Трудові ресурси України

    За  забезпеченістю працересурсним потенціалом  всі регіони України можна  поділити на три групи:

  1) із  значною часткою працездатного населення, але дуже низькими показниками природного руху, значним механічним відтоком людей (Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Київська області).;

  2) із  значною часткою працездатних  людей, високими показниками “старіння”  населення, від’ємними або незначними додатними показниками природного приросту населення, значним механічним відтоком населення (Одеська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Львівська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області, Автономна Республіка Крим)

  3) з  найнижчою в Україні часткою  працездатного населення, дуже  низьким (від’ємним) природним  приростом населення, найвищою  часткою осіб пенсійного віку, із значним відтоком населення  (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернівецька області).

    Найгірший стан щодо збільшення працересурсного  потенціалу в областях третьої групи, тому реструктуризація їх господарства повинна відбуватись у напрямі  розвитку непрацемістких галузей.

    Рівень  зайнятості населення (відношення зайнятого  населення до всього працездатного) в Україні постійно знижувався, в 2006 р. він становив 56.6% (в 1996 р. – 70.4%) внаслідок згортання виробництва в період загальної економічної кризи (додаток 8).

    За 1996-2006 рр. чисельність зайнятого населення зменшилася на 5.1 млн.осіб (20%). У всіх галузях господарства, крім фінансової сфери та управління, відбулося скорочення працівників, найбільше у матеріальному виробництві, зокрема у будівництві – в 2.2 рази, промисловості – 1.7 раза. Змінилася також структура зайнятості, якщо в 1996 р. все зайняте населення працювало у галузях економіки, то вже в 2006 р. майже 10 млн.осіб – у інших сферах економічної діяльності, передусім об’єктах ринкової інфраструктури (біржах, консалтингових компаніях та ін.). Частка працівників матеріального виробництва зменшилась із 67.2% у 1996 р. до 49.7% у 2006 р., відповідно людей, що працюють у сфері послуг – збільшилась з 32.8 до 50.3%. Але це зовсім не означає, що збільшення частки останніх відбулося внаслідок збільшення кількості працівників. Це було досягнуто неоднаковими темпами скорочення працівників, значно більшими у галузях матеріального виробництва, ніж у сфері послуг. Збільшення кількості і частки зайнятих відбулося тільки у сфері управління та у галузях фінансування, кредитування і страхування. Склалася в сучасних умовах така ситуація, що на 1000 працівників виробничої сфери припадає 71 управлінець (в 1994 р. – 23), на кожну 1000 працівників взагалі – 42 управлінців (в 1994 р. – 16), що в умовах загального падіння виробництва зовсім не є виправданим. Якщо подивитись на особливості зайнятості населення у регіонах України, то побачимо, що найнижчий рівень зайнятості населення спостерігається в тих областях, де найбільші темпи спаду виробництва, де обмежена сфера прикладання праці (додаток 9). Одночасно збільшується кількість безробітних людей. Безробітними в Україні вважають працездатних громадян, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством прибутків, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи. Вони становлять 8.7% (в 1999 – 5.6%) від працездатного населення. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітними вважаються особи працездатного віку, зареєстровані і незареєстровані у державній службі зайнятості), які або не мають роботи (прибуткового заняття), або шукали роботу та намагались організувати власну справу на обстежуваному тижні, або готові приступити до роботи впродовж двох наступних тижнів. До безробітних також відносяться, за оцінками цієї організації:

1) особи,  які приступають до роботи  впродовж найближчих тижнів;

2) ті, що  знайшли роботу і чекають відповіді; 

3) ті, що  шукають роботу і зареєстровані  у службі зайнятості;

4) які  навчаються за направленням служби  зайнятості.

    Крім офіційно зареєстрованих безробітних, близько 30-40% працездатного населення регіонів тимчасово не працюють, або зайняті неповний тиждень чи декілька днів на місяць (т.з. “приховане безробіття”). Ці люди разом з офіційно визнаними безробітними реально відображають рівень зайнятості трудових ресурсів (цей рівень майже в 3 рази нижчий від офіційного).

    В умовах постійно зростаючого безробіття відбувається формування ринку праці. Ринок праці - це співвідношення між попитом і пропозицією на робочу силу.[7, с. 98] 

2.2 Зайнятість населення 

    Основні стадії зайнятості населення полягають  у формуванні, розподілі, перерозподілі  й використанні трудового потенціалу. Водночас зайнятість населення виявляється у специфічних її формах залежно від соціальних та економічних умов життєдіяльності окремих регіонів. Зайнятість – це діяльність громадян,спрямована на задоволення особистих потреб через доход у грошовій або натуральній формах.

    Найважливішим елементом надійної системи соціального захисту населення є забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення. З цією метою було прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визначив правові, нормативні, організаційні та економічні форми зайнятості в умовах ринкової економіки, рівноправного функціонування різних форм власності, а також державні гарантії прав громадян на працю. Цей законодавчий акт конкретизує мету і завдання економічного механізму державного регулювання зайнятості населення. Відповідно до нього регіональні адміністрації мають право приймати рішення у сфері зайнятості з урахуванням конкретної ситуації щодо використання трудових ресурсів, яка обумовлена демографічними, організаційними, економічними і соціальними особливостями регіонів.

    Розрізняють повну й ефективну зайнятість. Повна зайнятість – це надання  суспільством усьому працездатному  населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне та колективне відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну плату, або для отримання інших видів доходу.

    Ефективна зайнятість – це зайнятість, що провадиться  відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

    Ефективна зайнятість передбачає як обов’язкову  умову кількісну й якісну відповідність  між наявними робочими місцями і  наявними трудовими ресурсами, оптимальне співвідношення самої роботи і працівників, які будуть її виконувати. Професійно-кваліфікована структура сукупного працівника має відповідати умовам і структурі виробництва. Ефективною є така зайнятість, яка дає реальний позитивний економічний ефект.

    Все населення за міжнародними стандартами поділяється на «економічно активне» й «економічно пасивне». До економічно активного населення належать особи найманої праці, самостійні робітники, особи, які тимчасово не працюють з об’єктивних причин (хвороба, відпустка), неоплачувані члени сім’ї працездатного віку, особи, які поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого дня, учні та особи, які проходять профпідготовку.

    Все населення можна поділити на три  групи. Першу групу становлять особи, які не досягли 16 років, а також особи, які перебувають у спеціалізованих закладах ( в психічних лікарнях ) чи у виправних закладах. Другу групу становлять дорослі, які потенційно мають можливість працювати (надомники, учні, пенсіонери), але з якихось причин не працюють і не шукають роботу. Третю групу становить робоча сила. В цю групу входять всі, хто може і хоче працювати. Робоча сила складається з працюючих і безробітних, які активно шукають роботу.

    За  міжнародним стандартом економічно активне населення поділяють  на три категорії: зайняті; безробітні; поза робочою силою (економічно неактивне населення: інваліди, люди похилого віку, студенти, діти до 15 років).

    До  економічно пасивного населення  відносяться всі категорії осіб, незалежно від віку і статі, які не ввійшли до вище зазначеної групи. Міжнародне стандартне визначення безробіття базується на трьох критеріях, які мають задовольнитися водночас: «без роботи», «зараз готовий приступити до роботи», «шукає роботу».

    В умовах переходу до ринкової економіки  урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у комерційних структурах, індивідуальних селянських та фермерських господарствах. Виникають нові сучасні форми зайнятості, пов’язані з розвитком інформаційної і ринкової інфраструктури. Але характерною рисою сучасного ринку праці в Україні є поширення нерегламентованої зайнятості населення,тобто самозайнятості. Людина, яка офіційно вважається безробітною, водночас може брати участь у «тіньовій» економіці, отримувати там основні доходи. Значних масштабів останнім часом набули нелегальні трудові міграції за кордон.[14, с. 133]

    Рівень  зайнятості населення (відношення зайнятого  населення до всього працездатного) в Україні постійно знижувався, в 2006 р. він становив 56.6% (в 1996 р. – 70.4%) внаслідок згортання виробництва в період загальної економічної кризи. Тому для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продуктивних сил велике значення має аналіз балансу трудових ресурсів. Цей документ характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами.

    Баланси трудових ресурсів поділяють на звітні й прогнозні. У звітних балансах відображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календарну дату, в прогнозних – використання їх відповідно до завдань економічного і соціального розвитку. Баланс складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і витратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу мають кореспондувати. На регіональному рівні інколи виникає невідповідність між структурними частинами балансу. У разі, якщо переважає ресурсна частина звітного балансу, в прогнозному балансі треба передбачити заходи щодо створення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. Для аналізу регіональних балансів трудових ресурсів з урахуванням тенденцій до їх природного приросту відповідні органи розробляють заходи щодо оптимального використання трудових ресурсів у районах, де спостерігається їх надлишок, зниження трудомісткості виробництва та підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів у районах з дефіцитом робочої сили.[9, с. 156] 

2.3 Міграції в Україні

          Міграція населення  – це процес переміщення індивідів у просторі, пов’язаний зі зміною місця проживання назавжди або на певний досить тривалий термін.

          Трудові ресурси  розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається  недостача робочої сили, в той  же час, як в інших країнах населення  набагато перевищує потреби в  робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Основні причини існування міжнародної  трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

• велика густота населення.
• масове безробіття.
• низький життєвий рівень і заробітна плата.
• виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

• потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.
• потреба у додатковій дешевій робочій силі.
• порівняно висока зарплата.

    Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних,правових та економічних умов, пов’язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням.[6, с. 51]

          Формування міграційних  потоків відбувається під дією специфічних  закономірностей, найстійкішими з  яких є:

• пріоритет економічних чинників у формуванні системи потоків добровільної міграції – основна маса переміщень у просторі викликана бажанням індивідів покращити свій матеріальний стан;
• диференціація рівня міграційної мобільності залежно від якісних характеристик індивідів – підвищений ступінь участі в міграційному русі
• притаманний молодим, добре освіченим особам, які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров’я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);
• функціонування двох протилежно направлених потоків – досить тривале існування потоку міграції в певному напрямку приводить до формування зворотного потоку внаслідок повернення частини мігрантів, яким не вдалося закріпитись на новому місці;
• інерційність потоків міграції – переміщення населення в установленому напрямку продовжується ще деякий час після того, як припиняється дія чинників, що зумовили формування відповідного потоку;
• визначальний вплив на формування обсягу переміщень міграційних можливостей регіону виходу та міграційної ємності регіону вселення, показниками яких є чисельність населення, - міграційний потік тим масові- ший, чим більші за чисельністю населення регіони, між якими він проходить;
• залежність обсягів міграцій від відстані – чим ближче розташовані регіони, тим, за інших умов, інтенсивніші міграційні зв’язки між ними;
• взаємозв’язок міграційних процесів та ментальних особливостей населення – чим більший ступінь спорідненості менталітету жителів двох регіонів (схожість мов, звичаїв, релігії, репродуктивних установок), тим інтенсивніші міграційні контакти, а наявність тривалого та інтенсивного обміну населенням сприяє зближенню соціальних ознак.