Методи встановлення цін на продукцію підприємства що реалізується на внутрішньому та міжнародному ринках

Оскільки у розвинутих країнах поширена недосконала конкуренція (що зумовлено пануванням монополій, у тому числі олігополій), то в них поширилася практика встановлення монопольно високих та монопольно низьких цін. Монопольні ціни — це насамперед ціни сфери безпосереднього виробництва. Зосереджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці на підприємствах, у філіалах тощо, гігантські компанії мають змогу формувати найнижчі витрати виробництва (а отже, і найнижчу собівартість). Оскільки на таких підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7 % загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ ціни на їх товари є витрати виробництва. А монопольно високими їх робить диктат монополій на ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу, які відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл створеної на дрібних та середніх підприємствах частини додаткової вартості на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів та ін.

Отже, монопольно високу ціну встановлює той товаровиробник, який посідає монопольне становище  у виробництві й на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, отримує внаслідок цього надвисокі прибутки. Монопольно висока ціна формується і внаслідок переваг, притаманних великому і високотехнічному виробництву, монополізації передових речових та особистісних факторів виробництва.

Монопольно низьку ціну встановлюють товаровиробники під  тиском монополістів: дрібні та середні  фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні ферми під  тиском транспортних і промислових  компаній з доставки сільськогосподарської продукції на ринок та її переробки.

Проте монопольно високі ціни зменшують платоспроможний  попит населення, притягують конкурентів. Тому монополії повинні постійно шукати оптимальне співвідношення між  кількістю реалізованої продукції  та ціною, яка дає змогу привласнити максимальний прибуток.

За панування на ринку  кількох олігополістів (групової монополії), як правило, застосовується практика "лідерства  в цінах": наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або  послуги. Решта олігополістів за спільної мовчазної згоди призначають таку саму або трохи нижчу ціну (залежно від якості товару, строків гарантійного обслуговування тощо), щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби.

Держава регулює ціни на виготовлені природними монополістами  товари: електроенергію, енергоносії та ін. Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики монополістичного ціноутворення, розвинуті країни приймають антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між великими компаніями тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Особливості державного  регулювання цінової політики малих та великих підприємств

 

Перш ніж зайнятися  виробництвом продукції (робіт, послуг), кожне підприємство хоче дізнатися, які затрати для цього необхідні, за якою ціною можна буде продати продукцію і який при цьому отримати прибуток, які податки доведеться платити.

Собівартість продукції  складає основу ціни, за якою вона продається. Тому від правильності складання  планової калькуляції собівартості продукції залежить економічне благополуччя підприємства. Надалі корисну інформацію дає і порівняння показників планової калькуляції із фактичною (як у кількісному, так і у грошовому вираженні). Таке порівняння дозволяє:

    виявити внутрішні  резерви;

    здійснити  більш чітке прогнозоване калькулювання у наступних періодах;

    визначити  неприбуткові види продукції  і вжити відповідних заходів:  або зменшити затрати на їх  виробництво, або коригувати ціни  тощо.

Калькулювання є одним  з елементів внутрішньогосподарського (управлінського) обліку. Виробнича собівартість продукції, як зрозуміло вже з назви, залежить від затрат на її виробництво. Тому спочатку треба розрахувати вартість запасів, необхідних для виробництва кожного виду продукції і для даного виробництва у цілому.

Як це зробити? Передусім розраховуються техніко-економічні показники витрат запасів, ціни на них, трудові затрати та інші витрати. Якщо окремі види продукції виготовляються в різних модифікаціях, то на кожну з них доцільно скласти окрему калькуляцію очікуваних виробничих витрат.

До виробничої собівартості включаються:

    Прямі витрати на матеріали;

    прямі витрати  на оплату праці; інші прямі  витрати;

    змінні загальновиробничі  і розподілені постійні загальногосподарські  витрати.

Будь-яка калькуляція  починається з визначення об'єкта обліку витрат - продукції (робіт, послуг) або виду діяльності підприємства, які вимагають установлення витрат, пов'язаних з їх виробництвом (виконанням).

Оскільки на різних підприємствах  використовуються різні види запасів (сировина, матеріали), загальновиробничі витрати у них також різні, то підприємства самостійно встановлюють перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг).

На промислових підприємствах  залежно від виду продукції, складності її виготовлення, типу і характеру організації виробництва застосовуються такі основні методи калькулювання собівартості продукції:

    позаказний,

    попередільний,

    нормативний.

Однак слід пам'ятати, що при використанні будь-якого методу калькулювання наднормативні виробничі витрати (тобто відхилення від норм) не включаються до виробничої собівартості.

Позаказний метод застосовується при калькулюванні окремого замовлення, яке відкривається на виробництво одного або декількох однорідних виробів, а також замовлення на виконання дослідних, експериментальних, ремонтних та інших робіт.

На кожне замовлення заводиться карта аналітичного обліку затрат, у якій указується: найменування, тип і якість виробу, замовник і  термін виконання, цех-виконавець, планова  собівартість і продажна ціна. Щоб легше було вести облік, на всіх первинних документах ставиться номер (шифр) замовлення (на видатковому ордері на видачу сировини, матеріалів у виробництво, на нарядах на оплату праці тощо).

Фактична собівартість одиниці виробів або робіт  визначається після виконання замовлення. Для цього сума витрат ділиться на кількість виготовлених виробів на конкретне замовлення.

При індивідуальному  і дрібносерійному виробництві  застосування позаказного методу можна  об'єднати з використанням основних елементів нормативного обліку. Виписка первинних документів з поділом на затрати за нормами і відхиленнями від них здійснюється на основі технологічних карт або іншої технічної документації.

Попередільний метод застосовується на підприємствах, де виготовляється однорідна за початковою сировиною, матеріалами і характером обробки масова продукція і переважають фізико-хімічні та термічні виробничі процеси (наприклад, у хімічній, металургійній, текстильній, шкіряній, харчовій галузях промисловості).

Витрати на виробництво враховуються у кожному цеху (переділі, фазі, стадії), включаючи собівартість напівфабрикатів, виготовлених у попередньому цеху.

У разі калькулювання  виробництв, які випускають однорідну  продукцію або послуги (пар, стиснене повітря, вода, електроенергія, кисень, ацетилен тощо), які не мають незавершеного виробництва, застосовується однопередільний метод - так званий простий метод.

У первинних документах оперативної звітності (за зміну, добу, декаду тощо) відображаються не тільки фактичні затрати сировини, основних матеріалів, напівфабрикатів, технологічного палива, енергії та ін., але й ті, що відповідають нормам або установленим на них виробничим завданням (складам, рецептурам, регламентам). Це дозволяє здійснювати контроль і аналіз затрат на виробництво, обґрунтоване калькулювання фактичної собівартості продукції, контроль за дотриманням і вдосконаленням норм.

Перелік переділів, фаз, стадій і порядок визначення груп продукції встановлюються підприємством  самостійно.

Нормативний метод калькулювання для підприємств обробних галузей промисловості (машинобудівної, меблевої, швейної, шинної, шкіряної, харчової) є основним.

Нормативи витрат на одиницю  продукції підприємство встановлює самостійно, з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін .

Для наближення нормативних  затрат до фактичних підприємству необхідно  регулярно перевіряти і переглядати  як норми затрат, так і ціни. Розробляються  норми на кожний вид деталі, вузла, блоку, виробу з урахуванням досягнутого на підприємстві рівня технології, організації виробництва і праці.

Норми систематизуються у специфікаціях норм затрат матеріалів та картах норм часу і розцінок.

Підприємство може аналізувати  причини відхилень і змін норм. До таких можуть відноситися:

    зміна обсягу  виробництва;

    зміна організації  виробництва й умов праці;

    зміна природних  умов та інші чинники.

Навести повний перелік  причин нереально, оскільки вони залежать від специфіки та умов виробництва.

До собівартості реалізованої продукції входять:

    виробнича  собівартість продукції (робіт,  послуг), яка була реалізована  протягом звітного періоду ;

    нерозподілені  постійні загальновиробничі витрати  ;

    наднормативні  виробничі витрати .

Отже, виробничі витрати  в межах норм, установлених підприємством, необхідно списувати на виробничу собівартість продукції як прямі затрати, а все, що вище норм, - на собівартість продукції, реалізованої у звітному періоді. У цьому і полягає відмінність нормативного методу калькулювання, який діє сьогодні, від того, який застосовувався раніше згідно з Положенням N 473. Відповідно до останнього до фактичної собівартості продукції, що виробляється, включалися як витрати за нормами, так і відхилення від них.

Тепер же, коли затрати  за нормами і відхилення від норм ураховуються окремо, керівник підприємства своєчасно отримує інформацію про "надмірні" витрати, не передбачені нормами, і може оперативно втрутитися у процес виробництва. Досягається така чіткість щоденним (або іншим коротким періодом часу) документуванням витрати основних видів сировини і матеріалів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Методика встановлення  цін на товари підприємства

 

Визначення продажної  ціни товару є складним процесом, результат  якого залежить від різних чинників, таких як якість, конкурентоспроможність, оборотність товару, співвідношення попиту і пропозиції на товар, рівень закупівельних цін та ін. Згідно із Законом N 507 (а це основний документ, яким регламентується ціноутворення в Україні) підприємства можуть застосовувати вільні ціни, якщо на цей вид товарів державою не встановлені фіксовані або регульовані ціни. Коротко суть цих термінів: Вільні ціни визначаються підприємством самостійно на підставі кон'юнктури ринку і не залежать напряму від державного впливу. Державні фіксовані ціни(тарифи) - це встановлені законодавче ціни, рівень яких не може змінюватися на розсуд підприємства ні в бік збільшення, ні в бік зменшення. Ціни, на які державою встановлені верхні або нижні межі, уважаються регульованими. Оптова ціна- ціна на товари, які продаються великими партіями посередницькими торговельними підприємствами. Роздрібна ціна- ціна на товари невиробничого споживання, за якою їх продають незалежно від форм розрахунків безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання. При формуванні продажної ціни торговельні підприємства можуть використовувати різні методи ціноутворення, зокрема:

    параметричний  метод;

    ціноутворення  на підставі поточних цін;

    метод повних  витрат;

    метод торговельної  націнки;

    зміна ціни  залежно від терміну реалізації;

    метод на  підставі попиту та ін.

Розглянемо основні  моменти формування продажних цін  за допомогою трьох методів (повних витрат, торговельної націнки, зміни  ціни залежно від терміну реалізації).Найчастіше торговельні підприємства при визначенні продажної ціни застосовують затратний метод, відомий ще й під іншою назвою - метод повних витрат. Згідно із цим методом продажна ціна товару повинна покрити всі витрати на його придбання і реалізацію, а також забезпечити отримання прибутку. Головний недолік методу полягає в тому, що при формуванні ціни не враховується кон'юнктура ринку та ігнорується еластичність попиту. Тому до затратного методу варто "підключити" й інші, такі як параметричний, конкурентний, метод на підставі попиту тощо. Перейдемо до практики. Загальна формула для визначення продажної ціни затратним методом повних витрат виглядає так:

Продажна ціна = Планова  собівартість товару + Планований прибуток + Податки

або

Цп = Ст + Пп + По,

де Ст - планова собівартість товарів, грн.;