувалися за роки її незалежності. Некеровані міграційні процеси становлять значну небезпеку для національних інтересів України, а тому потребують ефективного регулювання з боку держави. [12, С.162].

    Виокремлюють такі основні принципи національної міграційної політики [12, С.170]:

1. гарантування державної безпеки та національних інтересів країни, нарощування її економічного потенціалу і зростання добробуту населення;
2. забезпечення кожному, хто перебуває на території України на законних підставах, свободу пересування, вибір місця проживання, права вільно залишати територію України, за винятком обмежень, встановлених законодавством, а також в'їжджати до України її громадянам;
3. захист прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземців і осіб без громадянства, неприпустимість створення для них безпідставних пільг чи переваг порівняно з громадянами України;
4. недопускання будь-яких проявів дискримінації, забезпечення умов для реалізації мігрантами своїх прав, свобод і законних інтересів, а також виконання обов'язків, передбачених законодавством;
5. запобігання масовим стихійним нерегульованим процесам міграції населення всередині країни і за її межами шляхом створення спеціальних державних соціально-економічних та національно-культурних програм, які базуються на науковому прогнозі міграційного потенціалу, напрямків міграційних потоків з урахуванням сучасної та передбачуваних соціально-економічної і суспільно-політичної ситуацій;
6. протидія незаконній міграції, працевлаштуванню мігрантів і торгівлі людьми;
7. координація діяльності органів виконавчої влади і громадських організацій у сфері міграції на державному та міжнародному рівнях;
8. рівноправне співробітництво України з державами- партнерами з питань міграційних процесів, підтримання взаємовигідної співпраці за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права, залучення (за необхідності) до країни іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфікаційного рівня.

    Захист  прав мігрантів відповідно до чинного законодавства і норм міжнародного права, здійснюється через розв'язання трьох завдань:

    а) внутрішньодержавного рівня — через  підвищення відповідальності органів  державної влади України, неурядових організацій і підприємств усіх форм власності за забезпечення прав мігрантів у нових економічних умовах;

    б) міждержавного рівня — шляхом укладання угод з пострадянськими  державами щодо питань, пов'язаних із регулюванням міграційних процесів шляхом дотримання прав людини й економічних  інтересів мігрантів;

    в) поза державним рівнем — забезпечення ефективного захисту прав та інтересів співвітчизників за участю діаспор, етнічно пов'язаних з Україною.

    Завданнями  міграційної політики держави є:

• Підготовка та перепідготовка кадрів для роботи з мігрантами.
• Формування єдиного банку даних потоків мігрантів та їх чисельності, що має узгоджуватися з роботою із упровадження в Україні загальнодержавної системи автоматизованого документування та обліку населення, а також з розробленими системами інформаційного забезпечення органів виконавчої влади.
• Організація міграційного контролю, регулювання міграційних потоків.
• Прийом, тимчасове розміщення мігрантів (біженців), організація розселення, надання допомоги, сприяння працевлаштуванню та облаштуванню на новому місці проживання, створення умов для їх адаптації.
• Сприяння поверненню депортованих народів. Із 2001 р. у структурі Держкомнацміграції України функціонує управління у справах депортованих, яке займається вирішенням проблем облаштування депортованих громадян, втіленням у життя державної програми облаштування депортованих, які повернулися до Криму. Робота гальмується через брак бюджетних коштів, особливо на будівництво житла.
• Прогнозування міграційних процесів і формуванням державної міграційної політики з урахуванням зміни загальнополітичної і економічної ситуації.
• Розподіл коштів, які виділяються з державного бюджету на розв'язання проблем міграції, і контроль за їх використанням, визначення альтернативних джерел фінансування. Цей напрям передбачає розподіл політичних, економічних, культурних тощо ресурсів України відповідно до пріоритетів державної міграційної політики.
• Розроблення механізму взаємодії органів виконавчої влади, правоохоронних органів та інших суб'єктів державної влади.
• Взаємодія з українськими, міжнародними і закордонними організаціями, асоціаціями і фондами з метою надання практичної допомоги і залучення фінансових коштів для розв'язання міграційних проблем.

    Неврегульованість питань міждержавної трудової міграції спричинює соціальну незахищеність  українських громадян, які працюють за кордоном; вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавців щодо платні, умов, охорони праці тощо [5, С.204]. Складнощі полягають у нелегальному статусі українців за кордоном, що знижує ціну їхньої праці, створює умови для численних зловживань, формує у свідомості роботодавців країн прибуття уявлення про Україну як недемократичну, неправову державу [5, С.205].

    У сфері зовнішньої трудової міграції потрібно розробити єдину систему її обліку, передбачити створення нормативно-правової бази шляхом укладання угод з державами, що регулюють питання зовнішньої трудової міграції, у тому числі забезпечення акумуляції валютних коштів трудових мігрантів-українців та інвестування цих коштів в українську економіку, забезпечити розвиток співробітництва з україномовними громадами, представлення інтересів співвітчизників за кордоном, залучення до України висококваліфікованих іноземних працівників, переважно етнічних українців, участь у міжнародних конференціях, форумах із проблем гуманізації ставлення до співвітчизників,

    Слід  посилити наукове обґрунтування  і прогнозування міграційних потоків, їх причин, змін та наслідків шляхом залучення до роботи над ними науковців. Відповідальними виконавцями цього заходу є Державний комітет України у справах національностей та міграції, Державна митна служба України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України. Питання реалізації державної міграційної політики належить до компетенції таких органів державної влади, як : Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, та Президент України [Додаток А]. Однак на сьогодні немає інституцій які б займалися зазначеним питанням, що ставить під сумнів ефективне здійснення перерахованих вище заходів [12,С.170].

    Важливим  постає питання створення Дережавної міграційної служби України [15].  Положення щодо створення даної  служби вже неодноразово затверджувались  і скасовувались законодавчими  органами. В Положенні  детально розписано всі основні завдання Службі. Тому маємо надію, що в найближчому майбутньому в Україні з’явиться такий регулюючий орган [16;17].

    Щодо  окремих категорій мігрантів  слід передбачити вироблення комплексу  заходів шляхом взаємодії суб'єктів управління загальнодержавного та обласного рівнів, спрямованих на перспективу розвитку регіонів, які будуть стимулом для основної частини мігрантів самостійно облаштовуватись на новому місці. Держава повинна допомагати соціально незахищеним категоріям мігрантів шляхом безоплатних позичок, наданням житлової площі, створенням центрів реабілітації тощо [10, С. 172].