Трудові ресурси України

    Залежно від причин міграції бувають: економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні. За терміном міграції поділяються на: постійні, сезонні, тимчасові. Залежно від характеру переміщення населення розрізняють міграції зовнішні (переміщення людей із країни у країну – еміграція, імміграція) та внутрішні (переселення людей всередині країни, здебільшого із села до міста, що посилює процес урбанізації).[5, с. 174]

    Особливе  місце посідають так звані  маятникові міграції робочої сили –  переїзди від місць проживання до місць роботи і назад, поширені здебільшого у приміських зонах. Міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (як правило, за рік). Різниця між числом прибуття та тих, що виїхали за цей період часу, визначається як сальдо міграцій, яке відображає збільшення або зменшення чисельності населення даної території за вказаний період і може бути позитивним (додатним) або негативним (від’ємним).

    Більша  частина всіх переїздів відбувається всередині регіонів України і близько третини – між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямі із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.

    Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для  України залишається регіон СНД (додаток 9), передусім, Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х р. р., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з «гарячих точок», змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2006 році були у шість разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.

    За  останні роки спостерігається «відплив мізків» - майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. р. євреї становили 61,2 % емігрантів, то у 2006 р. – лише 18,1 %; 49,2 % - українці, 16,8 % - росіяни.

    Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США. За експертними оцінками, у 2006 р. за межами України працювало близько 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштоване лише 36,3 тис. осіб. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.

    Імміграція  в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується близько 5 тис. осіб на рік. У 2006 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з’явилися біженці – 3 тис. осіб, переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії.

    Територія країни активно використовувалася  для незаконного переправлення  людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи.

    Як  один із найбільш багатоаспектних соціальних процесів міграція пов’язана з усіма сторонами життя суспільства. Міграційні переміщення впливають на природне відтворення населення шляхом зміни вікової структури регіонів виходу та вселення, трансформацію репродуктивної поведінки контингентів населення (задіяних у міграційному русі та осіб, які контактують з мігрантами), зміни умов життя переселенців,що відбивається на стані їх здоров’я. Відомо, що у міграціях беруть участь переважно молоді люди. Тому в регіонах припливу мігрантів (регіонах-реципієнтах) зростає питома вага молоді, а отже, і формують передумови до покращення демографічної ситуації (адже саме молодим жінкам притаманні найвищі показники народжуваності). Навпаки, у регіонах відпливу населення частка молоді зменшується, а питома вага старших вікових груп відповідно зростає. Це призводить до зниження загального коефіцієнта народжуваності та підвищення загального коефіцієнта смертності, уповільнення темпів зростання чисельності населення або посилення процесу депопуляції.

    Міграція  впливає на функціонування та розвиток ринку праці – міграційні процеси сприяють розвитку особи, розширенню кругозору, підвищенню пристосованості до різноманітних умов життя, а також обміну навиками та досвідом між жителями різних регіонів, поширенню корисних знань; приводять до перерозподілу робітників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами; змінюють якісні характеристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп. Розвиток міграційних контактів виступає механізмом досягнення відповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією. Зокрема, імміграція часто приводить до заповнення робочих місць, що не користуються попитом у корінного населення, емігранти ж звільнюють вакансії, якими можуть скористатись особи, котрі за інших умов не могли б реально претендувати на робоче місце. Переїжджаючи до економічно благополучніших регіонів, індивіди отримують можливість отримати свою робочу силу з більшою ефективністю. У той же час наявність певної кількості полишених ними в регіоні виходу відносно престижних робочих місць, які потребують від претендентів відповідного кваліфікаційного рівня, є потужним стимулом підвищення кваліфікації населення, що залишається. Таким чином, міграційні процеси сприяють зростанню кваліфікації робочої сили як у регіонах вибуття, так і в регіонах прибуття, приводять до більш ефективного поєднання речового, фінансового та людського чинників виробництва і викликають повсюдне зростання продуктивності праці.[14, с. 124] 

2.4 Трудоресурсна ситуація  в Україні

          Трудоресурсна ситуація характеризується в першу чергу  показниками трудового потенціалу, зайнятості, а також станом національного  і регіонального ринків праці. Трудовий потенціал відбивається в чисельності трудових ресурсів та можливостях їхнього зростання. У постіндустріальному суспільстві людина та її знання, інтелектуальний потенціал країни набувають пріоритетного значення. Тому людей із їхніми знаннями і здібністю до праці в останні роки деякі вчені визначають як «трудовий капітал» поряд із капіталом природним, матеріальним(виробничим), фінансовим.

          Кількість трудових ресурсів у країні не завжди пропорційна  чисельності населення та залежить від його вікової структури, меж працездатності, визначених законом, пільг з передчасного виходу на пенсію тощо.

    В Україні, питома вага працездатних становить  близько 55 % усього населення. Є великі територіальні відміни в частці працездатних. Найвищою (56 – 57 %) є частка працездатних у старопромислових високоурбанізованих областях: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Харківській.

    Найнижчим цей показник є в «сільськогосподарських»  областях: Вінницькій, Волинській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернігівській, де він  коливається в межах 51 – 52 %. В  основному ринок праці формується за рахунок найбільш економічно активного міського населення.

          М. Фащевський зважує, що першочерговим «при проведенні працезберігаючої політики й активізації ринкових умов і механізмів господарювання в регіонах України є врахування можливих диспропорцій між попитом і пропозицією робочої сили у найбільш праценадлишкових регіонах». Це вимагає розробки загальнодержавної стратегії забезпечення: з одного боку, трудовими ресурсами відтворювальних процесів у виробництві, а з іншого, зайнятості населення і у сільськогосподарських, і у високо урбанізованих районах, адекватної їхньому трудоресурсному потенціалу. Дуже важливе врахування його резервів при розміщенні продуктивних сил. Це вимагає збалансованого задіяння державних та ринкових механізмів регулювання при формуванні такого складного та соціально-економічного вагомого ринку, як ринку праці.

          Ринок праці –  це система суспільних відносин, що ґрунтується на товарно-грошових засадах  у сфері розподілу, обміну використання робочої сили. Це – властивий ринковій економіці засіб залучення робочої сили до економічної системи через певні форми її руху відповідно до структури суспільних потреб. Завдяки ринковим механізмам формується економічний простір, в якому взаємодіють роботодавці і наймані працівники. Ринок праці та його кон'юнктура визначаються сукупним попитом на робочу силу та сукупною її пропозицією. Суб’єктами ринку праці виступають роботодавці, наймані працівники, а також посередники між ними – державні, профспілкові та інші організації, які забезпечують їх взаємодію.

          Учені свідчать, що на цей час «в Україні склалися три  регіони з різними за масштабами обсягами резервів трудових ресурсів». До резервів трудових ресурсів належать незайняті в народному господарстві особи працездатного віку та особи, що працюють в особистому господарстві, і ті, хто вчиться. Найнижчий потенціал резерву трудових ресурсів як частка незайнятих в господарстві (17 – 25 %) у Київському та частково Подільському економічному районі та областях Сумській та Полтавській.

          Друге місце, де частка незайнятих працездатних становить 25 – 29 % загальної чисельності трудових ресурсів займає 10 областей, у тому числі Донецька, Луганська, Запорізька, Волинська, Рівненська області та інші. Найвища частка незайнятих у народному господарстві в загальній кількості трудових ресурсів становить 31 – 41 % у Західному економічному районі, АР Крим, Одеській області.

    Прогресивною  вважається структура трудових ресурсів, у якій більша частка осіб віком  до 40 років з високим рівнем освіти. Показник кількості людей з вищою і середньою освітою є важливим при оцінці якості трудових ресурсів. В Україні він сягнув 90 % та увійшов до трьох основних критеріїв, прийнятих ООН для визначення рівня «Людського розвитку» країни.                                 Необхідно зазначити, що за цим рівнем у 1992 р. Україна посідала 42 місце у світі і була віднесена ООН до промислово розвинених країн.

          Кваліфікаційний рівень трудових ресурсів України і зараз  досить високий. Про це свідчить рівень освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою становить 28,7 % населення. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише розвиненим країнам світу.

          Висококваліфікаційна  та дешева робоча сила приваблює іноземних  інвесторів. Розвиток тут підприємств іноземних власників не дуже позначається на збільшенні ПДВ у регіоні, але підвищує зайнятість населення. Це має велике значення, особливо в депресивних регіонах.

    Незайняте населення в Україні становить  приблизно 30 %. Їхня частка варіює по регіонах від 18 – 24 % (Рівненська, Сумська, Волинська області) до 42 % (АР Крим та Івано-Франківська обл.)

          Основними сферами,  де зайняте за статистикою наймане  населення в Україні, є промисловість (близько 18,6 % найманих працівників), сільське і лісове господарство ( 15 %), а також транспорт і зв’язок та будівництво (5,1 та 3,8  %). Близько 7 млн. осіб зайнято в невиробничій сфері, зокрема біля 2 млн. осіб – в освіті і культурі, науці, мистецтві; у сфері охорони здоров’я та спорту – 1,4 млн. осіб, а в апараті управління та фінансових органів близько 1 млн. осіб. (Додаток 6) [13, с. 90] 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  ІІІ. Недоліки, проблеми і шляхи покращення використання трудових ресурсів

3.1 Безробіття, його  суть та види  

    Згідно  з законом України «Про зайнятість населення» безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність належної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.[2, с. 13]

    Безробіття  – це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили не зайнята у виробництві товарів і послуг. Безробітні разом із зайнятим населенням формують робочу силу країни. В реальному економічному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї.

          Безробіття виникає  тоді, коли кількість наявних робочих  місць становить меншу частину  тієї кількості, що потрібна для працевлаштування громадян. Це явище, коли частина економічно активного населення, яке бажає працювати, не може застосувати свою робочу силу, а пропозиція робочої сили різко перевищує попит на неї.

          Існує кілька концепцій, що трактує феномен безробіття. В  марксистській теорії її пов’язують з процесом накопичення капіталу, при якому потреба в живій праці (змінному капіталі) збільшується повільніше, ніж у машинах і обладнанні (постійному капіталі). У західній економічній науці переважає погляд, згідно з яким безробіття в своїй основі відображає економічну доцільність використання ресурсів, подібно до того, як ступінь навантаження виробничих потужностей відображає доцільність і ефективність використання основного капіталу. Про це говорить так званий природний рівень безробіття, відображаючи структурні диспропорції на ринку праці.

          Важливо підкреслити, що до безробітних зазвичай відносять  не тільки звільнених за різними причинами, а й тих, які добровільно залишили роботу і роблять спробу знайти нову. Структура безробіття за її причинами включає чотири основні категорії робочої сили: ті, що втратили роботу врезльтаті звільнення; ті, що добровільно залишили роботу; ті, що прийшли на ринок праці після перерви; вперше прийшли на ринок праці. Співвідношення цих категорій залежить перш за все від фази економічного циклу. Важливе значення має рівень безробіття. Рівень безробіття – це відношення (у %) чисельності безробітних до чисельності робочої сили.

          З погляду природи  безробіття виділяють основні його типи: фрикційне, структурне та циклічне.