Забезпечення фінансової стійкості банку в сучасних умовах

    Норматив  адекватності регулятивного капіталу - це співвідношення капіталу банку  і сумарних активів, зважених щодо відповідних  коефіцієнтів за ступенем ризику. Слід зазначити, що в країнах Західної Європи цей норматив (коефіцієнт Кука) відіграє ключову роль при застосуванні до комерційних банків процедури фінансового оздоровлення. Так, у Словенії при фінансовому оздоровленні банків держава вливає стільки коштів у проблемний банк, скільки необхідно для досягнення граничного значення коефіцієнта Кука. Цікаво, що в Україні жодний проблемний банк, який функціонує в умовах дії програми фінансового оздоровлення або в режимі особливого нагляду, не порушує нормативу платоспроможності, що обумовлено, на нашу думку, недосконалістю розрахунку цього нормативу, зокрема недосконалістю класифікації активів за ступенем ризику.

    Норматив  адекватності основного капіталу банку  – це співвідношення основного капіталу, зменшеного на суму недосформованих резервів на можливі втрати за активними операціями, до загальних активів, зменшених на суму фактично створених відповідних резервів. Він визначає достатність капіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру будь-яких ризиків.

    В цілому, адекватність капіталу характеризує стан платоспроможності банків. Для визначення її рівня від якісних (реальних) активів віднімають реальні пасиви. Від’ємне значення цієї величини свідчить про дефіцит ресурсів, якщо вона більша за нуль – про їх наявність у обсягах, необхідних для розвитку банківської діяльності. Тобто у платоспроможного банку активи перевищують пасиви (зобов’язання) і навпаки [4]. Наявність дефіциту платіжних ресурсів (перевищення зобов’язань над вкладеннями) свідчить про необхідність негайного вжиття заходів щодо покращення якості активів і пасивів. Якщо проблема капіталізації, в основному, стосується малих і середніх банків, то проблема якості активів характерна для банків усіх типів, що є другою з причин віднесення банків до категорії проблемних. Неякісні активи, основними з яких є проблемні кредити, особливо в частині іпотечного та інвестиційного портфелів, та «замороження» значних обсягів банківських активів в державних цінних паперах, реструктуризація погашення за якими не закінчилась до цього часу, призводить до зниження їх загальної ліквідності, значних збитків, підвищення рівня проблемності у діяльності банків. При цьому резерви під надані кредити вітчизняними банками здебільшого не сформовані в достатньому обсязі. Рівень проблемних кредитів у цілому по банківській системі складає близько третини кредитного портфеля, нестандартних – майже його половину, безнадійні близько 20% [7,14].

    Якщо  знайти величину, обернену щодо нормативу  адекватності капіталу, то отримаємо  мультиплікатор капіталу, за яким всі  активи належать до акціонерного капіталу. Для банків України його значення є досить високим (приблизно 25), у порівнянні із зарубіжними банками, але враховуючи те, що вони працюють в умовах підвищеного ризику, то, можливо, воно є виправданим.

    На  сьогодні для банків особливого значення набуває дотримання такої рівноваги, як ліквідність – спроможність відповідати за своїми зобов’язаннями при мінімумі витрат, тобто своєчасно і без збитків для себе погашати борги. Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності. Повна характеристика ліквідності передбачає збалансованість між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямків використання коштів. Таку узгодженість не в змозі забезпечити навіть сукупність економічних нормативів НБУ, тому що при їх розрахунку використовуються дані про залишки на рахунках на певну дату. Ліквідність же банку, як вважають вітчизняні науковці, повинна розглядатися перш за все як потік, а не як запас [4]. Для зменшення ризику ліквідності необхідно завчасно прогнозувати її на підставі прогнозу очікуваних змін обсягу і структури кредитних вкладень і залучених ресурсів. Крім того, слід мати на увазі, що аналіз ліквідності та управління нею необхідно здійснювати у взаємозв’язку з дохідністю і прибутковістю діяльності банку. Збільшення прибутковості зміцнює ліквідність. На сьогодні ж прибутковість багатьох вітчизняних банків залишається недостатньою і має тенденцію до зниження, що негативно впливає на ліквідність.

    Забезпечити необхідний рівень ліквідності можна  за рахунок внутрішніх і зовнішніх  джерел. За рахунок внутрішніх джерел банки можуть досягти безперебійного виконання своїх зобов’язань перед клієнтами двома способами: або створюючи певний запас високоліквідних коштів, або формуючи пакет своїх вкладень із таких активів, які можна відносно легко і без втрат перетворити на платіжні засоби (операції РЕПО, випуск короткострокових боргових зобов’язань тощо). Зазначені напрями регулювання мають свої переваги і недоліки. Основною перевагою є досить висока надійність у забезпеченні банку достатнім обсягом ліквідних активів для виконання своїх зобов’язань, що обумовлює високий рівень ліквідності взагалі. Однак при цьому відбувається зниження загального рівня прибутковості банківських операцій у зв’язку з тим, що активи у безпосередньо ліквідній формі практично не приносять доходу.

    Якщо  ж використовувати запозичення  на міжбанківському ринку або  стабілізаційні кредити НБУ, то такі ресурси пов’язані з процентними витратами, що також негативно позначиться на прибутковості активів і капіталу. Як правило, малим банкам складніше підтримувати необхідний рівень ліквідності у зв’язку з обмеженими можливостями залучення зовнішніх ресурсів і більш низькою ліквідністю балансу.

    Комплексна, всебічна оцінка ліквідності та її ефективний менеджмент передбачає раціональне (оптимальне) поєднання різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Кожен банк має розробити систему оперативного управління ліквідністю, яка б давала змогу постійно оцінювати ризик її втрати. Така система має передбачати вирішення трьох таких завдань: оцінку рівня ліквідності активів; аналіз стабільності зобов’язань банку; оцінку відповідності структури вимог і зобов’язань.

    Взагалі рівень ліквідності активів оцінюється залежно від питомої ваги різних груп активів із різними ступенями ризику в загальній сумі вкладень банку. Разом з тим слід зазначити, що пряме регулювання ліквідності шляхом механічної зміни питомої ваги активів із різними ступенями ризику не завжди дає бажаний результат, оскільки намагання підвищити ліквідність шляхом збільшення частки низько ризикових вкладень у загальній сумі активів може значно знизити результативність діяльності банку (прибутковість власного капіталу, активів у цілому. Тому необхідно постійно ув’язувати певні групи активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами, згрупованими за строками їх виконання [6]. Кожен банк, виходячи із пріоритетів власної політики щодо фінансово-кредитного обслуговування різних сегментів ринку, може встановити для себе оптимальні коефіцієнти співвідношення тих чи інших груп активів і пасивів або граничні норми відхилення за кожною конкретною їх групою від величини відповідної групи пасивів. Подібна оцінка є основою оптимального управління фінансами банку та підтримання належного рівня ліквідності, адже збалансованість грошових потоків таким чином, що їх надходження завжди більше витрат, є гарантією достатньої ліквідності банку. У зв’язку з цим, банкам доцільно щоденно за результатами усіх здійснених за день операцій та із врахуванням змін на зовнішньому фінансовому ринку, складати таблицю відповідності (розриву) активів і пасивів за строками погашення. За її допомогою розраховуються показники локального і загального розриву ліквідності, що є зручним інструментом для вирішення двох основних завдань – оперативного аналізу ліквідності (оцінки впливу на ліквідність банку операцій, здійснених протягом дня), а також аналізу можливого впливу на ризик ліквідності великих вкладень та запозичень банку. Показник локального розриву ліквідності розраховується як різниця між активами і пасивами з однаковим строком погашення. Показник загального розриву ліквідності визначається з урахуванням локальних значень та наявного запасу ліквідності на певну дату. Особливу увагу слід звертати на від’ємні розриви ліквідності в майбутні періоди. Їх припустимий розмір залежить від здатності банку мобілізувати ресурси, від стабільності бази його фінансування і максимально прийнятного, з точки зору менеджменту, рівня ризику. Банки Великої Британії, наприклад, керуються лімітами від’ємного розриву в розмірі 10-15% за зобов’язаннями зі строками погашення відповідно в межах від 8 до 30 днів. Багато західних банків змушені підтримувати менші від’ємні або навіть позитивні розриви на період до 30 днів, як цього вимагають органи банківського нагляду [7].

    Враховуючи  особливу значимість ліквідності в  забезпеченні стабільності банків і  банківської системи в цілому, регулювання її рівня здійснюється не лише самим банками, але й НБУ  за допомогою обов’язкових економічних нормативів: миттєвої, поточної і короткострокової ліквідності, граничні значення яких є однаковими для всіх вітчизняних банків і характеризують певні співвідношення між різними статтями активу і пасиву балансу банку, відображаючи стан його ліквідності на певну дату. Очевидно, що такої констатації фактів, що вже відбулися, не може бути достатньо для підтримання платоспроможності та фінансової стабільності банків у довгостроковому періоді. Тобто банк має не лише оперативно усувати проблеми, виявлені за показниками ліквідності, а й здійснювати прогнозування її параметрів як на основі таблиць відповідності активів і пасивів за строками погашення, так і за допомогою системи економіко-математичних, економіко-статистичних моделей та здійснювати управління ліквідністю на основі параметрів цих моделей шляхом внесення оперативних змін у практику здійснення активно-пасивних операцій.

    Разом з тим зарубіжний досвід свідчить про те, що у розвинутих країнах  світу практично не застосовують жорсткого режиму регулювання ліквідності. Тут переважає індивідуальний підхід до конкретного банку, залежно від його виду, фінансового стану, мережі ділових зв’язків, а державний контроль обмежується лише загальними вимогами. Так, у Швейцарії комерційний банк, дбаючи про своєчасне виконання своїх зобов’язань, прагне забезпечити адекватне співвідношення оборотних коштів (ліквідність у вигляді готівки) і коштів, які легко реалізуються на ринку (загальна ліквідність) [8].

    Слід  звернути увагу на ще один з основних індикаторів забезпечення фінансової рівноваги в системі банку – на його беззбиткову діяльність, регулюванню якої НБУ приділяється особлива увага. Так, отримати ліцензію на розширення банківської діяльності може лише той банк, який протягом останніх шести місяців отримував прибуток.

    Прибуток  – це головний показник результативності роботи банку, але у контексті забезпечення фінансової стабільності банку важливого значення набуває те, як він використовується в подальшому: на накопичення чи на споживання. Якщо прибуток в основному використовується на споживання, то мова може йти про статичну фінансову стабільність. Якщо ж основна його частина спрямовується на накопичення, яке використовується для розвитку банку, то йдеться про його динамічну (стратегічну) фінансову стабільність. До того ж прибуток не є абсолютним показником фінансової стабільності банку з точки зору ефективного управління ризиками. Його необхідно аналізувати у комплексі з іншими показниками і, перш за все, з показниками ліквідності. Виходячи з цього, стабільно рівно ваговим вважається такий фінансовий стан банку, при якому він досягає своєї мети – максимального прибутку при мінімумі ризику і витрат.

    Однією  з важливих умов фінансової стійкості  є збереження рівноваги, пов’язаної з валютними операціями, валютним ризиком, обумовленим зміною валютних курсів. Для його регулювання НБУ використовує ліміти відкритої валютної позиції, наявність якої у є негативним моментом, оскільки це означає, що ресурси залучені в одній валюті, банк розмістив в активи, номіновані в інших валютах. Звичайно, це можна трактувати як і диверсифікацію ризиків. Однак, якщо банк помилився, і курсові ризики були закладені не в тій валюті, то це призведе до негативних наслідків. Від’ємні курсові різниці можуть збільшити збитки і ускладнять процес обслуговування процентних пасивів.

    На  особливу увагу заслуговує важливість дотримання вітчизняними банками валютної рівноваги в сучасних умовах фінансової кризи і прискореної девальвації гривні. Надмірне їх захоплення спекулятивними валютними операціями спричинила порушення балансової тотожності, за якої залучені валютні кошти мають дорівнювати валютним вкладенням, що призвело до надмірної «задоларизованості» банківських грошових активів та до дефіциту національної валюти у банківській системі країни в цілому. З часом це може стати причиною проблемності і навіть банкрутства багатьох банків. 
 
 

2.   Методичні підходи ( основи) до аналізу фінансової стійкості КБ.

    Згідно  з методикою Національного банку  України регулятивний власний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

    Алгоритм  розрахунку розміру регулятивного  власного капіталу банку має такий вигляд:

    РВК = ОК + ДК – В,                                            (1.1)

    де  РВК — регулятивний власний капітал  банку;

    ОК  — основний капітал, зменшений на суму недосформованих резервів за активними операціями банку;

    ДК  — додатковий капітал банку;

    В — відвернення.

    При цьому слід враховувати такі основні  підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

    1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися у банку, а його розмір ґрунтується на консервативному підході до оцінювання активів банку. Мова йде про виключення «виявлених» збитків, оскільки субординований резерв фактично вже є оціненим збитком банку, а тому у наступних періодах він обов’язково зменшить розмір власного капіталу. Таке зменшення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.