Кредитування підприємств

     Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємства юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

     Використання  застави як форми забезпечення повернення кредиту здійснюється згідно із законом України «Про заставу». Заставляти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставодержателем і на яке може бути звернене стягнення.

     Застава майна може здійснюватись передачею  товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредитору. Застава цінних паперів може здійснюватися передачею їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке перебуває у спільній власності підприємств, передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна предмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем.

     Ризик випадкової втрати предмета застави  несе, як правило, власник закладеного  майна. Законом або договором  передбачається перебування закладеного  майна у володінні заставодержателя, заставодавця або третьої особи.

     Державне  підприємство, за яким закріплено право  державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суцільного майнового комплексу підприємства та його структурних підрозділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

     У договорі застави має бути позначене  найменування, місцезнаходження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов’язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обороті або переробці, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна за місцезнаходженням нерухомого майна; договору застави транспортних засобів — за місцем реєстрації цих засобів; договору застави товарів у обороті — за місцем знаходження підприємства.

     Звернення стягнення на закладене майно  підприємства може статися з рішення  суду, арбітражного суду, третейського суду, а також у безспірному  порядку на основі виконавчого напису нотаріусів.

     Для укладання договору застави підприємство-заставодавець  повинно передати банку (заставодержателю) такі документи:

     а) договір страхування та страхове свідоцтво;

     б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання договору, а  також докази, що органи приватизації та трудовий колектив було повідомлено  про цей факт;

     в) витяги з книги запису застав;

     г) установчі документи, свідоцтво  про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх службових  осіб.

     Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк визначену плату за користування кредитом.

     Відсотки, які сплачує підприємство за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять на собівартість продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, підприємства сплачують за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

     Витрати підприємств на оплату відсотків  за кредит відносять до складу валових  витрат виробництва і обігу, що зменшує  суму оподатковуваного прибутку.

     Відсоткові  ставки за кредит встановлюються комерційними банками на договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить від загальної економічної кон’юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позикових коштів, а також регулюючих дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.

     Комерційні  банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об’єкта  кредиту, строку кредитування, фінансового  стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або браку гарантій своєчасного повернення боргу.

     Виникнення  кредитних відносин між підприємствами й банками можливе за таких умов.

     Банк-кредитор у процесі оцінки діяльності підприємства-позичальника ставить такі вимоги:

     Процедуру отримання кредиту підприємством  показано на рис. 7.8. 

     Рис. 7.8. Структурно-логічна схема оформлення кредитної угоди 

     На  першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних наслідків переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду.

     На  другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, необхідні для визначення юридичного статусу, фінансового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, у тому числі:

     Перелік інших документів, що необхідні для проведення поглибленого аналізу фінансового стану позичальника:

     Якщо  позичальник не є клієнтом банку-кредитора, то на вимогу банку він додатково надає:

     Погоджуючись  на видачу довгострокового кредиту  на будівництво нових об’єктів, розширення діючих потужностей, їх реконструкцію  або технічне переоснащення, банк вимагає  від підприємства вкладення його власних коштів, як правило, в розмірі від 10 до 30% вартості проекту.

     При цьому підприємство подає до установи банку документи згідно зі стандартним переліком документів для довгострокового кредитування, а також додатково:

     Банк  має право вимагати від підприємства подання проектно-кошторисної документації для здійснення експертизи проектних  рішень щодо будівництва.

     Для підприємств, які є надійними  і постійними клієнтами банку, перелік  документів може бути й меншим.

     Кредитування  витрат з будівництва, реконструкції  або технічного переоснащення здійснюється відкриттям підприємству невідновлюваної  кредитної лінії. Кредитування розпочинається лише після використання підприємством-позичальником  власних коштів, передбачених на ці заходи.

     На  третьому етапі банк:

     Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспроможності  позичальника.

     Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела обігових коштів, результати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності, галузевої специфіки та інших факторів.