Госудаоственное пенсионное обеспечение

обов'язкові страхові внески роботодавців;

обов'язкові страхові внески застрахованих осіб;

асигнування з державного бюджету.

Існують й інші джерела  надходжень до Пенсійного фонду України, зокрема, це кошти, що перераховуються  фондами соціального страхування  на випадок безробіття, у разі нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також добровільні страхові внески осіб, які не підлягають загальнообов'язковому пенсійному страхуванню, тощо. Проте частка таких доходів у бюджеті пенсійного фонду є незначною.

Страхові внески роботодавців, застрахованих осіб і асигнування з державного чи місцевого бюджетів формують основні джерела коштів пенсійних систем практично всіх держав із розвинутою ринковою економікою. Проте системи соціального страхування, навіть провідних країн, не завжди мають однакове соціальне спрямування: одні системи здатні лише підтримувати мінімальний життєвий рівень (наприклад, у США), інші — спрямовані на забезпечення основних життєвих потреб і недопущення суттєвого зниження доходів унаслідок впливу соціальних ризиків (країни ЄС) . [24, с.22].

В Україні основні  видатки у зв'язку зі сплатою внесків  до пенсійного фонду несуть роботодавці (розмір внесків упродовж останніх років коливався в межах 32—33,2 % від фонду оплати праці). Значними є й видатки державного бюджету: згідно зі Звітом про виконання бюджету Пенсійного фонду України за 2010 рік, асигнування з Державного бюджету України за 2010 рік до Пенсійного фонду України становили 41 423 744,6 тис. гри, або майже 27 % усіх доходів пенсійного фонду. Проте такі значні видатки дали змогу забезпечити розмір пенсії в середньому лише на рівні 798,9 грн. Отже, проблема фінансового дефіциту та дисбалансу пенсійного фонду зумовлює необхідність реформування вітчизняної системи пенсійного забезпечення.

На нашу думку, основними  факторами незадовільного функціонування української пенсійної системи є:

складна демографічна ситуація та негативні перспективи її розвитку;

макроекономічний стан держави;

значна "тінізація" виплат працівникам.

Сучасному розвитку демографічної  ситуації більшості розвинутих країн притаманне таке явище, як старіння населення. Воно зумовлене тим, що чисельність осіб пенсійного віку зростає, а працездатних — знижується. В Україні кількість пенсіонерів практично не зростає, і, за прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень HAH України та НДІ праці і зайнятості населення, до 2050 року вона суттєво не змінюватиметься і складатиме приблизно 13 млн. осіб [34]. Проте спостерігається значне зменшення чисельності осіб працездатного віку, що зумовлене низьким рівнем народжуваності та високим рівнем смертності саме у цьому віці, особливо серед чоловіків.

У більшості розвинутих держав негативний вплив старіння населення  на функціонування пенсійних систем зменшують за рахунок підвищення віку виходу на пенсію (табл. 2.1). Навіть у тих із них, які вважаються країнами із соціально орієнтованою ринковою економікою, вік виходу на пенсію є вищим, ніж в Україні, на 5—10 років.

Можна виділити два шляхи  розв'язання проблеми підвищення віку виходу на пенсію:

обов'язковий — законодавчо  регламентоване поступове підвищення віку виходу на пенсію;

добровільний — передбачає можливість добровільно відкласти  вихід на пенсію за віком та отримати після цього підвищений розмір пенсії. Законом № 1058-IV не передбачено підвищення віку виходу на пенсію, але надано можливість добровільно відкласти вихід на пенсію і отримувати підвищений її розмір з більш пізньої дати. Коефіцієнт підвищення пенсії залежить від кількості років відкладеного виходу на пенсію і визначається даним законом.

Таблиця 2.1

Вік виходу на пенсію в деяких країнах

Негативний вплив на пенсійну систему справляє і макроекономічна  ситуація в Україні. Враховуючи те, що розмір страхових внесків безпосередньо залежить від величини фонду оплати праці, у цілому низький рівень заробітних плат призводить до недостатнього обсягу надходжень до пенсійного фонду. Незадовільне макроекономічне становище зумовлює низький рівень надходжень і до державного бюджету України, що унеможливлює достатнє покриття дефіциту пенсійного фонду за рахунок державних коштів (при цьому багато не менш важливих державних програм також недофінансовуються).

Ще одним фактором, який негативно впливає на розвиток пенсійної системи України, є значна "тінізація" виплат працівникам. Вона полягає в тому, що роботодавці, виплачуючи заробітну плату своїм працівникам, приховують її від оподаткування і не сплачують внесків до фондів соціального страхування. Це пов'язано насамперед із великим "соціальним навантаженням" на трудові виплати працівникам, яке для роботодавців складає понад 37 %, а для працівників — понад 3 %, тобто в сумі — понад 40 % (близько 35 % — внески до пенсійного фонду і понад 5 % — внески до інших фондів соціального страхування). Роботодавцям не вигідно виплачувати заробітну плату легально, оскільки вони несуть значні додаткові витрати, пов'язані з соціальним страхуванням своїх працівників, а працівникам, зважаючи на низький рівень заробітних плат, вигідніше отримувати вищу заробітну плату нелегально, ніж набагато нижчу, але легально. Тому виплата працівникам зарплат нелегально, без оподаткування і перерахування внесків до фондів соціального страхування, є надзвичайно поширеною практикою.

Виявляти та усувати  явища "тінізації" зарплат надзвичайно  важко, оскільки існує обопільна  згода — як того, хто їх нараховує  та виплачує (роботодавця), так і  того, хто їх отримує (працівника). Лише окремі випадки стимулюють працівників легалізувати свої виплати. Як правило, вони пов'язані з соціальними ризиками — виходом на пенсію, народженням дитини тощо. Перед їх настанням працівники намагаються легалізувати свої трудові доходи для збільшення майбутніх соціальних виплат. Проте навіть у таких випадках їм не завжди вдається легалізувати свої заробітки, оскільки ключове рішення приймає не працівник, а роботодавець.

Отже, якщо контрольними заходами важко виявити та побороти "тінізацію" зарплат, то необхідно  застосовувати методи іншого характеру, наприклад стимулюючого. Оглянувши наукові праці та публікації в ЗМІ на тему реформування пенсійної системи, можна виділити такі стимулюючі заходи легалізації виплат заробітних плат:

перехід від солідарної до накопичувальної пенсійної системи;

заміна соціальних внесків  до всіх фондів соціального страхування  єдиним соціальним податком або соціальним внеском;

зміна паритетності в  розподілі внесків між роботодавцями  та працівниками.

Законом № 1058-1V передбачено формування у складі пенсійної системи України накопичувальної системи загальнообов'язкового пенсійного страхування та системи недержавного пенсійного забезпечення на засадах добровільної участі. Система недержавного добровільного пенсійного страхування не впливає на дефіцит і дисбаланс державної пенсійної системи. Накопичувальна система загальнообов'язкового пенсійного страхування повинна реалізовуватися через накопичувальний фонд — цільовий позабюджетний фонд» який акумулює страхові внески застрахованих осіб, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках та інвестуються з метою отримання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб. Пенсійні активи Накопичувального фонду повинні використовуватися для оплати договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей чи спадкоємцям. При цьому необхідно зауважити таке:

формування державної  накопичувальної пенсійної системи  розпочнеться лише після прийняття  відповідних законодавчих актів  і набрання ними чинності;

накопичувальна система стосуватиметься лише, майбутніх пенсій осіб, які сплачуватимуть до неї внески, а теперішні пенсіонери отримувати пенсії з неї не зможуть;

запровадження накопичувальної  системи вимагатиме або розподілу  пенсійних внесків між солідарною та накопичувальною системами, що підвищить дефіцит солідарної системи, або введення додаткових внесків, що збільшить соціальне навантаження на заробітну плату і позбавить цей захід стимулюючого характеру;

накопичувальна пенсійна система є надзвичайно вразливою щодо інфляції.

Таким чином, формування накопичувальної системи, на нашу думку, може бути ефективним засобом зменшення впливу старіння населення на пенсійну систему, але недієвим щодо скорочення дефіциту і дисбалансу наявної солідарної системи.

Заміна соціальних внесків єдиним соціальним податком чи внеском з одночасним зниженням їхнього розміру вже кілька років обговорюється в ЗМІ та досліджується в наукових працях. На нашу думку, такий крок є недоцільним щонайменше з таких причин:

по-перше, система соціального забезпечення базується на принципі страхування, а заміна страхових внесків податком зруйнує страхові механізми всієї системи: 3 цього приводу Г.В. Григораш стверджує, що нестрахові механізми набуття прав на пенсійне та інші види соціального забезпечення породжують стимули ухиляння працівників і роботодавців від законодавчо встановлених процедур оформлення трудових відносин і сплати податків у повному обсязі . [24, с.84];

по-друге, запровадження  єдиного соціального податку  чи внеску дало б змогу сформувати єдину систему звітності, фінансового обліку і контролю за справлянням внесків. Але чи перевищить ефект від формування такої системи недоліки, пов'язані із запровадженням єдиного соціального податку або внеску? Зокрема, однією з переваг може бути об'єднання звітності по різних фондах соціального страхування в один звіт і зменшення витрат, пов'язаних з їх прийманням та опрацюванням. Проте такий звіт буде набагато складнішим, що все одно вимагатиме значних витрат часу на його складання, подання та приймання;

і, нарешті, по-третє, запровадження  єдиного соціального податку  чи внеску рекомендується здійснювати  з одночасним зменшенням його величини щодо загального розміру внесків  до всіх фондів соціального страхування. Це, звичайно, призведе до зниження соціального навантаження на роботодавців. Проте думка, що це зумовить збільшення надходжень до фондів у зв'язку з легалізацією заробітних плат, є непереконливою. У нашій державі ще не сформовано соціальну відповідальність бізнесу, більшість підприємців і роботодавців розглядають внески до фондів соціального страхування як податкові платежі. Витрати ж, не пов'язані з майбутніми економічними вигодами, підприємці взагалі не хочуть здійснювати незалежно від того, значні вони чи незначні. Таким чином, зниження ставки соціального податку або внеску може призвести до ще більшого розбалансування фондів соціального страхування. Подібної думки дотримується і Д. Карамишев [35].

Дослідження запровадження  єдиного соціального податку  та зменшення його величини в Російській Федерації свідчить про неефективність такої реформи соціального страхування, оскільки вона не дала очікуваних позитивних результатів, а, навпаки, посилила недофінансування соціальних фондів та їхню залежність від державного бюджету. Тому з 2010 року соціальний податок планують замінити соціальними внесками, а з 2011-го збільшити їх загальний розмір з 26 % до 34 % [35].

Досить ефективним заходом  легалізації зарплат і наповнення соціальних фондів, на нашу думку, може стати зміна паритетності в розподілі внесків між роботодавцями і працівниками шляхом зменшення їх розміру для перших і збільшення для других. З огляду на існуючу обопільну вигоду від "тінізації" зарплат ефективними можуть бути заходи, спрямовані на скасування такої вигоди хоча б у однієї зі сторін. Найпростіший спосіб — це звільнення від сплати страхових внесків. Вигода від "тінізації" зарплат є як у роботодавця, так і у працівника, відповідальність же за порушення законодавства несе лише роботодавець, крім того, він і приймає ключові рішення щодо форми виплати заробітної плати — легально чи нелегально. Тож, якщо роботодавця звільнити від сплати внесків, то порушувати законодавство йому буде невигідно.